"Хто найбільший дурень у цій країні? Вони хором: "Кучма" - 13 спогадів Анатолія Дімарова

 

13 спогадів Анатолія Дімарова

1. Мій батько спокійний був, ніколи мене не сварив. Коли пішов поголос про розкуркулення, він заховав на горищі медогонку. Мені сказав: "Синку, як ­дядьки питатимуть про неї, то ти ж дивись, нічого не скажи". ­Наступного вечора прийшли троє дядьків. Забрали пасіку. Всю хату перерили, а медогонки знайти не можуть. Коли вже зібралися йти, я не втерпів, кажу: "А я вам не розкажу, що тато медогонку на горищі сховав". Як вони пішли, батько поклав мені на голову руку. А вона в нього трудяща така, вся в мозолях. Сказав: "Не плач так гірко, сину. Бог дав, Бог і взяв".

2. Голод – страшна штука. Доходило до того, що обтрушували цвіт акації і з нього жарили млинці. Якось мама дістала трохи житнього борошенця: "Ось, дітки, зварю вам по галушці". Аж тут приходять учителі: "Маріє Олексіївно, ми йдемо рибу з топтухою ловить. Пустіть свого малого з нами. Він рибу в торбу складатиме". Мати пообіцяла, що галушка чекатиме мене в горщику. Приніс додому 2 кілограми риби. Мати в піч полізла галушку діставать, а молодший брат Сірьожа – шмиг із хати. Він поліз рукою в окріп і витягнув мою галушку.

3. У 10 класі одержав другу премію на Всесоюзному конкурсі молодих поетів у Москві. Дали 100 карбованців. Це були страшні гроші, мама мала меншу зарплату. На них вона купила мені світло­сіре пальто з комірцем. ­Надів його до школи, щоб похвастатись. Як повертався додому, помітив на пивному ларьку якийсь напис. Зір у мене поганий був, бо запоєм читав. Притулився до паркана, щоб прочитати, а там: "Осторожно. Окрашено". Все пузо вимастив зеленою фарбою. Від розпачу сів на лавку. Тоді рукою мац­мац коло себе, а воно липне, бо і лавку пофарбували.

4. Перше поранення отримав у 20 років. ­Пораненому і контуженому не сиділося вдома, і я ­організував
пар­тизанську групу. Зі мною ще троє хлопців було:
17­річний і два 16­річні. Ми діяли за методом ­махновців. Удень спокійно вдома сиділи, а вночі пакостили. У ­нашому районі німці розгромили дві радянські армії. Ми ­потихеньку збирали зброю, вибухівку і зносили в бліндажі в ліс. ­Підірвали залізничну колію Сталіно – Харків. ­Німці пригнали з десяток потужних тракторів. Такі дурні були, що навіть уночі не охороняли. Ми під кожен трактор поклали по мішку вибухівки. Теж ідіоти. Тепер знаю, що достатньо було 10 грамів під мотор покласти. Коли вночі та вибухівка шарах­нула, повилітали всі шибки в селі. Баби думали, то парашутисти спустилися і таке зробили. Ох, вони їх і проклинали.

5. Сталін, Берія і Жуков робили все, щоб винищити чоловіче населення України. Чоловіків від 16 до 60 без зброї гнали на німців. Построїли нас і сказали: "Сейчас вам оружие подвезут". Під'їхало четверо саней з акуратно порубаною пополам цеглою. ­Наказали по половині кожному брати. Тоді відвезли нас до водо­сховища. Полковники на конях приїхали. П'яні, з розстебнутими кожухами. Їм жарко було, хоч на вулиці 30 градусів морозу. Один сказав: "Здравствуйте, орлы. Сейчас вы будете свою вину кровью искупать. Ракета полетит, и вы начнете бежать. Добегаете до стены, за которой немцы с пулеметами лежат, и начинаете ­бросать им на головы кирпичи. Они подумают, что это ­гранаты, и мордами в снег зароются. Вы в этот момент прыгаете через стену и отбираете у них оружие". Перших кулеметами одразу змели. Я мав фронтовий досвід, то біг посере­дині. Отямився вже в госпіталі. Мені сестра говорила: "Ну, ти справжній герой, не кинув зброї. Так тебе з нею і привезли". Відламували пальці, щоб цеглину витягти. Вона на морозі до рук примерзла. Хлопці, які ­вціліли, казали, що з 500 душ осталися 10–15 чоловіків.

6. Один полковник в госпіталі мені сказав: "Жукова спитали, як планує через Дніпро переправлятися. Він відповів: "Ничего, что нет плавсредств. По хохлам пройдем". Через кілька днів мені в госпіталь принесли медаль Жукова. Я кинув її під ноги: "Я цього гада не носитиму. Носіть її самі".

7. Наприкінці війни мене забрали в Студенок коман­диром "заградотряда". Начальник КДБ Червонолиманського району викликав і сказав: "Сідай і пиши докладну про діяльність командира партизанської групи". Прочитав, щось помугикав і пропонує: "Тепер ти ­підеш вчитися в училище КДБ. І май на увазі, тобі першому на Україні така честь оказана". Дорогою я вирішив: на біса воно мені, я ж про журналістику мріяв. І відмовився. Він відпустив мене, а міг і у в'язницю посадити.

8. Женився, бо не чую на праве вухо. За мене хотіла заміж подруга моєї майбутньої жінки. Запросила на іменини і сіла з правого боку, щоб ближче до серця бути. До мене тулись не тулись, а я ж не чую. А Дусю посадила з лівого. Ну, це капець був, бо не вмовкала.

9. За радянської влади мене оголосили антисемітом номер один. У романі "І будуть люди" змалював дуже позитивного єврея Гінзбурга у ранзі секретаря райкому партії. Він погорів на тому, що написав листа Сталіну, протестував проти насильницької колективізації. Його виключили на губкомі з партії, зацькували, і він застрелився. Чорні люди знайшли якогось єврея, який був на фронті і мав кілька медалей. Він подав на мене позов до суду. Після цього секретар ЦК з пропаганди Маланчук сказав: "Хай Дімаров походить у чорному". За п'ять років не видали жодної моєї книжки. Жили на зарплату дружини. Тепер тому Маланчуку дякую. Якби не він, я ніколи не зв'язався б із геологами і не бродив би в горах.

10. Десь у середині 2009-­го зламав руку. Дружина на базар зібралася, я з нею пішов. Думаю: хоч лівою допоможу щось нести. Дуся торгувалася, а я її чекав, лівою рукою підтримував праву. Раптом хтось поклав у долоню щось крижане. Глянув, а то 25 копійок. Віддав гроші дружині й сказав: "На тобі мій перший гонорар".

11. 2002­го був на зустрічі з курсантами Ліцею імені Івана Богуна. Один мене питає: "А скільки ви заробляєте?" Не знав, що відповісти, бо після 1990­го ні копійки гонорару не отримав. Думаю: "Спитаю, чи знають, хто найбільший дурень, і покажу на себе". Тільки спитав, хто ж найбільший дурень у цій країні, як вони хором відповіли: "Кучма". Полковник з переляку пірнув під стіл. Я в цих хлопців з ходу закохався. Думаю: оце так офіцери ростуть.

12. Коли Григір Тютюнник прийшов до мене вперше, приніс записку від Григорія Тютюнника: "Як я помру, звертайся до Толі Дімарова. Він буде тобі батьком". Натура в нього була важка. Люді, його жінці, діставалося. Я йому часто казав: "Григір, ви невчасно народилися. Якби з'явилися на світ під час революції, ви б батьком Махном були". Дуже мою маму любив. Якось прийшов зажурений і жаліється: "Матусю, оце мене жінка постійно гризе, що я мало заробляю. А вона хоче собі нове пальто справити". Через кілька місяців прийшов у новому кожусі: "Ви гляньте, який мені кожух подарували". Як дитина був. Трошки випити любив. Бувало, казав: "Матусю, а у вас нема трохи того?" Якось дзвонить у двері десь об одинадцятій вечора, говорить: "Зайчика свого приніс вам показати". Тримав на руках новонародженого сина.

13. Моєму правнуку Максиму 9 років. Каже: "Хочу стати знаменитим". Розповів, що для цього треба багато працювати, а він мені: "А жити тоді коли?" Прийшов до мене й говорить: "Діду, от садочок закінчу і буду жениться. У мене дівчина є. Вже два роки її знаю". Спитав, де ж вони житимуть, у батьків же маленька ­квартира. А він: "То ми до тебе переїдемо. Ти нам заважати не будеш. Все одно скоро помреш". Уже ходить у третій клас. Я радий, що поки не женився.

×