Ексклюзиви
Вівторок, 22 червня 2021 15:18

Еротичні речі писав по свіжих враженнях. Було багато веселих пригод і відомих людей

В українській літературі немає конкуренції

Коли вчився в університеті в Івано-Франківську, до мене приїхав поет Ярослав Павуляк. Дівчата спитали: хто це? Кажу: "Микола Вінграновський". Напровсяк із книжки поезій вирвав сторінку з фото. Ярослав підписав її: "Новій надії української літератури Юрієві Винничуку від Вінграновського". Повірили. Влаштували з ним зустріч. Спочатку Павуляк читав із книжки, а тоді почав декламувати свої. Потім дівчата пішли в кіно. У кінохроніці показали Вінграновського. Деякі ображалися.

Поет Грицько Чубай був жартуном. Якось нас і музиканта Віктора Морозова запросили в гості файні дівчата. Ми вирішили почудити. Сказали, що приїздить наш знайомий з Мюнхена. Я знав хлопця, який вчився на німецькій філології. Він був фанатом Морозова. Сказав йому: "Познайомлю, якщо зіграєш роль німця". Морозов дав йому кілька своїх шмоток, аби був стильніший. Була велика гостина. Потім німець став учащати до дівчат. Почалася любов. Якось каже: "Хочу їй зізнатися, що я не німець". "Ти здурів? Вижене! Вона живе надією, що забереш її до Мюнхена". Не послухав мене. Прийшов о другій ночі. Плакав.

  Юрій ВИННИЧУК, 69 років, письменник. Народився 18 березня ­1952-го в Івано-Франківську. Батько був стоматологом, мати – інженерка-економістка. Закінчив українську філологію в Івано-Франківському педагогічному інституті. Працював у газеті ”Прикарпатська правда”. 1974 року переїхав до Львова. Був вантажником, художником-оформлювачем. Фарцював. Супроводжував повій на виклики, щоб вивчити їхній побут. У Львівському естрадному театрі ”Не журись!” займався режисурою, сценаріями й акторською роботою. Очолював відділ містики та сенсацій у газеті ”Post-Поступ”, був редактором еротичного ­видання ”Гульвіса”. Автор понад 30 книжок. У шлюбі. Дружина 44-річна Мирослава – філологиня. Має синів 35-річного Романа і 17-річного Олеся-Лук’яна. Перечитує Хорхе Луїса Борхеса та Бруно Шульца. Подобається фільм ”Із широко заплющеними очима” Стенлі Кубрика. Любить ненаваристі супи на грибах або помідорах. ”Варю баняк і їм три-чотири дні”. Живе у Винниках біля Львова
Юрій ВИННИЧУК, 69 років, письменник. Народився 18 березня ­1952-го в Івано-Франківську. Батько був стоматологом, мати – інженерка-економістка. Закінчив українську філологію в Івано-Франківському педагогічному інституті. Працював у газеті ”Прикарпатська правда”. 1974 року переїхав до Львова. Був вантажником, художником-оформлювачем. Фарцював. Супроводжував повій на виклики, щоб вивчити їхній побут. У Львівському естрадному театрі ”Не журись!” займався режисурою, сценаріями й акторською роботою. Очолював відділ містики та сенсацій у газеті ”Post-Поступ”, був редактором еротичного ­видання ”Гульвіса”. Автор понад 30 книжок. У шлюбі. Дружина 44-річна Мирослава – філологиня. Має синів 35-річного Романа і 17-річного Олеся-Лук’яна. Перечитує Хорхе Луїса Борхеса та Бруно Шульца. Подобається фільм ”Із широко заплющеними очима” Стенлі Кубрика. Любить ненаваристі супи на грибах або помідорах. ”Варю баняк і їм три-чотири дні”. Живе у Винниках біля Львова

Грицько Чубай був ерудитом, знав зарубіжну літературу. Познайомилися, читаючи один одному свої вірші. Він нічого не сказав про мої. Але дав твори американських поетів Еліота і Паунда. Присадив на культовий польський журнал Literatura na Świecie. А тоді навіть російськомовні переклади були дефіцитом. Джойса я читав польською. Чубай радив, що варте уваги. Заходимо в магазин "Дружба", а там – книжка Борхеса. Грицько: "Купи". Так розвинувся мій літературний нюх. Майбутнього нобеліанта Кутзеє я відкрив ще за совєтів.

Театр-студію "Не журись!" ми з товаришами створили 1987-го. Люди були спраглі на добрий гумор і патріотизм. На сміливу естраду, яка критикує владу. Щодня робили по два концерти. Мали шалений успіх. Повторити це неможливо.

1974-го КГБ влаштував у мене обшук. Тоді народилася ще одна моя містифікація. Деякі твори я підписав як "переклади з чеської мови". Кагебісти їх погортали, але не взяли. Я придумав цивілізацію Арканум, яка начебто існувала в Північному Причорномор'ї. Вигадав тамтешню літературу й писав від імені її авторів. Свої твори називав перекладами з арканумської.

Прийшов о другій ночі. Плакав

Спогади про Чубая стилізував під переклад споминів англійського поета ХІХ століття Вордсфорта про колег Персі Шеллі й Джона Донна. Грицько там фігурував як Байрон, бо називав себе Чубайроном. А Олег Лишега – як Шеллі. Згодом видав книжку, яка так і звалася "Арканум".

Прочитав багато літератури про Львів. Мемуари дають уявлення про тодішні звичаї і триб життя. Коли писав романи про ХVII століття "Аптекар" і "Сестри крові", взяв тогочасні листування, записки. Занурився. Цікаво було зрозуміти, яка була медицина. Як проходили тортури і страти.

Події "Нічного репортера" відбувалися 1938-го. Журналіст Марко Крилович розслідує вбивство кандидата у президенти Львова. Новий роман "Вілла Декера" – його продовження. Починається напередодні Другої світової війни. Третю частину писатиму про період псевдовизволення, коли Львів став совєтським. Це 1939–1941 роки. Місто змінилося. Чимало українців виїхали, багатьох вивезли на Сибір. Поляки виселилися, євреїв знищили.

Українська література бідна. Конкуренції немає. Німеччина щороку видає 20 тисяч романів. А ми? Тішуся, що стали модними ретродетективи. Є цікаві київські, рівненські, одеські й харківські автори.

Працюю над романом про Львів 1806 року. Тоді п'ять місяців існувала незалежна держава Королівство Галіція під патронатом Наполеона. На чолі стояла польсько-українська шляхта. Ще одна сторінка державотворення. Потім його поглинула Австро-Угорська імперія. Але й після цього залишилася назва Королівство Галіція-Людомерія.

1986-го в театрі поставили "Місце для Дракона" за моїм твором. А зараз київські Молодий і Театр на Подолі зробили постановки. Хотів би екранізувати "Аптекаря", "Танго смерті" й "Цензора снів". Вони сюжетні й надаються до кіно. "Нічний репортер" і "Вілла Декера" могли би стати серіалом. Хоча, коли дивлюся наші серіали, волосся стає дибки. Переглянув фільм "Северин Наливайко. Остання битва". Не знаю, як держава дала на це гроші.

Коли дивлюся наші серіали, волосся стає дибки

Режисер Тарас Ткаченко планував повнометражку "Діви ночі" за моєю повістю на кінець 2020 року. Фільм був у планах Держкіно. Але Міністерство культури очолив Володимир Бородянський і все переінакшив. Відкинув фільми про Лесю Українку, Олену Телігу й "Діви ночі".

Не думаю, що письменник може впливати на читача світоглядно. Це не його місія. Хоча так іноді буває. Багато людей довідалося про совєтське "визволення" Львова 1939-го з мого "Танго смерті". Але не ставлю ­цього за мету. Пишу для себе. Якщо знатиму наперед, чим закінчиться роман, втрачу інтерес.

Ті, хто каже, ніби щороку видаю роман, перебільшують. Першу книжку видав 1990-го. А до того 20 років працював у стіл. Потім вийшли "Діви ночі" й "Житіє гаремноє". Далі знову пауза і провал. Книговидання занепало. У 2000-х почав видаватися регулярно.

Еротичні твори писав давно, по свіжих враженнях. Там було багато веселих пригод і відомих людей. Хотів зафіксувати їх як спогад. Маю дещо невидане з того періоду. Треба здолати лінощі й набрати, бо писані від руки.

"Житіє гаремноє" – повість про нібито справжнє життя Роксолани. Написав на прохання головного редактора "Post-Поступу" Олександра Кривенка, щоб збільшити зацікавленість часописом. Газету розхапали. Читачі були захоп­лені. Одна жінка написала, що прожила з чоловіком 20 років і не знала, що так гарно можна було розважатися в ліжку.

Союз Українок обурювався. Влаштували пікет біля редакції, вимагаючи припинити публікацію. Вірили, що то справжні щоденники Роксолани.

Заробленого в Україні письменництвом вистачає тільки на хліб. Рятують переклади за кордоном. Під час презентацій книжок Європа платить щедрий гонорар. Це в нас автор представляє новодруки безкоштовно. Пишу для дітей, укладаю антології. Доробив нове видання книги "Кнайпи Львова".

Вивчав побут повій. Кілька днів ходив у ресторан готелю "Львів", де вони працювали. Видавали себе за греків. Знали кілька слів і лайок, а решту фантазували, бо знали, що нас ніхто не викриє. Ті пригоди описав у повісті "Діви ночі". Це було навесні 1978 року.

Надивившись, як пульсує ресторанне життя, познайомився з фарцівниками і сам цим зайнявся. Це давало змогу, ніде не працюючи, досхочу писати й мати на прожиття. З раннього віку не любив праці. Вважав, що вона нищить митця і творчість.

Хапався за халтури. Одного разу переконав голову колгоспу в Дідилові, що новому корівнику бракує мозаїки. Корівник був показовий, у ньому все блищало та світилося. Підлога гладенько вигемблювана й полакована. Там була навіть кімната психологічного розвантаження. В таку красу корів не заженеш, тому вони місили болото в загорожі за корівником. У мозаїці я не петрав. Але знайшов кумплів, з якими ми її за два місяці виклали. Комісія з Києва задоволено кивала.

Праця нищить митця і творчість

Заробляв рецензіями на рукописи для видавництв. Якось у "Каменярі" запитали, чи не мав би я бажання допомогти працювати над мемуарами одному солідному генералові. Не відмовився.

З Росією воюємо восьмий рік. Та завдяки тимчасовому відпаданню Криму й частини Донбасу попереднє скликання Верховної Ради ухвалило важливі закони. Зокрема про мову. Щоб зменшити відсоток "русского мира", треба збільшувати кількість українськомовного продукту. Вводити здорову цензуру оборони національного інте­ресу. Карати за антиукраїнські висловлювання. Старших могила виправить, а за молодь треба боротися.

У майбутню дружину закохався на презентації роману "Мальва Ланда". Мирослава взяла в мене автограф, а з ним і серце. Перед тим ми були з рік знайомі й перетиналися, але якось не було нагоди зблизитися. У травні 2000-го це сталося. Відтоді ми разом.

Вікової різниці з дружиною не відчуваю. Але відмінність є. Вона мудріша.

Часом люди звикають одне до одного. Це ніби й не любов, але взаємоприйнятна форма співжиття. Таке тихе кохання. Без спалахів, блискавок і гострих сюжетів. Просто людям комфортно разом. І в цьому може бути вічність любові.

Варто бути оптимістом, щоб вижити. Не журюся наперед і надто не переймаюся, живу сьогоднішнім днем. За принципом Скарлет О'Хари зі "Звіяних вітром": "Я подумаю про це завтра". А там і проблема може зникнути.

Зараз ви читаєте новину «Еротичні речі писав по свіжих враженнях. Було багато веселих пригод і відомих людей». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі