Ексклюзиви
Середа, 05 серпня 2020 12:03

"Как там на свабодє?" – в'їдливо питали хлопці. Ми не знали, що їм казати

Люди в ув'язненні забувають, як переходити дорогу

Я з'явився на світ недоношений. Через це маю низький зріст. Комплексував, бо був найменший у класі. Тепер не переймаюся, навіть не знаю, який він у мене зараз.

БАТЬКО ЗАЙМАВСЯ ПРОДАЖЕМ КВАРТИР, часто переїжджали з однієї на іншу. Було непросто змінювати школи. Батько почав ходити до церкви. Потім їздив у сиротинці майже щотижня. Став багатьом із них хрещеним батьком. Часто привозив похресників додому. Тоді я не дуже розумів, для чого. Ті діти не мили рук перед їдою, не вміли ложку нормально тримати. Відчував до них відразу.

Три роки вчився в Колегіумі імені святого Йосафата. Туди приймали лише хлопчиків. Практикували покарання за порушення дисципліни.

  Василь ВОЗНЯК, 33 роки, режисер, волонтер у колоніях для неповнолітніх. Народився в Києві 18 червня 1987-го. Мати – економістка, батько був підприємцем. ”Зараз він член організації ”Рух за життя”, яка займається захистом людини, починаючи від зачаття. На зустрічах переконує, що аборт – це не рішення, пропонує альтернативу”. Дитинство минуло в Івано-Франківську. Закінчив Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова за спеціальністю ”українська філологія”. Здобув журналістську освіту в Українському католицькому університеті. Працював менеджером у паломницькому центрі, відеооператором у власних студіях відео та анімації. Був керівником журналістського проєкту ”Сіль”. Зняв три документальні фільми. Працює PR-менеджером у благодійному фонді ”Карітас-Київ”. 10 років займається волонтерською діяльністю у колоніях для неповнолітніх. Не одружений. Має двох братів – молодшого Тадея і старшого Степана
Василь ВОЗНЯК, 33 роки, режисер, волонтер у колоніях для неповнолітніх. Народився в Києві 18 червня 1987-го. Мати – економістка, батько був підприємцем. ”Зараз він член організації ”Рух за життя”, яка займається захистом людини, починаючи від зачаття. На зустрічах переконує, що аборт – це не рішення, пропонує альтернативу”. Дитинство минуло в Івано-Франківську. Закінчив Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова за спеціальністю ”українська філологія”. Здобув журналістську освіту в Українському католицькому університеті. Працював менеджером у паломницькому центрі, відеооператором у власних студіях відео та анімації. Був керівником журналістського проєкту ”Сіль”. Зняв три документальні фільми. Працює PR-менеджером у благодійному фонді ”Карітас-Київ”. 10 років займається волонтерською діяльністю у колоніях для неповнолітніх. Не одружений. Має двох братів – молодшого Тадея і старшого Степана

На українській філології у групі переважали дівчата. Із 30 студентів троє говорили українською. Однодумців і друзів знайшов на літературному гуртку від "Молодої Просвіти". Читали сучукрліт – Юрія Андруховича, Тараса Прохаська, Ларису Денисенко, Ірен Роздобудько та інших письменників.

Дізнався, що греко-католицький священник Костянтин Пантелей їздить у Прилуцьку виховну колонію для непов­нолітніх. Вирішив скласти йому компанію. Було страшно, уявляв, що побачу агресивних людей. Та це були звичайні хлопці. Закриті, ставилися з недовірою. Тоді в колонії було якесь спортивне змагання. Вони перетягували канат, відтискалися від підлоги, вигравали, раділи. Потім співали. У мене з'явилося відчуття, що вони не безнадійні.

"Как там на свабодє?" – в'їдливо питали. Ми не знали, що їм казати. Через якусь годину вони трохи відкривалися. І було видно, що це зранені люди.

Я виріс у Франківську, ходив у гори щоліта. Там особлива атмосфера – люди докладають зусиль, підтримують одне одного. Вирішив запросити колишніх вихованців колонії у такий похід. На нього збирав гроші через інтернет. Думав, підуть п'ятеро, а погодився один. Що ж, це теж їхня свобода.

Зняв документальний фільм "Небо над головою" про Богдана, який відбував покарання у Прилуцькій виховній колонії. Спершу фільм змонтував на 80 хвилин, але після критики експертів скоротив до 17. Ми організували майже 20 публічних показів. У Тернополі й Івано-Франківську його демонстрували в кінотеатрах.

Прем'єра була у Прилуцькій колонії. Після цього підправив лише один момент. Головний герой після звільнення повертається до колонії як гість. Показує стіл, за яким вишивав сорочку начальнику тюрми. Глядачам могло здатися, що Богдан робив це з примусу. Насправді –

хотів зробити подарунок на день народження.

Один вихованець колонії читав понад сотню книжок за рік, а відсидів п'ять. Повіз йому 10 своїх улюблених. За хорошу поведінку вийшов на волю раніше. З іншими волонтерами поїхали його зустрічати. У колонії вступив в університет на соціального педагога. Займається бізнесом. Заходить до мене в гості. Він один із тих, з ким я потоваришував.

Людину, яка виходить із колонії, важливо зустрічати. Хто довго перебуває за ґратами, не знає, як поводитися на свободі. Забувають, як переходити дорогу, купувати квитки в касі, не в курсі нових мобільних додатків. Один хлопець уже на волі зареєструвався в Instagram. Каже: "Я в шоці. Дівчата там таке показують…"

Колишні ув'язнені розповідають: "Коли робиш перші кроки на свободі, ноги трясуться". У тюрмі уявляють волю по-своєму, а тут розуміють, що нікому не потрібні. Мають відчуття, що суспільство їм винне: "Дайте мені гроші, дайте мені житло, дайте роботу".

У колонії після сніданку вони навчаються, працюють на виробництві. Мають кілька годин вільного часу протягом дня. Живуть у кімнатах по 10 чоловік. Носять синю або чорну форму. На свята вдягають сірі штани й білі сорочки.

Намагаюся не питати, за що сидять. Мають відбути покарання, але до них треба ставитися по-людськи.

Є тюремна ієрархія. Підлітки знайомляться з нею, коли потрапляють у СІЗО. З "опущеними" ніхто не вітається, навіть працівники тюрми не хочуть мати справ. "Мужик" – той, хто не прагне йти по ідеологічній драбині, "атріцалава" – не виконує наказів адміністрації. "Казьол" – іде на співпрацю з начальством, "вор в законі" – найвища сходинка. Ці терміни майже ніколи не вживаються українською, тюремна ієрархія – це спадок радянської системи.

У тюрмі багато огидного й несправедливого.

Людина, яка виходить із в'язниці, найперше мала би йти до психолога, бо тюрма змінює мислення. Вона ще може обрати правильне життя. Та найчастіше жити на свободі складніше, ніж у тюрмі. Бо треба думати, працювати, брати на себе відповідальність.

Державі утримувати в'язнів дорого. У деяких закладах є виробництво, що може покрити частину витрат. Мета пенітенціарної системи – покаяння. Але на практиці там не знають, що робити з людьми, які попадають до тюрми. Який сенс їх ув'язнювати, якщо після звільнення вони не змінюються?

У польських тюрмах для неповнолітніх є експериментальні програми, що готують в'язнів до життя на волі – ходять без форми, можуть приготувати собі їжу. А в Україні їх вчать боятися, підкорятися, слухатися. Виходять перелякані, неадаптовані до життя. Немає системи, що змінювала би цих людей на краще. Деякі працівники мають позитивний вплив завдяки людському ставленню. Але харизма – це не метод. Хорошим прикладом є пробація – програма підготовки ув'язненого до звільнення. Та її недостатньо.

Зараз ви читаєте новину «"Как там на свабодє?" – в'їдливо питали хлопці. Ми не знали, що їм казати». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 24
Голосування Яка найбільша проблема Києва?
  • Затори
  • Хаотична забудова
  • Нищення історичних місць
  • Незаконна торгівля, МАФи
  • Громадський транспорт
  • Мало шкіл та дитсадків
  • Сміття
Переглянути
Погода