Коли актриса Лариса Руснак востаннє
Плакала. Із зими не перестаю. Раніше за собою такого не помічала. А коли почав палати Майдан і гинули перші хлопці, я біля телевізора кричала. Ось розказували вчора по новинах про 32 скалічених хлопців, привезли їх із повибиваними зубами – плакала.
Ходила на виставу. 16 липня, коли була прем'єра постановки режисера нашого театру Андрія Приходька "Носорогів" Ежена Йонеско. Ходжу інколи на вистави, сяду ззаду тихенько, щоб ніхто не бачив. Іноді втікаю за 10 хвилин, бо здається, що зроблено нечесно. А в "Носорогах" кожна сцена проявляє якісь глибинні людські відчуття: тепло, зраду, кохання. Сидять люди в кафе на вулиці. Раптом пробіг носоріг. Хтось думає, що йому здалося, хтось вважає, що тварина втекла із зоопарку. Потім пробігли два і здійняли куряву. Всім стало неприємно. І починають балакати між собою: "А скільки їх було: два чи один? А які в них роги?" А те, що вони роздавили кошенят, ніхто й не помітив. Знову пробігли носороги, й люди помічають, що котрийсь схожий на когось із них. Поступово всі відвідувачі кафе перетворюються на носорогів. І починають бігати поміж глядачів. Це дуже страшно. Залишається людиною тільки один чоловічок, він кричить: "Я буду захищатися, хоч я один!"
Відчувала радість. Учора. Син Іван сказав, що купив обручку. Його дівчина Оля живе з нами три роки. Вона – айтішниця, Іван – музикант. Зраділа, що він готовий до відповідальності. Якщо буде шлюб і з'являться діти, я абсолютно не боюся стати бабою.
Давала гроші нужденним. Постійно. Раз по раз із картки кидаю на рахунки пораненим хлопцям із зони АТО по 500 гривень на лікування. Неподалік дому є кіоск із білоруськими продуктами, то я роблю там "касу": вигрібаю згущенку й тушонку й через знайомих передаю нашим військовим на Донбас. Удома вже нема жодної теплої ковдри.
Їздила в метро. Місяці два тому. Накрило десь дощем, і я спустилася. Не знала, скільки коштує жетончик. Але це не тому, що я така розпальцьована дама. Просто стала ходити багато пішки. Від мого дому до театру 25 хвилин ходи.
Закохувалася. Позаторік. Я часто закохуюся в роботі. І оця грань втрачається: коли захоплюєшся гарним актором, а коли – чоловіком, з яким добре і поговорити, і помовчати. Це був американський актор. Кожен із нас освідчився, але в стосунки не вилилося. Він поїхав додому. А стосунки на відстані – не стосунки.
Позичала гроші. Півроку тому. Подрузі, яка вчить сина за кордоном, не вистачало 1300 доларів. Так і не віддала. Спершу дзвонила, розказувала, а це вже й не озивається.
Сердилася й лаялася. У театрі – торік, на репетиції. Там були залучені 15 молодих акторів і дві народні артистки. Так народні дозволяли собі спізнюватися на півгодини, піти в перерві в буфет і там "накатіть". Я спершу сказала режисерові, він почав йорзати: мовляв, народні, незручно. Тоді я не стрималася. На якийсь час допомогло, але людей важко змінити.
Пізнавали на вулиці. Учора, тричі. Перейшла в новий зал на йогу. Якась жіночка: ой, я одразу не повірила, що це ви. Купувала воду в кіоску. Продавщиця мене не бачила у віконечко, почула: а я ваш голос знаю. Стояла на вулиці, аж тут красень: "Ларисо, а чому я вас знаю?" Набалакав хорошого і красивого. Ну, думаю: ось він – принц на білому коні. Коли видає: "Я тут із дружиною посварився, поїхали зі мною до Одеси". Я так сміялася.
Вдавалася до авантюри. Років чотири тому. Репетирували "Істерію" Террі Джонсона – із Богданом Ступкою. Я граю доньку його героя – Зиґмунда Фройда. І доки в нього велетенський монолог – сиджу, плету в куточку. І тут згадую, що мені треба з'їздити на рекламу. А студія далеченько. Вискакую, залишаю всі речі. Аби думали, що я десь тут, кажу помічниці режисера: "Вірочко, коли що – я в туалеті". І побігла в машину роздягнена. А це – зима, вітер, сніг. Мене не було півтори години. Залітаю назад – серце вискакує. З мене капає піт, руки трусяться, червона, сідаю і починаю стукати спицями. Аж тут Богдан Сильвестрович: "Що ви, вашу мать, бігаєте курити кожні 2 хвилини! Он Руснак сидить 2 години, як мишка. Їй не треба ні пити, ні курити".
2 
1
Коментарі