Дерева на кіностудії Довженка фарбували в блакитний колір
Мій батько – герой Радянського Союзу, пройшов війну. Був у першому танку, що перетнув кордон Польщі, потім – Німеччини. У Берлін його заслали як камікадзе, аби продемонстрував, що радянські війська на підході. Два дні мотався містом зі своєю танковою бригадою. Все навкруги вибухало, горіло. Дивом лишився живий.
Мати була з бідної сім'ї. Жили в Києві у підвальному приміщенні. Мою бабу-польку вивезли за тиждень до початку Першої світової війни з Польщі як служницю. Там у неї залишилися двоє дітей. Вона їх більше не бачила.
У матері були прекрасні вокальні дані. Двічі вступала до консерваторії у Свердловську, де була в евакуації під час війни. Батько забрав її з третього курсу. Коли на деякий час повертався з фронту, хотів, щоб дружина була поряд. Потім народилася сестра, через п'ять років – я. Співоча кар'єра матері не склалася. Весь нереалізований творчий потенціал вкладала в мене.
Вчителька приходила до нас додому і вчила азів музики. Заняття гамами радості не додавало, але 10-річним почав імпровізувати на фортепіано. А через чотири роки написав концерт для фортепіано з оркестром. Думав, моє майбутнє буде пов'язане з музикою. Я ще малював, писав новели, повісті. У дев'ятому класі збагнув, що все це може поєднати тільки кіно.
У 10-му класі потрапив на прем'єру фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Хороші місця розібрали, нам дісталися квитки в перший ряд. Зблизька добре бачили, що відбувалося на сцені. Я до цього не чув про арешти. Хоч дорослі й давали зрозуміти, що не все гаразд, а ці "гіп гіп ура", під які нас зранку піднімала країна Рад, – тільки фанера, декорація.
Коли почалася презентація фільму, на сцену вийшли Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Іван Драч, Іван Дзюба. Останній сказав: "В Україні почалися масові арешти, не дамо повернутися 1937 року". Зал у пориві ненависті почав тупати ногами й кричати: "Геть зі сцени! Це провокація!" Включили сирену. Дзюба намагався перекричати глядацький шабаш, і в нього пішла горлом кров. Якісь люди, думаю, то були кагебісти, стягнули його зі сцени. Потім загорівся екран – на червоному тлі напис: "Тіні забутих предків".
Я додивився фільм. Це був стрес. Біг нічним Києвом додому в істериці. Від несподіванки, від того, що дізнався, і від реакції публіки, яка сприйняла це з пролетарською радянською ненавистю.
Доля більше не зводила мене з українськими дисидентами. Я не був настільки сильний, аби піти тим руслом. Я мрійливий і романтичний. Хоча в мені достатньо енергії, сили волі, часом жорсткості, щоб знімати кіно.
Випадково потрапив на конкурс до Всеросійського державного інституту кінематографії. В газеті "На екранах України" побачив оголошення, що в Києві відбудеться прослуховування на курс Сергія Герасимова. Мене єдиного відібрали з України, хоча прослуховувалися дорослі, серйозні й розумні люди. Коли приїхав до Москви подавати документи, дізнався, що батьки розлучаються. Ми зі старшою сестрою мали прийняти рішення, чи згодні на це. Батько мав складний характер, виховував жорстко. Ми погодилися, бо спільного життя в них не було, тільки злість і ненависть.
Кинув ВДІК, повернувся до Києва. Боявся потрапити в армію, тому подав документи на романо-германський факультет Київського університету. Але зрозумів, що це не моє. Наступного року пішов на режисерський факультет Театрального інституту.
Кінофакультет тоді був на території Києво-Печерської лаври. П'ять років навчання мав відчуття дивини, казки. Лавра була тлом наших зйомок. Зараз її не сприймаю. Стала помпезна, пихата й фальшива.
Мене мало не вигнали з інституту за те, що підпільно вночі знімав кіно. Фільм називався "Казка на Різдво Христове" – це був парафраз на "Пігмаліон" Бернарда Шоу. Фотограф у Різдвяну ніч потрапляє в Лавру. Знімає статую на фонтані, й та оживає. Він закохується. Але на ранок скульптура зникає. Фотограф шукає її, божеволіє і спалює себе. Це була стрічка про любов із натяками на секс. Брав в інституті костюми й апаратуру. Ніхто не запідозрив, що з операторами й акторами з курсу займаюся такими штукенціями. Відзняв і змонтував. Коли домовився про озвучку на кіностудії Довженка, хтось "стукнув". "Показуй", – наказали. Фільм додивилися та влаштували розгром: "Якщо будеш таким займатися, ніхто не пожаліє. Це останнє попередження".
У дипломній роботі на кіностудії Довженка був один епізод: вечірній сад, старий чоловік біля каганця читає фрагмент із "Кавказу" Тараса Шевченка. Вирішив, що сад має бути блакитний. Місцеві маляри пофарбували яблуні в саду Довженка, а на вечір пішов дощ. Наступного дня – те саме. Мене пожаліли й додали до фарби клей, щоб не змило. У той час на кіностудію приїхала делегація японських кіношників. Їх ведуть у довженківський сад, а там блакитні дерева. Директор кіностудії Василь Цвіркунов повів мене на допит: "Я ж хотів, щоб ви працювали в нас. Стежив, як ви цікаво розвиваєтесь. Але тепер шукайте інше місце".
Взяли на студію "Укртелефільм". Щороку там випускали офіціозні стрічки для циклу "Україна: кроки п'ятирічки". 1972-го його мав зробити колега, але він запив. Доручили мені. Раніше такого не знімав. Вдалося зробити за рахунок класичної музики. У мене сталь лилася, зерно сипалося, щасливі піонери бігли під Чайковського, Рахманінова. Вийшла лірична картина. Комісія обімліла: "Це клас. Наступного року знову робитимеш". Я перелякався – це ж дорога в нікуди. "Дякую за честь, – сказав. – Але це в мене випадково вийшло. Я хочу знімати музичні фільми".
Для першої музичної картини "Образи" вдалося запросити Євгенію Мірошниченко. Коли йшов до неї, розумів: пан або пропав. Якщо почну, як мої колеги, ходити до неї з квітами, тортами, ручки цілувати – нічого не вийде. "Їдемо в Ялту, ніяких родичів, сім'ї, подруг. О п'ятій ранку підйом, до 11‑ї – зйомка. До початку лишається місяць. Тому 5–7, а краще 10 кілограмів треба скинути", – сказав їй. Вона погодилася. І на диво, виконувала всі вимоги.
Ми брали апаратуру Ялтинської кіностудії. Мали завершити зйомку до обіду, бо в них було заведено: все кидають і їдуть у кафе. Євгенія Семенівна теж поривалася. Казав: "Мені й Мірошниченко два пакети ряжанки". Картина вийшла розкішна. Євгенія Семенівна там – богиня.
Справжнім українцем почав усвідомлювати себе років у 23. До того був людиною світу, космополітом. А потім захотілося говорити українською, слухати українські пісні, дивитися вистави. Почав знімати портрети наших виконавців "Немеркнучі зірки" – Ніна Матвієнко, Марія Стеф'юк, Анатолій Мокренко. Вони стали колом моїх уподобань.
Найскладніше було працювати з Анатолієм Солов'яненком. Він був закритою людиною, тримав дистанцію.
Під час зйомок фільму "Гріх" мав конфлікти з Богданом Ступкою. Не могли знайти спільної мови. Він же метр: "А я отак бачу, а це я так зроблю". Після того як відзняли половину фільму у Львові, Ступка сказав: "Усе, мені це набридло, їду до Києва. Беріть іншого актора. Хай він робить так, як ви це бачите". "Добре, їдь", – відповів. Він побігав, побігав – і залишився. Зняли фільм. Богдан отримав на останньому Всесоюзному телефестивалі в Саратові Гранпрі за кращу чоловічу роль, а я – золоту медаль за кращий фільм.
За рік взявся знімати мінісеріал за мотивами повісті Івана Франка "Перехресні стежки". Зрозумів, що в ролі Валеріана Стальського може бути тільки Богдан Сильвестрович. Ступка був шовковий. Ми з ним усю ніч гуляли містом і розмовляли. Після зйомок тягнув до своїх львівських знайомих – композиторів, художників. Крига скресла, якийсь бар'єр він здолав у собі. Та друзями ми так і не стали. Дуже складний був.
Нонна Копержинська – геніальна актриса, людина душевна й тепла. Роль у фільмі "Острів любові" стала для неї останньою. Почувалася часом зле, але боронь Боже було сказати: "Нонно Кронідівно, треба піднятися сходами, вам не важко?" "Невже я така розвалюха?" – питала.
У 1990-х зрозумів, що треба робити новий крок. Мені потрапила до рук книжка "Український декамерон" – збірка любовно-еротичних оповідань різних авторів. Так захопився, що за кілька місяців підготував 10 сценаріїв. Заніс заявку голові Держтелерадіо Зиновію Кулику. Той прочитав, подивився з іронією: "Мені це подобається". І написав "До виробництва".
Щоб актор оголився, доводилося вмовляти: "Все буде гарно й естетично. Без вульгарності". У серії "Блуд" усі актори були оголені, крім Марини Могилевської. "Повністю не роздягатимусь", – казала категорично. Та вона зробила те, що треба, не роздягаючись. Мала достатньо зовнішньої і внутрішньої еротики.
Сім'ї так і не завів. Мав одну кохану – Галину Логінову (мати голлівудської актриси Міли Йовович. – Країна). Вона грала у фільмі "Казка як казка". Довго не міг знайти виконавицю Злої Феї. Навіть із Москви когось запрошував. А її однокурсники промовчали, що є така красива й ефектна актриса. Ця заздрість Галині шкодила – її мало знімали. Не вкладалась у стандарти радянської актриси, яка може бути й дояркою, й робітницею. Випадково її побачив, це був ніби удар струмом. Наше кохання тривало два роки. А потім Галина з донькою Мілою поїхала в Америку. Казала: "Я не поїду, якщо скажеш, щоб цього не робила". Та я розумів, що тут у неї перспектив немає.
Я не дуже комунікативний, мені комфортно із самим собою. Сам дивуюся, адже маю публічну професію. Бувало нелегко серед гурту людей, але під час роботи про це забував. Щойно зйомки закінчувалися, мені треба було на кілька днів щезнути, нікого не бачити й не чути.
"Ваше время прошло", – кажуть мені тепер. Намагаюся тримати себе в руках, бо можна з'їхати з глузду. Моя робота – це сенс життя. Вона не давала часу і права жити негараздами, впадати в депресію чи меланхолію.
2 
35413
Коментарі