Олександр БРЕЙ багато років використовував спеціальний шифр для записування номерів телефонів
У 1970-х часто гостював у Кончаковських на Андріївському узвозі. Зараз там музей Михайла Булгакова. Спостерігав, як у дім приносили картини й купували їх. Так захопився збиранням.
Зрозумів: це захоплення врятує мене. Я був в опозиції до влади. Не знав, де себе віднайти. Не міг одягатися, як хотів, слухати музику, яку любив. Дістати гарну книжку було проблемою. Письменників Срібного століття купував у закритих валютних магазинах. Кожен день починав з обходу букіністичних крамниць.
Нове захоплення не обіцяло в найближчому майбутньому доходів. Заощадження закінчилися після придбання кількох картин. Завдяки фарцюванню завжди мав 500–1000 рублів. Але мусив відмовитися від різних благ, забути про ресторани. Першу картину продав лише через рік.
З самого початку був налаштований на серйозні картини, які коштували 1–3 тисячі рублів. Щоб купити таку, слід було продати кілька старовинних столиків, канделябрів, ламп, люстр, ікон чи гравюр. Тому почав із дешевших речей – етюдів Миколи Клодта, Сергія Виноградова, акварелей Костянтина Рудакова. Купувати без досвіду і знань Іллю Рєпіна – це смішно.
Із колекціонерів радянських часів майже нікого не залишилося. Мені був 21 рік, коли потрапив у те товариство. У силу пієтету перед старшими часто йшов їм на поступки. У мене виманювали класні картини. Пояснювали, що робота надто салонна або що сумнівна її оригінальність.
Час був – надтовариський. Мало не щодня київські колекціонери збиралися під вечір у кав'ярнях на Хрещатику та прилеглих вулицях. Або – в "трубі" під майданом Незалежності. Після суперечок ніхто не хотів розходитися – завалювали до когось додому або в майстерню. Там упереміш із вином, кавою та сигаретами обговорювали нові придбання.
З кінця 1970-х став частенько навідуватись у Євпаторію. Там жив антиквар Володя. Поїздка до нього тривала три-чотири дні. За цей час купував максимум дві роботи. Володя днями й ночами міг розхвалювати одну річ, із піною на вустах торгуватися. Я звик приймати рішення швидко. Коли терпець уривався, кричав: "Хочеш стільки-то грошей? Бери! Хочеш обмін – будь ласка". Коли розлючений прямував до виходу, чув за спиною: "Ну, гаразд, додай ще трохи грошей – і я піду тобі назустріч". Тільки-но били по руках, усе починалося знову. Врешті, вночі доходили згоди. А зранку Володя висував нові вимоги. Не раз, змучений безрезультатними перемовинами, ночував у машині. Або взагалі – під відкритим небом.
За Союзу страх супроводжував кожного збирача. Особливо тих, хто не мав звання чи посади. Могли звинуватити в нетрудових доходах, запитати, на які гроші купив, у кого. Потрапити в це коло без рекомендації було неможливо. Користувалися своєю термінологією. По телефону говорили натяками. Я багато років використовував спеціальний шифр для записування номерів телефонів.
Якось сусідка розказала дільничному, що я постійно виношу й приношу картини і різну старовину. До мене додому прийшла комісія з трьох осіб. Один із чоловіків став допитуватися: "Чому у вас стільки картин? Де берете і на які гроші?" – "Та я їх сам малюю, – відповів. – Он фарби біля мольберта лежать". – "А чому ж вони всі такі різні?" – "Он ті зверху малював тверезий. Ці внизу – напідпитку. А ту, – показав на Маневича, – зовсім п'яний". – "Так я і думав!" – реготнув старший, і гості пішли.
Особливо завзято КДБ працювало у Львові. Тамтешні знайомі просили приносити картини або рано-вранці, або пізно ввечері – щоб сусіди не угледіли й не донесли. Найцінніші полотна не вивішували у вітальні. Один знайомий припідняв у спальні на стіні килим. Під ним було три роботи Івана Труша. Дві менші висіли на стінах. Пояснив: "А для чого людям знати, що у мене аж п'ять Трушів?"
Часом картини знаходив на горищах, антресолях, у коморах, на приміських дачах.
Чимало років жив без вихідних і відпусток. Усі суботи й неділі роз'їжджав по обласних центрах.
У Чернігові порадили піти до відставного майора. Він ледве пересувався. "У мене є одна цікава річ, – сказав. – Із війни привіз. Стоїть у гаражі й заважає. Хочете ризикнути? Давайте мені 25 рублів, а я вам – ключ від гаража. Але зразу попереджаю – у полотні дірка. Зате рама непогана. І гроші я вже не поверну". Я погодився. У гаражі ледве знайшов замурзаний пейзаж із деревами в широкій чорній рамі. Посередині був прорив. Через шар пилюки проглядалася рука хорошого майстра. Пізніше з'ясувалося – француза Жуля Дюпре.
У середньому двічі на місяць їздив до Москви. Поїзд приходив о 9:00. За півгодини до відкриття о 10:00 був біля антикварного магазину, що спеціалізувався на картинах. Інколи в охочих віддати роботи в комісійний відділ вдавалося щось купити ще до відкриття. Мій знайомий Роман Глібович, коли побачив, як розраховуюся за віртуозну роботу Ісаака Бродського "Вітер на озері", сердився й бурчав: "Тобі що, Києва мало?" – "Спати треба менше", – відповів я.
Картини класиків – Рєпіна, Шишкіна, Куїнджі – в антикварних крамницях майже не зустрічалися. Такі речі передавали з рук у руки по знайомству чи рекомендації. І це сприймалося, скоріше, як послуга, а не продаж. Якщо така робота траплялася в магазині, то його директор пропонував її насамперед своїм людям. За це отримував винагороду. Щоправда, якось я побачив у залі магазину полотно Айвазовського. Його ціна навіть для Москви була непідйомна – 18 тисяч рублів.
Одне з перших моїх вдалих придбань – робота Абрама Архипова "Циганка крутить дулю". Прийшов до її власників. З собою мав десь 100 карбованців – недостатньо. Обміняв картину на перстень із чорним агатом. Не вагався – зняв із руки й віддав. Носив його з юних літ. На золото саме був ажіотаж. Золотий червінець коштував 400 карбованців. Картина, яку можна було придбати за цю суму, зараз коштує щонайменше 5–6 тисяч доларів. А той золотий червінець – 500‑600 доларів.
Дружини деяких колекціонерів не поділяли захоплення чоловіків. Доводилося приховувати від них справжню вартість картин. Один академік купував у мене пейзаж Івана Труша. У своєму кабінеті на вухо сказав: "Вибачте, але, якщо Надія Петрівна випадково запитає про вартість картини, скажіть: рубликів 400". Насправді я отримав 800. І це – не поодинокий випадок. Тому краще зовсім без дружини, ніж мати ту, яка не поділяє твого захоплення. Тим паче, колекціонеру ніколи не сумно наодинці: то підбирає рамки і паспарту (аркуш паперу, на який приклеюють ілюстрацію. – Країна), то риється у книжках – у пошуках інформації.
Моя Ірина – це щасливий квиток. Познайомилися, як тільки почав збирати. Ми мислили однаково. Коли дивилися на картину, мали схожі думки. Я не зустрічався б із дівчиною, яка не читала Хемінгвея.
Збирання – це більше, ніж наркотична чи алкогольна залежність. Від нього не можна вилікуватися. Якщо місяць щось собі не купую, настрій псується. Хоч якийсь малюночок потрібно дістати.
3 
1
Коментарі