четвер, 26 січня 2017 13:57

Коли спиш у бліндажі, не бойовика боїшся, а щоб гадюка не вкусила

Друзі пішли в "Айдар", коли почалася війна. Приєднався до них 25 серпня 2014-го в Половинкиному на Луганщині. Того ж дня відслужив панахиду за двома загиблими. У Новосвітлівці хлопців накрили "Градами".

Багато бійців питали: чи ми не вбивці? Пояснював: захищати свою землю – священний обов'язок.

У першій поїздці зламав ногу. Бійці зайняли позиції на висоті – на елеваторі. Упав. За два тижні повернувся з гіпсом.

Довелося відспівувати багато бійців з "Айдара" і 80-ї бригади Збройних сил, які загинули на Веселій Горі (село в Слов'яносербському районі Луганської області. – Країна). Після бою наші домовилися вивезти загиблих із території, яку контролювали росіяни. Ті сказали: "Забирайте. Стріляти не будемо. Даємо слово російського офіцера". Коли наші приїхали, їх накрили з мінометів. 28 загиблих поховали лише за півтора місяця. Прощання було у Старобільську. Запах стояв нестерпний. Коли на цвинтарі співав, побачив – щось блищить. Придивився: з-під кришки труни черв'яки вилазять. Хлопців ховали під номерами.

До серпня 2015-го священики їздили на передову як волонтери. Потім сформували Синодальне управління військового духовенства. Синод церкви Київського патріархату прийняв рішення, що отці від 25 до 55 років, які не мають проблем зі здоров'ям і не посідають важливих церковних посад, мають їхати на Донбас.

  Павло ОСНОВЕНКО, 49 років, військовий священик. Народився у Києві 16 квітня 1967-го. Мати працювала на заводі ”Хімволокно” і в науково-дослідному інституті спеціалістом із металів. Батько – зварювальник на мотоциклетному заводі. Закінчив технічне училище від заводу ”Арсенал”, фрезерувальник. Працював у цеху механоскладальних робіт. Служив в армії у Латвії. ”У Ризі на Ратуші 1988 року був національний прапор. Мене це вразило. Вступив до Української демократичної спілки. У липні 1989-го брав участь у голодуванні на сходах Верховної Ради проти паплюження української національної символіки. Двічі голодував на території Софії Київської, щоб її повернули церкві”. Закінчив духовну семінарію й духовну академію. 1994-го висвячений у диякони патріархом Української православної церкви Київського патріархату Володимиром Романюком. Того ж року тодішній заступник патріарха Філарет (нині предстоятель УПЦ КП. – Країна) надав сан священика. З 1998-го опікується Лук’янівським СІЗО. Керував будівниц­твом церкви в ізоляторі. Викладач спецкурсу ”Пастирське служіння в місцях позбавлення волі” у Київській православній богословській академії. Настоятель парафії преподобних Антонія і Феодосія Печерських Дніпровського району Києва і благочинний Лівого берега столиці. Із серпня 2014-го їздить на передову військовим священиком. Був у Щасті на Луганщині, Авдіївці на Донеччині й на всіх позиціях сектора ”Маріуполь”. Дружина викладає курс петриківського розпису у гімназії ”Фортуна” №183. Мають шістьох дітей – трьох дівчат і трьох хлопців. Старшому синові 20 років, молодшому – неповні 3. Рік тому народився онук Святослав
Павло ОСНОВЕНКО, 49 років, військовий священик. Народився у Києві 16 квітня 1967-го. Мати працювала на заводі ”Хімволокно” і в науково-дослідному інституті спеціалістом із металів. Батько – зварювальник на мотоциклетному заводі. Закінчив технічне училище від заводу ”Арсенал”, фрезерувальник. Працював у цеху механоскладальних робіт. Служив в армії у Латвії. ”У Ризі на Ратуші 1988 року був національний прапор. Мене це вразило. Вступив до Української демократичної спілки. У липні 1989-го брав участь у голодуванні на сходах Верховної Ради проти паплюження української національної символіки. Двічі голодував на території Софії Київської, щоб її повернули церкві”. Закінчив духовну семінарію й духовну академію. 1994-го висвячений у диякони патріархом Української православної церкви Київського патріархату Володимиром Романюком. Того ж року тодішній заступник патріарха Філарет (нині предстоятель УПЦ КП. – Країна) надав сан священика. З 1998-го опікується Лук’янівським СІЗО. Керував будівниц­твом церкви в ізоляторі. Викладач спецкурсу ”Пастирське служіння в місцях позбавлення волі” у Київській православній богословській академії. Настоятель парафії преподобних Антонія і Феодосія Печерських Дніпровського району Києва і благочинний Лівого берега столиці. Із серпня 2014-го їздить на передову військовим священиком. Був у Щасті на Луганщині, Авдіївці на Донеччині й на всіх позиціях сектора ”Маріуполь”. Дружина викладає курс петриківського розпису у гімназії ”Фортуна” №183. Мають шістьох дітей – трьох дівчат і трьох хлопців. Старшому синові 20 років, молодшому – неповні 3. Рік тому народився онук Святослав

За місяць об'їздив усі підрозділи сектора "Маріуполь".

Розговорилися зі старшиною батальйону морської піхоти Олександром Яхновським на позивний "Старина". Він зізнався, що нехрещений. Під час наступної зустрічі захотів прийняти таїнство хрещення. Я підготував столик. Поруч – окопи й посадка. За нею – ворог. Раптом із боку бойовиків виїжджає машина ОБСЄ. За нею біжить чоловік, якого вважали зниклим безвісти. За два тижні перед цим пропав. У бою вночі загубився, забіг до бойовиків у Широкине. Переховувався в підвалах. Їв консерви в покинутих хатах. Ішов ночами. Побачив, що їде авто ОБСЄ і побіг за ним до наших. Знав, що бойовики не стрілятимуть. Був як стиснута пружина. 15 діб в очікуванні смерті. Боявся, щоб свої не розстріляли. Мовляв, може, ти зрадник? Сам себе накрутив. Я поговорив із ним. Пояснив, що, звісно, його перевірятимуть. Але дав зрозуміти, яке це велике свято для рідних. І в нього відлягло. А Яхновський сказав: "Ще не охрестився, а вже відбулося диво". На жаль, незабаром він помер у машині, коли поїхав до крамниці в місті. Не витримало серце.

Зателефонували з підрозділу, що мають схильного до самогубства. Це був хлопець із Києва, як я. Поговорили, знайшли спільну мову. Він думав, що в армії всі – патріоти, ідеальні люди. А виявилося, є різні. Став мовчазний, ні з ким не спілкувався. Після розмови вибачився перед командиром. Для цього і потрібен священик.

Підходить боєць і тихенько каже: "Я боюся. Виїжджаю на позиції і відчуваю панічний страх". Пояснюю, що страх – природне почуття. "Коли ідеш на завдання, попроси в Бога благословення. А як повернешся, подякуй".

Коли знаєш, що зараз почнеться обстріл чи бій, то страшно. Коли це вже відбувається, страх зникає.

Бійці УДА (Українська добровольча армія, утворена після виходу Дмитра Яроша з однодумцями із "Правого сектора". – Країна) розповіли випадок. Вирішили вони зайняти позицію ворога. Розробили операцію. 50 чоловік пішли вночі. "Павук" був першим. Почув за кілька метрів голоси. Засунув голову у кущі – а звідти до неї приставили автомат. Інший би подумав, що життя закінчилося. Але "Павук" як розвідник був у формі російського зразка. Російськомовний. Сказав, що прийшов із перевіркою подивитися, чи не сплять вартові. Йому повірили, пустили на позицію. Тим часом підійшли побратими. Трьох знищили, вісьмох узяли в полон. З нашого боку – жодного пораненого. Зараз "Павук" у госпіталі. Нарвався із групою на диверсантів.

25 серпня 2016 року в Широкиному були хлопці з УДА. Мої парафіяни в Києві зібрали трохи грошей. Купили 12 кілограмів сала. З отцем Любомиром із Маріуполя закоптили, відвезли на передову. Всі були раді, спілкувалися. Володя Карась зі Львова розповідав, що в них була актриса Ада Роговцева, і він возив її машиною. Наступного дня на тому ж місці у Володю поцілив снайпер. До шпиталю його везли на шаленій швидкості. Але дорогою Володя вже не дихав. Куля пробила легені й серце. Всіх людей шкода. Але коли вчора разом каву пили й жартували, особливо боляче.

Дружина не може змиритися з моїми поїздками на передову. Але і вдіяти щось – теж. Це мій обов'язок як священика й українця.

Перед Василем Великим (святкують 1 січня. – Країна) наприкінці 2014-го їхали в Щастя правити ­службу. 11 людей у машині. Дорога слизька, авто занесло, перекинулися. Всі вижили, одна жінка зі Львова зламала ключицю. Зателефонував у Щастя, що не приїдемо. За 15 хвилин передзвонили: "Добре, що не поїхали. Дорогу накрили "Градами". Це називається промислом Божим.

Отець Іван більше року живе в бліндажі на блокпосту поблизу Широкиного. У нього виник гнійний отит, який пішов на горло. Обличчя перекосило, говорити не міг. Але до медиків уперто не звертався. Ледве вмовили. Ті як побачили, терміново відправили в госпіталь. Витягли два шприци гною. Сказали: ще два дні – і міг померти. Він із Донецька. Церкву його закрили, а в хату влучив снаряд.

На передовій нічого не сниться. У Києві – щодня мінами "накривають". Недавно був у Широкиному з батальйоном морської піхоти. До другої ночі тривав обстріл. Від утоми почав засинати. Сергій із позивним "Лівий" жартував: "Отче Павло, ви ще з нами?" Потім, думаю, раз "музики" (бойових дій. – Країна) вже немає, чого тут сидіти. Пішов у бліндаж спати. Бронежилет, каску зняв. Прокинувся о сьомій ранку. Хлопці питають: "Отче, ви цілий?" Виявляється, по нашій позиції о п'ятій ранку щось гупнуло. Наші у відповідь кидали гранати. ­Підлізли бойовики. Та я навіть не прокинувся. А коли тихо, не можу заснути. Все думається про щось.

Коли спиш у бліндажі, то не бойовика боїшся, а щоб гадюка не вкусила. Я залазив у спальний мішок із головою. Не хотів прокинутися зі змією на грудях.

Під час обстрілу маєш 15 секунд, щоб заховатися. Усі біжать в один бліндаж. Один боєць – в другий. Туди ніхто не заходив, бо там поселилася гадюка. Йому кричать: "Ти куди, там гадюка!" А він: "Нічого! Посунеться".

Зараз ви читаєте новину «Коли спиш у бліндажі, не бойовика боїшся, а щоб гадюка не вкусила». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути