вівторок, 22 серпня 2017 13:34

Глянула, а він від диму почорнів і голова сива. Все без слів зрозуміла

На честь Андрія Аболмасова мають назвати вулицю в столиці

Ми з батьком виховали героя. Сином пишаюся, бо далеко не кожний піде отак свідомо на смерть. Снаряд влучив у будівлю, де були наші військові. Андрій прикрив від вибуху своїм тілом чотирьох побратимів ("айдарівців" Юрія "Фізика" Надашкевича, Олексія "Балку" Мельника, Віталія "Горця" Мороза й мінометника з іншого підрозділу, ім'я котрого поки що невідоме. – Країна).

Завжди був чутливий до чужої біди. Коли жили в Чехословаччині (нині – місто Пардубіце в Чехії. – Країна), на вихідних ходили з Андрієм пити "шлягачку" – збиті вершки з кавою – в кафе на розі нашого будинку. Перед тим їздили до Києва провідувати мою матір. Андрій був тоді в 10-му класі. Сидить, дивиться на жінок навколо: "Мамо, он тьоті вже у літах, але охайні, доглянуті. А наші бабусі ходять у плюшевих кацавейках, руки й ноги покручені".

Усі думали, росте ветеринар. У квартирі постійно хтось жив. Кота, собаку міг із вулиці принести. Підгодовував. А в старших класах захотів стати медиком. Ми жили в Литві. Там не було медичних училищ. Андрій на останні два роки приїхав у Київ до баби. Закінчив школу 1986-го й вступив у друге Київське медичне училище (тепер – медичний коледж імені Павла Гаврося. – Країна). Навчався чотири з половиною роки, бо їхній випуск готували до відправки в Афганістан. Батько сказав: "Втручатися не буду. Призначать в Афган – буде Афган". Але Андрія не призвали. Випустився фельдшером медслужби. Пішов працювати на підстанцію "швидкої" на вулиці Сергієнка (у столичному житловому масиві Соцмісто. – Країна).

Незалежність України зустріли в Литві. Кажу чоловікові, Вітя, поїхали додому. Я втомилася, так хочу до свого коріння. В Литві нам було непогано. Отримали велику квартиру. Мову вивчила. Мала громадянство. Відмовилася від нього 1993-го. Чоловік підтримав. Із ним і другим сином Максимом повернулися до Києва. Картаю себе за це.

Автор: Тарас ПОДОЛЯН
  Тамара АБОЛМАСОВА, 71 рік. Народилася 13 вересня 1946-го в Києві. ”Мама Марія Григорівна пережила Голодомор. Вона з села Городище на Чернігівщині. Дядька 1933 року ще малим убили, бо збирав на полі колоски. Під час війни маму забрали в Німеччину. Гнали босими. У неї ноги на старість боліли. Працювала на господарів на молочній фермі. Її хотіли удочерити, аби залишилася там і вийшла заміж. Не погодилася. Повернулася у Київ до сестри Проні. Щомісяця ходила на вулицю Короленка, 15, у КДБ – відмічатися як неблагонадійна. Це аж до 1967-го. Не могла ніде влаштуватися на роботу – на всіх заводах відмовляли. Працювала двірничкою”. Батько під час війни був танкістом. Потім працював шофером молоковозу. Закінчила Київський торговельно-­економічний інститут. Влаштувалася експедитором у Міністерство торгівлі, була секретаркою заступника міністра. Із чоловіком Віктором Георгійовичем познайомилася студенткою, коли він навчався в суворовському училищі (нині – Київський військовий ліцей ім. Івана Богуна. – ­Країна). Одружилися 1 липня 1967 року. Поїхала з чоловіком на його перше місце служби – в місто Кунгур ­Пермського краю РФ. 6 жовтня 1969-го народився син Андрій. ”Найважче було, що нікого близького по духу там не мала. Інші звичаї, чужа мова. Грязі – по коліно. Доки Андрія посаджу в коляску й доїду до магазину – дитина в багнюці”. 1980 року поїхала з чоловіком на нове місце служби – в чеське місто Пардубіце. Там народився син Максим. 1985-го родина перебралася до столиці Литви Вільнюса. У Києві зайнялася квітковим бізнесом. Пенсіонерка. Допомагає виховувати онуків: 15-річну Богдану, 10-річного Микиту й 1,5-річного Мирона
Тамара АБОЛМАСОВА, 71 рік. Народилася 13 вересня 1946-го в Києві. ”Мама Марія Григорівна пережила Голодомор. Вона з села Городище на Чернігівщині. Дядька 1933 року ще малим убили, бо збирав на полі колоски. Під час війни маму забрали в Німеччину. Гнали босими. У неї ноги на старість боліли. Працювала на господарів на молочній фермі. Її хотіли удочерити, аби залишилася там і вийшла заміж. Не погодилася. Повернулася у Київ до сестри Проні. Щомісяця ходила на вулицю Короленка, 15, у КДБ – відмічатися як неблагонадійна. Це аж до 1967-го. Не могла ніде влаштуватися на роботу – на всіх заводах відмовляли. Працювала двірничкою”. Батько під час війни був танкістом. Потім працював шофером молоковозу. Закінчила Київський торговельно-­економічний інститут. Влаштувалася експедитором у Міністерство торгівлі, була секретаркою заступника міністра. Із чоловіком Віктором Георгійовичем познайомилася студенткою, коли він навчався в суворовському училищі (нині – Київський військовий ліцей ім. Івана Богуна. – ­Країна). Одружилися 1 липня 1967 року. Поїхала з чоловіком на його перше місце служби – в місто Кунгур ­Пермського краю РФ. 6 жовтня 1969-го народився син Андрій. ”Найважче було, що нікого близького по духу там не мала. Інші звичаї, чужа мова. Грязі – по коліно. Доки Андрія посаджу в коляску й доїду до магазину – дитина в багнюці”. 1980 року поїхала з чоловіком на нове місце служби – в чеське місто Пардубіце. Там народився син Максим. 1985-го родина перебралася до столиці Литви Вільнюса. У Києві зайнялася квітковим бізнесом. Пенсіонерка. Допомагає виховувати онуків: 15-річну Богдану, 10-річного Микиту й 1,5-річного Мирона

Невже приїхала в Україну, щоб поховати свою дитину?

Не могла влаштуватися на роботу. Почувалася нікому не потрібною. Люди почали виходити на базари. Вирішила продавала квіти, що вирощувала на дачі. Вставала о п'ятій ранку, лягала о 23:00.

Чоловік міг піти на службу. Але вирішили, залишиться вдома. Мої квіти дозволяли годувати родину. Страшно було залишати дітей одних. У дворі – повно алкоголіків. Сиділи на лавочках і днями пили. На ринку ходили підлітки й продавали речі, що виносили з дому. Заробляли на наркотики. Максим каже: "Якби не тато, не знаю, що зі мною було б".

На початку 1990-х Андрій пішов із підстанції. Ліків не було, зарплату не виплачували. Вступив до торговельно-економічного університету. Вчився на заочному відділенні. Влаштувався завідувачем кондитерського відділу в ресторан "Крим" на Оболоні. Потім став заступником директора.

Одружився 1996 року з Жанною. Дітей довго не було. Вона мала проблеми зі здоров'ям. Двічі робили штучне запліднення. Кожне обійшлося в 7 тисяч доларів. З третьої спроби народилася Богдана.

Коли малій було вісім місяців, Жанна захворіла на лейкемію. Я спала по 4 години на добу, аби заробити на лікування. Андрій постійно був біля дружини, двічі з коми виводив. Шість років боролися за її життя. Ліки діставали в Москві, Санкт-Петербурзі, Вільнюсі, Берліні. Жанна коли захворіла, сказала Андрієві: "Покинь мене, знайдеш собі здорову жінку, а Богданці – маму". Розізлився. Мовляв, буде поруч до кінця.

Богдану ми з чоловіком узяли до себе. Коли почала говорити, називала мене мамою. Тоді з чоловіком домовилися одне одного називати "дід" і "баба". Показувала малій фотоальбом. Казала їй: "А ось твоя мама". Жанна виривалася з лікарні лише на свята. Богдана росла татовою донькою. Андрій водив її у садок, у храм – святити паску на Великдень, на ставок купатися. У нас майже немає фото, де він без доньки.

Із першого дня був на Майдані. Помаранчеву революцію зустрів прохолодно. А тут по телевізору побачив, як студентів побили. Каже: "Піду, там медики потрібні". У Будинку профспілок із колишньої їдальні зробили операційну. Я носила йому та хлопцям домашню їжу.

Уранці 18 лютого побачила в новинах, як Андрій і Ольга Богомолець заносять у "швидку" пораненого біля Будинку офіцерів. Потім підійшов "Беркут" і сина запхали в машину. Дзвоню, телефон не відповідає. Гукнула чоловіка й сусіда. Рушили пішки на Майдан, бо Київ стояв перекритий. Андрій передзвонив увечері, з операційної в Будинку профспілок. Сказав, "беркутня" позабирала всі речі й мобільні. Тримали медиків у Жовтневому палаці, але не били.

Мені наказав іти в Михайлівський собор і чекати його там. Бачила, як привозили перших поранених і вбитих. Крик стояв страшний – і поранені кричали, і ті, хто їх бачив. Мертвих накривали прапорами. Вони червоніли від крові. Поспіхом організовували операційні столи. Я впала перед Богородицею на коліна й почала молитися.

Хтось крикнув, горить Будинок профспілок. Мені в очах потемніло – там мій Андрій. Вийшла з собору, сіла на лавочку. Дівчата-волонтерки винесли ковдру. Накинула її на плечі. Сина чекала до четвертої ранку. Заспокоїлася лише, коли рукою доторкнулася. Додому з Майдану відвезла студентка своїм авто. Після того поїхала на лекції.

Усі друзі Андрія по Майдану опинилися на фронті, а його не взяли – через хворобу Жанни. Сердився.

Автор: memorybook.org.ua
  17 серпня 2014 року старший сержант Андрій Аболмасов на позивний ”Док” загинув неподалік окупованого селища Хрящувате на Луганщині. Служив фельдшером медичного пункту 24-го батальйону територіальної оборони ”Айдар”. Посмертно нагороджений орденом ”За мужність” III ступеня і нагрудним знаком ”За оборону Луганського аеропорту”
17 серпня 2014 року старший сержант Андрій Аболмасов на позивний ”Док” загинув неподалік окупованого селища Хрящувате на Луганщині. Служив фельдшером медичного пункту 24-го батальйону територіальної оборони ”Айдар”. Посмертно нагороджений орденом ”За мужність” III ступеня і нагрудним знаком ”За оборону Луганського аеропорту”

У травні йому подзвонили й сказали їхати. Медиків не вистачало. Мені нічого не розповідав. Як телефонував, говорив, працює в тестя на дачі. Або писав на телефон: "Мамулечко, я живий". Про все дізналася, коли вперше приїхав у відпустку. Глянула, а він від диму почорнів і голова сива. Все без слів зрозуміла.

Коли Андрій ішов із відпустки, на порозі обійняв: "Мамо, я знаю, ти з усім впораєшся. Спокійний за Жанну й Богдану, бо ти їх не залишиш".

Погані сни почала бачити за півроку до смерті Андрія. Якось наснився Кунгур (військове поселення в Пермському краї РФ. – Країна), де жили з чоловіком. Сопки були у квітах. Над ними почула голос Божої Матері. Казала, аби я молилася. Уранці встала мокра від жаху. Розкрила молитовник і почала читати молитву, а в голову лізло: "Упокій, Господи, душу раба твого спочилого Андрія". За кілька днів на веранду залетіла пташка й застрягла між стіною й шафою. Взялася її діставати, а вона так страшно на мене подивилася. Дзеркало тріснуло ні з того ні з сього. Перед тим як сина не стало, не спала всю ніч. Прокидалася від того, що ніби дзвонить телефон. Брала слухавку, а там – тиша.

Сина вбили 17 серпня 2014 року. Дізналася 19-го, на Спаса. Перед тим зі мною в церкві істерика була. Зі сльозами просила священика молитися за нього, а він уже мертвий був. Коли сказали чоловікові, вперше за 47 років побачила, як він плаче.

Подзвонила молодшому сину Максимові. Наказала їхати до Жанни. Боялася, повіситься чи з вікна викинеться. Невістка каже, життя закінчилося разом з Андрієвим. Досі не може ходити на заходи, присвячені його пам'яті. Розраду знаходить у вишиванні.

Мені розповіли, син помер у машині "швидкої". Багато крові втратив. Боялася, що привезуть чорний кульок замість Андрія. Але в госпіталі, де працював, лікарі склали його по шматках. Хлопці з батальйону скинулися грошима й замовили рефрижератор. Змогла поховати дитину у відкритій труні.

Богдана після похорону батька перестала усміхатися.

Свідомо не писала на пам'ятнику про нагороди Андрія. Не захотіла брати фото, де він у формі. Нехай на мене дивиться таким, яким був за життя. Ще один портрет поставила в куток поряд з іконами. Щовечора молюся за нього. Приснився тітці Жанни. Ніби йшов квітучим полем і прощався з нами всіма. Вона прокинулася й одразу – за ручку. Написала вірш.

Не ходила до психологів, і не збираюся. Моє спасіння – церква. Молитва допомагає. У спальні – цілий іконостас. Із чоловіком навіть у військових містечках завжди святкували Великдень і Різдво. Ще наш собака втішає. Тер'єра Максим подарував. Коли плачу, підбігає, скавчить і сльози зі щік злизує.

Спілка медиків Майдану зробила подання, щоб іменем сина назвали вулицю. Досі лежить під сукном. А я хочу, аби у столиці виділили землю під пам'ятник загиблим в АТО киянам. Уявляю, який він буде. Знайшла архітектора, який це все зможе зробити. Живу цим.

Кілька місяців лежить подання на присвоєння сину звання Героя України. У Гнутовому на Луганщині як лікар урятував життя 30 бійцям. Коли запитала, що далі буде з поданням, чиновник із Міноборони відповів: "Зрозумійте, ваш син – не бренд. Війна триває, щодня загиблі будуть". Ще ніколи такої образи не відчувала. Таке враження, що це стало нікому не потрібним. Не називатиму прізвища чиновника, бо ще маю боротися за пам'ять сина й виховувати онуку.

Зараз ви читаєте новину «Глянула, а він від диму почорнів і голова сива. Все без слів зрозуміла». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути