"Если выбирать: дышать дерьмом или говорить на украинском, мариупольцы выберут мову"

Через підприємства Ріната Ахметова в Маріуполі жінки не можуть народжувати

– Солнышко лучистое, небо чисто­­чистое, – наспівує колега­фотограф на залізничному вокзалі Маріуполя. – І чого ми сюди 15 годин пхалися? І де смог? Що я фотографувати буду?

8 листопада в Маріуполі Донецької області чудовий погожий день, сонце пече по­­вересневому. Небо ясне і голубе, з гірки видніється сріблясте Азовське море.

– Это вам не повезло, зато нам как хорошо, – каже 34­річний Максим Бородін, зустрічаючи нас у центрі міста. Він виглядає молодшим за свій вік, ніс із горбочком. – Последние три дня мы дышим. Разве я раньше думал, что свежий воздух – это счастье? Вот до чего нас довели.

Максим – координатор ініціативної групи "Дайте кислорода" і один із організаторів екологічного мітингу, що зібрав за чотири дні до нашого приїзду 15 тис. людей. Його провели під гаслами: "Стоп, смог!", "Верните Мариуполю чистый воздух и море!", "Хватит нас травить!"

Шкідливі викиди йдуть від металургійних комбінатів "Азовсталь" і "Маріупольський металургійний комбінат ім. Ілліча". Обидва належать мільярдеру, народному депутату від Партії регіонів Рінату Ахметову.

– Сейчас я вам экскурсию городом сделаю, – Бородін веде до своєї "КІА", яку залишив на сусідній вулиці. На "зебрі" перед носом проскакує ­Renault. – Привыкайте, это Мариуполь.

Півтори години розмовляємо в машині. На задньому сидінні лежить дитяче крісло.

– Экологически чистым город никогда не был. Но в детстве и юности я смога не ­помню. Потом накрывало, но все было в рамках. Считается, что при СССР выбросов было в два раза больше. Но глаза и нос не обманешь, теперь дышать нечем. ­Глобальная травля людей началась года три назад. Оборудование убили вконец, ему уже 60–70 лет, а служить должно 25. И если на Ильича его еще более­менее поддерживают, то на "Азовстали" работают по принципу: добить то, что есть, а дальше – будь что будет. Фильтры не думаю, что сняли, они размером с дом. Их на колесиках не утащишь. Просто персонал, который их обслуживал, сократили глобально, вместо 10 человек остался один.

Большой плюс был бы, если бы эти выбросы убивали сразу. Легли бы одновременно человек 50–100 – вопрос был бы решен. А они убивают постепенно. Нельзя провести прямую связь с болезнями, хотя люди умирают от рака, туберкулеза. У жены дядя работал на заводе. Здоровый мужик, смеялся над нами: "Хиляки". А сам вышел на пенсию – и через год от рака умер.

Я терпел до последнего. Но настал критический момент: у меня забеременела жена, и я понял – нужно выходить.

Після мітингу Максим Бородін три дні розсилав петиції 17 адресатам. Відіслав також меру Юрію Хотлубею та Рінату Ахметову.

– Ведь все скрывают, а народ хочет знать правду. Сколько и чего выбрасывается, и насколько это вредно. Может, все нормально и мы зря паникуем? И нет никакой пороховой бочки. Тогда скажем: "Спасибо". Но пусть сначала независимая лаборатория возьмет замеры, и наш человек там присутствует. Мы хотим знать, чем на самом деле болеют дети, когда им всем подряд ставят диагноз ОРЗ. Ринат Ахметов хочет слыть европейцем? Ему важна репутация? Начинать нужно на местах. Не отреагирует на наши условия – вся европейская пресса узнает, что Мариуполь самый грязный город в Европе.

Максим Бородін заводить машину. ­Їдемо вулицями, вони напрочуд чисті. Багато хвойних дерев і постерів із Мерилін Монро: вони рекламують білизну, хутро, прикраси. Вулиці мають радянські назви: проспекти Металургів, Будівельників, Леніна. На бульварі 50­річчя Жовтня за кілька годин до нашого приїзду пограбували ювелірну крамницю. Вбили продавщицю і охоронця.

– Что вы хотите, мы и сейчас кусок Советского Союза в наихудшем его смысле. ­Причем все противятся украинскому языку. Его у нас никогда не было, нас к Украине прилепили и язык навязали. Но если выбирать: дышать дерьмом или говорить на украинском, мариупольцы выберут мову.

Виїжджаємо на міст. На протилежному, лівому березі річки Кальміус, скільки бачить око, простягається "Азовсталь". Вигляд підприємство має монументальний. Тут 13 тис. робітників щорічно виплавляють мільйони тонн чавуну, сталі, виготовляють залізничні рейки та іншу металургійну продукцію.

Із 100­метрових труб валує білий дим.

– Чистый белый пар – как они его называют, – іронічно посміхається Максим. – Он оседает нам на головы. А там и фенолы, и формальдегид.

Дим іде в протилежний від нас бік –

до моря. Тому в центрі міста є чим ­дихати.

Біля центральної прохідної – велетенський пам'ятник героям "Азовсталі", які загинули в Другу світову. Поруч стоять солдат, моряк і робітник. На воротах – біжучий рядок, де вказано температуру повітря, число, день тижня. Також часом з'являється фраза: "Мы – единая ­команда".

– Коммунистические лозунги, ничего не изменилось, – приречено каже Бородін. – Только слово "компартия" поменяли на "­команда". Правят те же красные директора, что и при совке.

Через дорогу від прохідної з десяток кремезних рибалок стоять по коліна у річці. Швидка течія Кальміусу обмиває їхні високі ­чоботи.

– Кушаем, да! А что? Лучше эту рыбу есть, чем колбасу отравленную по 70 рублей, – огризаються на мої вигуки: "Це ж отруйна риба!" – Просто картошку и капусту нужно есть со своего огорода, а не из супермаркета, и все будет нормально. Никакая холера не возьмет. А 25 лет отработать на заводе – это вам как?

Огрядний рибалка із сивою щетиною витягує карасика завбільшки як палець, ретельно замотує його в пакет.

– Кот меня на порог без рыбы не пустит, – регоче.

Із широкої труби пінна технічна вода виливається в Кальміус.

– Белой пены нет, и хорошо, – каже один із рибалок.

Дістає мотиля з пластикової коробки.

– Люди всю жизнь в этом городе. ­Думают, что так и должно быть, ко всему привыкли, – зітхає Максим.

У нього дзеленчить мобільник. Жіночий голос вітає з тим, що закрили сьому коксову батарею.

– Ага, забегали после митинга, засуетились, – втомлено каже Бородін.

Хвилин 10 об'їжджаємо "Азовсталь", зупиняємося на набережній. Видно, як весь лівий берег – так називають цей район – накрив білий їдкий дим. У ньому відчуваються нудотно­солодкі нотки. Це – запах коксу.

– "Ильича" строили за городом с учетом розы ветров. Ветры выносят все отходы в поля, хотя это тоже не есть хорошо. А "Азовсталь" Серго Орджоникидзе распорядился в центре города поставить, на берегу моря. Сейчас там только пьяный может купаться. А раньше и дельфины были.

Вдалині, унизу видно дамбу, яка відгороджує від моря хімічний відстійник. Рідина в ньому бірюзова, як у лагуні.

– Красивенькая водичка? Не завидую тому, кто туда упадет. Наверное, растворится сразу же.

Максим розповідає, що з вертольота видно, як із відстійника вода тисячами тонких струмків просочується в море.

– Чому не виїдете з Маріуполя?

– У меня отец – пенсионер, ему 76 лет. как его брошу? Есть работа – я айтишник, репутация, на которую брошено 15 лет. Это для меня критично. Да и нравится этот город – хоть и загаженный, зато свой.

Наступного дня, в п'ятницю, виходимо із готелю "Reikarts Маріуполь" у центрі міста. Вдалині небо забарвлене в рожеві, жовтогарячі, сизі кольори. Це викидає шкідливі речовини комбінат ім. Ілліча. Вирішуємо йти пішки до нього. За 2–3 км натикаємося на згорбленого чоловіка в куфайці, яка робить його подібним до танкіста. Пасе двох корів і бичка на березі річки Кальчик, що впадає в Кальміус. На ширінці поверх зламаної блискавки пришиті ґудзики й широкі петельки, бо інакше штани не зійдуться.

– Мене Миколка звати, мені 49 років, – тягне слова.

Від Миколи єдиного в Маріуполі чуємо українську.

– Це Маня, а це її дочка прошлогодня – Фея, – представляє корів. – А це бичок – він теж Манін. Цього року молоко продаю по 7 гривень за літр.

– Але ж тут трава отруєна.

– Та вони привикли, – пояснює Микола. – Від дороги пасу подальше, там же машини їздять, і свинець опадає. Лікарі провіряють скотину, аякже. На лейкоз, туберкульоз. А молоко – нє.

Наостанок каже, що неодружений і що бичка заріже на м'ясо. А корова – його "корміліца".

До комбінату ім. Ілліча добираємося маршруткою. Сфотографувати громіздкі споруди із землі не вдається, заважають дерева. ­Просимо ліфтера однієї з 9­поверхівок за 2 км від заводу відчинити вихід на дах.

– Да, у нас тут красота, Репина сюда нужно, – каже літній чоловік у зв'язаних на потилиці гумкою окулярах із товстими скельцями.

Підкладає цеглини під ноги, щоб зручніше вилізти нагору.

Комбінат, на якому працюють 35 тис. людей, наче на долоні. Простягається не менш як на 10 км. Із труб вириваються білі стовпи диму, перетворюються на хмарки. Інші димки, їх тут називають "хвостами", – брунатні, жовтогарячі, коричневі, брудно­рожеві – підіймаються на тлі цих білих хмар і голубого неба.

Переходимо на інший бік даху. Лівого берега не видно, його накрив смог від "Азовсталі".

Протягом дня номер мого мобільного розходиться між маріупольськими мамами, у яких хворі діти. Всі телефонують, хочуть розповісти свої історії. Домовляємося зустрітися в парку Приморського району, найчистішого в місті. Тут багато дитячих майданчиків, малюки спускаються з гірок, катаються на велосипедах. Багато кашляють, мають нежить.

– Я своего 3­летнего сына не могу вылечить от кашля, – сідає на зелену лаву 30­річна Марина Бояндіна. – Сама всю жизнь промучилась жуткой аллергией на сладкое. Сыпь сочилась, я прятала раны в бинтах, которые вечером приходилось отмачивать. ­Лечили меня и от лямблий. А если уезжала в лагерь на две смены – ела все что угодно, у меня была идеально чистая кожа. Только возвра­щалась в Мариуполь, все по новой. Ребенок родился – бронхолегочные заболевания постоянно. Второй день рождения встречали в пульмонологии. ­Лежим там четыре раза за год. Нам ­бабушка подарила дорогой прибор небулайзер. Он лекарства на мелкие частички разбивает, чтобы они попадали в отдаленные отделы бронхов и легких. Набор лекарств всегда под рукой, если ребенок хрипит или задыхается. Он, к сожалению, разбирается в них: "Мама, а мы опять будем дышать на небулайзере?" Если лечение в месяц обходится 500 гривен, то это, хух, легко отделались.

Марина та інші матері налаштовані войовничо до міської влади й Ахметова.

– Горсовет говорит, что когда в городе смог, мы должны ходить в костюмах химзащиты и одевать респираторы. Или сидеть дома, в закрытых помещениях, и заниматься спортом. Но таких дней бывает 26 в месяц. ­Поэтому мы и вышли бороться.

– Мы же не планировали, что нас будут травить. Квартиру в кредит ­взяли, 300 дол­ларов платим каждый месяц, – розповідає мати двох дітей – 3 і 5 років – Тетяна Грісенко, 35­річна білявка з пишними стегнами. – А потом кризис придавил – экономический, экологический. Я шесть лет не могла забеременеть. У нас тут у каждой второй такие проблемы. А доктора говорят: "Что ж вы хотите, вы живете в Мариуполе!" Так ставьте нам диагноз – "мариуполец"! Советуют уехать. А куда? Из­за этой обстановки квартиры подешевели. В центре двухкомнатная стоила 38 тысяч долларов, сейчас – 22.

Тетяна збирає гроші, щоб діти виїхали навчатися до Харкова, коли виростуть.

29-­річна Юлія Ткаченко не могла завагітніти сім років.

– У каких только докторов не были, но наконец­то я родила Полинку, – тримає на руках сонну доньку в шапочці­­вуханці кавового кольору і таких самих рукавичках. Дівчинка соромиться уваги дорослих, притискається до коротко стриженої мами. – Я работала на предприятии Ильича. Когда шла в декрет, мне доплатили 120 гривен за плохую экологию. Знаю, что кто возмущался, тому карточку зар­платную блокировали. Если у нас тут душегубка наверху, у них на заводах – ад. Без респираторов ходить нельзя, белой одежды носить – тоже. Иначе не реанимируешь, – роздивляється мою білу куртку, задимлену за два дні до сірого кольору. – Некоторых недовольных, что требовали условий получше, вывозили в лес, запугивали, чтобы закрыли рот – как в лихих 1990­х.

Юлія з родиною планують перебратися до Севастополя.

– Наш папа за границей работает, у нас возможность есть. Все, у кого есть деньги и работа не держит, давно уехали. А я второго ребеночка еще хочу.

42-­річна Елеонора Гайворонська – учителька фізкультури в школі. ­Раніше жила на Кавказі, бо "втекла від екології". Потім повернулася до літніх батьків. Сидимо в центрі міста, біля пам'ятника Володимиру Висоцькому в ролі Гліба Жеглова. Він не схожий на актора, у правій руці мав бути наган. Його відламали.

– Чем ближе школа к заводам, тем хуже у детей здоровье. Выносливости нет вообще, бывает, задыхаются от бега в середине первого круга. А он всего­то 200 метров! В начальные классы 50–60 процентов детей приходят уже больными. У них и бронхиты, и тонзиллиты, и положительный тубвираж. А к 11­му классу редко у кого не подготовительная или спецгруппа. Часто жалуются на головные боли, головокружения. Недавно, когда посреди урока на улице нас смог накрыл, один ученик по дереву пополз спиной вниз: "Дышать не могу".

Витягує із сумки багаторазовий респіратор, який купила в будівельному магазині за 89 грн. На пам'ятці, що додається до нього, зазначено: виготовлений у Горлівці ­Донецької області.

– Я его ношу. Правда, косо смотрят, но дышать легче. Перед выборами в город приехали несколько политиков. Ляшко, Королевская руками махали: "Мы тоже за экологию". Ну так сделали бы что­то, зашли бы на комбинат и зафиксировали нарушения. Ничего. И ночевать не остались. А Кужель сказала, что и приехать боялась. Люди готовы перекрывать дороги, проходные "Азовстали" и "Ильича", идти на кардинальные действия. Если что, будем выходить еще. О, дышите глубже! Надвигается. Я чувствую приближение смога, в горле дерет, – проводить рукою по шиї.

До мене запах доходить за хвилину.

На третій день труби за вікном маршруток сприймаю як частину ­пейзажу. Від запаху смаленої гуми, змішаного зі смородом тухлих яєць, хочеться тікати. Під вечір сідаю в потяг "Маріуполь – Київ". За вікном пропливають вогники "Азовсталі". З однієї труби виривається полум'я.

13 листопада Максиму Бородіну телефонував Рінат Ахметов. Сказав, не хоче, щоб його вважали монстром і дітовбивцею. ­Обіцяв модернізувати виробництво.

– Намекнул: если требования будут очень настырными, ему проще закрыть комбинаты, и активистам придется платить зар­плату заводчанам из своего кармана, – розказує телефоном Бородін.

×