Медсестри прикували наручниками до ліжка
2014 року вбили батька. Майже шість місяців не виходила з дому, забила на навчання. Треба було перезавантажитися.
Майдан дивилася по телевізору. Коли чую про несправедливість, хочеться на власні очі побачити, що відбувається. Зрозуміла: маю туди їхати. 29 березня 2014-го виграла перше місце на змаганнях із рукопашного бою, на 1 квітня купила квиток до Києва. Оселилася в наметі, вступила в майданівську Самооборону. Аби було за що жити, здала в ломбард телефон.
Три місяці могла перебувати в Україні легально. У червні збиралася повертатися. Але Росія ввела у Слов'янськ війська, почалася війна. Було соромно. Готова була одразу їхати на передову. Хлопці підказали проситися в "Айдар".
Автобуси з першими добровольцями їхали на фронт від Українського дому. У перші три мене не взяли через вік і російський паспорт. У четвертий залізла і сказала, що не вийду. Він був переповнений. Дехто сидів на підлозі між кріслами.
Водій переплутав дорогу, і ми ледь не потрапили в окупований Слов'янськ. Як тільки дісталися до свого батальйону і я почула українську мову – відлягло від сердця.
Комбат кількох новоприбулих відправив назад. Мене залишив. Знав, що з Росії.
Вночі розбудили: "Ти снайпер? Тебе розшукують!" Виявилося, листівки з моїм фото були розвішані у ДНР: "Снайпер-убивця їде нищити російських солдатів". В Росії я входила до молодіжної організації "Донське козацтво". Це було патріотичне виховання: ігри, стрільби. Друзі знали, що я поїхала в Україну. Спочатку підтримували. А потім усі відвернулися. Не знаю, яке падло зробило мене снайпером. Ті листівки досі висять у Донецьку.
Видали зброю. Відправили під селище Металіст. Там просиділа з тиждень. Показала, що можу витримувати військові будні нарівні з чоловіками: не спати ніч, мокнути під дощем і не скаржитися. Вночі по рації почула: "Зараз на нас танки будуть іти". Наступного дня після бою мені виповнилося 19.
Через три дні ми пішли на зачистку. Сиділи під дощем до восьмої ранку. Комарі кусали, курити ніяк, бо все промокло. Коли верталися полем, нас почали обстрілювати з "Градів". Командир кричав: "Лягай!". Впала у калюжу. Хлопцю позаду поцілили в плече. "Умар" біг попереду – отримав осколкове поранення в стегно. Я – невелику контузію.
Командир дав наказ займати перехрестя в Жовтому. Нас було п'ятеро. Із чогось сміялися. Раптом у мене випала з рук запальничка. Вибуховою хвилею викинуло метрів на 20 з машини. Коли отямилася, поворухнутися не могла. Командира з "Нельсом" розірвало, "Умара" сильно поранило. Потрапила в лікарню з переламаними ребрами, контузією й осколковими пораненнями обличчя. Втекла, коли дізналася, що "Омар" помер від крововиливу в мозок.
На базі хвилин 40 стояла під душем – вимивала з волосся шматки чиєїсь шкіри. Воно в мене було довге – до сідниць. Хлопці перетягнули мене бинтом. Зварила борщ і лягла спати.
Потім було ще поранення і кілька контузій. Надворі спека – 45 градусів, а у БМП – всі 50. Коли вирішили подихати повітрям, прилетів "Град". Мені зачепило лівий бік спини. Текла кров. Рану заліпили целексом й привезли в лікарню в Щасті. Втекла. Робила це постійно. Останній раз медсестри прикували наручниками до ліжка. Не допомогло. Відпросилася в туалет і вийшла.
Боюся втрачати близьких людей, з якими воювала, їла і спала. Це більше, ніж сім'я.
31 січня 2015 року загинув "Діджей" Вадим Жеребило. Був мені як брат. Попросився на фронт, коли ми ночували в Києві у друзів. Командир сказав: береш його під свою відповідальність. Коли Вадим отримав перше осколкове поранення в ногу, поїхав до матері й попросив: "Хай "Валькірія" буде мені сестрою". Заспокоював: "Не турбуйся за мене. Якщо що – "Валькірія" привезе додому".
Ми збиралися у відрядження – "Діджей" хотів познайомити мене з матір'ю і дівчиною. Перед поїздкою лягла поспати. Прокинулася від того, що "Град" поцілив у наш кубрик. Півкімнати рознесло, мене скинуло з ліжка. Виходжу в коридор – із побитих труб тече гаряча вода, медсестра сидить на підлозі. Відвела її у безпечніше місце. У другій кімнаті побачила три тіла, серед них був і "Діджей". У лікарні мені віддали його телефон, ланцюжок, хрестик. Подзвонила його мати: "То що, ви їдете додому з Вадимом?" Відповіла, що його немає.
На похороні "Діджея" зрозуміла, що вагітна. Тиждень провела в сльозах – дивилася в інтернеті, як робити аборти. Не змогла. Народила в Києві. Коли доньці було півтора року, повернулася на фронт.
Пішла у батальйон "Донбас". Через два місяці поїхала додому. Бо це вже якась хрінь, а не війна. Ставлення і люди – інші. Раніше це був чистий патріотизм, а тепер – грошові інтереси.
Через п'ять місяців перевелася в 58-му бригаду. Прослужила півроку. Повернулася додому через проблеми зі здоров'ям. На війні їх не відчуваєш: таблеткою закинулася і побігла. А на гражданці все вилазить.
2014-го наш батальйон був у Хрящуватому. До Луганська – 800 метрів. Але підписали Мінські угоди, і нам дали наказ відступати. Я сиділа на останньому даїшному посту перед Щастям. Мала наказ прикривати відхід наших. У ті дні побачила більше техніки, ніж за місяці на передовій. Все було ціле, навіть фарба не подряпана.
За останні вісім місяців доньку бачила двічі. Мирослава з нянею, надійною подругою. Не знаю, як повертатися у цивільне життя. Не уявляю, чим займатися і що робити.
Мій російський паспорт згорів під час підриву машини. На бойове завдання всі документи носила при собі. Усі солдати так робили. Зараз носять жетони.
За п'ять років боротьби не можу отримати українське громадянство. Україна надала мені лише посвідку про те, що я – особа, яка потребує додаткового захисту. Щоразу, коли зустрічаюся з політиками, вони обіцяють: усе зробимо, тільки дай час. Спершу говорили, що маю привезти з Росії довідку про несудимість. Та й самі розуміють, що поїхати не можу. На мене заведено три кримінальні справи – за розв'язування міжнаціональних конфліктів, найманство і зраду батьківщини. 2016-го шили ще й вербування: начебто заохочую російську молодь воювати за Україну. Приходили есемески з російських номерів: запитували, як приєднатися до української армії. Зрозуміла, що це провокації.
Ні з ким із Росії не спілкуюся. Тільки з матір'ю раз на місяць-два. Я пішла з дому в 14 років, у нас не було нормальних стосунків, доки не народилася Мирослава.
Маю 13 татуювань. Напис "Герої не вмирають" на лівій руці я набила в пам'ять про загиблих на Майдані. Це було перше тату. Крило на зап'ястку – знак Валькірії. Я – язичниця, таке ім'я мені дали рідновіри. Тризуб на спині зробила після того, як нашому полоненому росіяни відрубали руку через витатуйований на ній український герб. Подумала: якщо потраплю в полон, нехай одразу вб'ють.
На війні знаєш, від кого можеш загинути. А в мирному світі – ні. Недавно тіло мого побратима знайшли у харківському лісі – без носа й очей. А приписують самогубство.
Справжніх самогубств серед військових чимало. Немає людей, які могли б їм допомогти. Вважається, що це посттравматичний синдром. А, насправді, ніхто не знає, що це таке. Навіть в Америці. Там таких людей визнають інвалідами.
3 
1
Коментарі