У радянських таборах спали взутими
Серед нашої хати стояв довгий стіл. Знайшов у ньому маленький тризубець, вирізаний із твердого паперу. Показав бабі. Вона злякалася, забрала і наказала нікому про це не говорити.
Пішов у торговельну школу в Дрогобичі. Побачив, що там агітують вступати в комсомол, і повернувся додому.
Став зв'язковим Української повстанської армії, а потім – станичним. До моїх обов'язків входило прийняти повстанців, знайти для них нічліг і нагодувати. Щомісяця подавав звіти, що робиться в селі, коли приїжджали облавці, скільки їх було.
Влітку 1946-го підпільники вечеряли в нас удома. Мав із ними йти в сусіднє село. Мати нас нагодувала. Я впав на ліжко, був утомлений. Пробудився зранку роздягнений. Мав температуру – захворів на тиф. У селі троє людей злягли з цією болячкою. Коли в хату зайшла баба, відкрив очі і спитав, чи зійшло вже сонце. Здивувалася: нащо тобі? "Чи воскресла вже Україна?" Відтоді, баба незнайомих у хату не пускала, аби зайвого не бовкнув.
Мене збиралися відправити за кордон – командир служби безпеки хотів, щоб я там учився. Викликали до районового провідника, а той став відмовляти. Казав, що рідко кому вдається перейти кордон, попадають у засідки. Це вірна смерть. Хотів, щоб я залишився, бо був молодим, а в майбутньому міг розказати про повстанців і їхню боротьбу. Я ж відчував, що за мною стежать. Та провідник був упевнений, що арешт – це можливість вижити.
Травневого вечора 1947 року пізно повертався з Дрогобича в село. Мав погане передчуття. Вирішив: як ніхто не виходитиме на моїй станції, то поїду далі до тітки. Але люди сходили, і я з ними. Дорогою зустрів товариша Миколу. Він допомагав мені щось дістати чи передати для повстанців. Застеріг, щоб я додому не йшов, там облавці. Запропонував переночувати в нього. Додав, що під ранок має прийти провідник, який хотів мене бачити. Доки розмовляли, я почув дивні звуки в кущах. Микола відмахнувся, що то коти. Коли лягли спати, я почув, як до хати йдуть кілька людей. Розплющив очі, а наді мною стоять офіцери з автоматами. Один: "Ты хитрый, но я хитрее". Устиг сказати Миколі: "Я тебе не знаю, ти мене – теж". Хоча, підозрюю, він був причетний до мого арешту.
На допиті пресували. Завели в кімнату при сільській раді, вимкнули світло і п'ятеро НКВДистів почали бити. Кинули на підлогу. Чобітьми один став мені на руки, а другий – на ноги. Били гвинтівкою від шиї до п'ят.
Привезли в Дрогобицьку тюрму. У камері нас було 44. Стояли два ліжка для важкохворих. На них не можна було сідати чи лягати – могли покарати всю камеру. Всі курили. Мали тютюн і махорку, а загорнути не було в що. Старший камери попросив спитати у слідчого, чи не дасть паперу. Той думав-думав, а тоді поскладав газету і лінійкою порізав на смужки. Приніс у камеру і зробив вигляд, що папір тут і валявся. Шматки ми складали, щоб дізнатися новини.
На черговому допиті я приготувався до побиття. А привели чоловіка з мого села і спитали, чи знаю його. Відповів: "Так, він – із мого села. Але більше зв'язків у нас немає". Той став розказувати, що я ним штафету (скручений клаптик паперу, який людина може проковтнути. Повстанці так передавали повідомлення. – Країна) передавав повстанцям: "То було зранку, коли жінки йшли жито жати. Я день перечекав у тому селі, але ніхто не прийшов. Повернувся, коли останні люди з поля верталися". Виправдовувався, що передав йому штафету спеціально, бо збирався написати донос.
1947-го мене "за зраду і зв'язок з підпіллям" засудили до 25 років таборів і п'яти – позбавлення громадянських прав.
Зі Львова 21 добу їхали в Челябінськ. У таборі сказали, що відправляють на будівництво хлібопекарні. Вивезли на каменеломню на три місяці. В бригаді були 20 людей. Зривники підривали гору, камінь падав, а ми його збирали.
Повезли на Воркуту в табір, де сиділи блатняки. Вони різалися, билися, обзивали нас. Спали взуті і вдягнуті. Інакше черевики крали. Нас годували з одного котелка. Якось дали по ложці замерзлої каші. Усі захворіли на дизентерію.
Вечорами чув, що в якомусь бараці співають українських пісень. Дуже хотілося приєднатися. Коли був хворий, знайомий фельдшер відвів мене до лікаря з Вінниці. Вже не мав сил говорити, а він спитав мене, чи буду співати. Записав в оздоровчий пункт.
Як вилікувався, пішов по етапу. В іншому таборі був просто рай – лише політв'язні. Місця на нарах чисті. Матрац набитий дерев'яною стружкою. Подушка, простирадло, рушник. Після сну постіль треба було застелити і завернути під лінійку. Як ні – штрафували.
Почали розділяти на категорії праці. Лікарі розпитували про хвороби, а потім один ставив кулак між ноги. Якщо не проходив, ставили категорію тфт – тяжелый физический труд, коли лиш трохи, то сфт – средний физический труд, а якщо кулак проходив, то давали лфт – легкий физический труд. Мені присвоїли першу.
Ув'язнених відправляли на роботу в шахту. Шукав варіанти, щоб туди не йти. Знайомий засуджений полковник домовився, щоб мені дали укол, після якого стане зле. Ввечері на перевірці мене трясло так, що впав на нари. Та зранку начальник медсанчастини взяв мою карточку і сказав, що я здоровий. Полковник став доводити, що вчора я й стояти не міг. Категорію змінили. Пішов працювати рапортистом на шахту.
Працював у будівельній бригаді. Потім у проектному бюро записував наряди. Вмів підробити будь-який почерк і підпис.
Якось на заяві про переведення в будівельне управління поставив підпис замість головного інженера. Інші почали просити. Привезли в табір німецькі офіцерські шкіряні чоботи для начальників шахтних дільниць, майстрів, виконробів. Бригадир написав заяву, щоб і йому видали. Начальник табору підписав. Він прибіг у барак похвалитися, а мене вже кличуть на підпис подивитися. Інші писали, а я розписувався. Один командир прийшов на склад отримати чоботи, а вже нічого не лишилося. Начальник табору викликав каптьорщика, наказав принести всі заяви. "Подпись моя, но я же не подписывал". Наказав, щоб усі повернули чоботи. Грозився, що покарає. Тричі повторював, а потім: "Знаю я вас, бандеровцев, не сдадите своего".
Після смерті Сталіна нас почали звільняти. По 20 чоловік із табору везли у Воркуту. Перепитували, чи по справі все правильно. Я сказав, що вона сфабрикована. За кілька тижнів у спецчастині мені видали документи і квиток на поїзд. Направили в розпорядження УМВС Молотовської області (зараз – Пермська область Росії. – Країна). У ті краї виселили мою сім'ю. Татові написав: "Мабуть, залишуся у Воркуті. Обіцяли взяти в конструкторське бюро. Міг би записатися у школу при ньому, отримати диплом". Батько відповів: "Сину, я тебе 10 років чекаю. Навіщо тобі той диплом? Без нього люди живуть і ти житимеш". Поїхав до родини.
Працював слюсарем. Щотижня ходив у комендатуру відмічатися. За рік одружився з дівчиною з України. 1966-го отримав паспорт і повернутися в Україну з дружиною і донькою. Рідні залишилися в Росії.
3 
1
Коментарі