26 квітня 1986 року, о першій годині 23-й хвилині, на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи. Реактор було зруйновано. Почалися неконтрольовані ядерні й хімічні реакції. Із зони забруднення евакуювали майже 200 тисяч людей.
Зупинити активне виверження радіоактивних речовин вдалося наприкінці травня того року. Залучили ресурси з усього Радянського Союзу. Протягом першого року участь у ліквідації наслідків аварії взяли 240 тисяч людей. Загалом – майже 600 тисяч.
Бортовий технік Андрій КУЛЬЧИЦЬКИЙ, офтальмолог В'ячеслав ПЕЧАК і хімік Всеволод СМЕРЕЧИНСЬКИЙ розказують, як ліквідовували наслідки аварії на Чорнобильській атомній електростанції
Поливали територію патокою. Коли закінчувалась – клеєм ПВА
26 квітня 1986 року, о дев'ятій ранку, моя машина проходила техогляд у Калинові. Раптом пролунав сигнал тривоги, перевірку зупинили, всі рушили на аеродром. У нашому полку базувалися вертольоти Мі-6, Мі-8 і Мі-24. Таких частин було три в Радянському Союзі – крім нашої, у Білорусі та на Далекому Сході.
Одягнули форму й чекали завдання. Штурмани отримали карти з маршрутом Калинів – Чернігів. Найближчий аеродром – у райцентрі Овруч. Туди полетіли по два екіпажі вертольотів Мі-8 і Мі-6. Хлопцям наказали кидати свинець і мішки з піском у горнило реактора. Мали там бути 10 днів. Але деякі поверталися через п'ять, бо не витримували радіації.
Мій екіпаж на 10 днів відправили в Ростов-на-Дону. Вчилися керувати вертольотом Мі-26. Повернулися в Овруч на заміну Новополоцькому полку з Білорусі. О десятій ранку були на аеродромі. Я не встиг і поснідати – полетіли оглядати територію. Всі накази йшли напряму з Москви.
Вставали о п'ятій ранку і працювали до опівночі. Перевозили людей до реактора, поливали територію патокою. Коли закінчувалася – клеєм ПВА. Це мало не допустити підняття радіоактивного пилу.
Ночували по 10–20 осіб у класах підготовки до польотів на аеродромі в Овручі. Їжу – льотну пайку – нам привозили. У село Шоломки по сусідству ходили в магазин. Місцеві казали, недовго їм тут лишилося жити.
У Чорнобилі росли величезні гриби. Збирали їх за 12 кілометрів від реактора чи навіть ближче. Смажили. Так робили тричі. Керівництво уваги не звертало. З людським здоров'ям і життям ніхто не рахувався.
На майданчику біля реактора ставили японських роботів. Вони мали скидати уламки графітових стрижнів і ядерного палива на машини, що їх вивозили. Коли роботи виходили з ладу, посилали солдатів. Усі вони отримали високу дозу опромінення та повмирали. Їм виписували великі зарплати, але ніхто не отримав.
Із засобів захисту мали загальновійськовий захисний комплект, протигаз і респіратор. Їх не надівали. Стояла спека. Та ми й не розуміли, наскільки це небезпечно.
Отримали завдання накрити реактор грубим брезентом. Його ще називали липучкою, бо був приклеєний до плити. У діаметрі – 78 метрів, завважки 2 тонни. Працівники сусіднього колгоспу мочили його у спеціальній рідині. Просочений, мав стояти, як парасоля. Нам треба було відчепити його від плити й підняти на 150 метрів. Тоді поставити на горнило, зависнувши над ним на 3–5 хвилин. Липучка мала лежати на реакторі добу. Потім її знімали й везли на могильник.
Двічі все пройшло нормально, втретє – невдало. Брезент перестояв свій час і добре приклеївся. Піднявся разом із плитою. Внизу було багато людей. Розуміли: якщо плита відірветься, їх розчавить. Командир звернувся до керівника польотів: "Что делать? Внизу полно людей и машин". Той відповів: "Продолжайте работу. Это выполнение государственной задачи. Я вам приказываю".
Полетіли в Білорусь по перший ковпак для реактора – щоб викидів було менше. Але перед останнім тренуванням гак обірвався – й ковпак розбився. Другий мусили везти з Румунії.
Додому повернувся через місяць – нас замінили інші хлопці з полку. Мене скерували в госпіталь, та я відмовився. Потім відрядили в санаторій у Моршині. Мав двох малих дітей – не поїхав. Узяв путівку, відзначився там, ніби відпочивав, і повернувся.
Лікар записав, що я отримав 20,9 рентгена опромінення. Хоча насправді було більше. Всіх, хто мав понад 25 рентгенів, направляли в московський госпіталь. Їхати туди ніхто не хотів. З лікарями домовлялися, щоб записували менше.
Після цього ще двічі – 1989-го і 1990-го – возили вантажі в Чорнобиль. Зустрічали там людей, які повернулися з Росії, куди їх евакуювали. Казали: "Краще вмремо тут від радіації, ніж у Росії від голоду". В Чорнобилі тоді було добре забезпечення. Без проблем можна було купити сигарети, коли в Радянському Союзі їх видавали по талонах.
Спочатку зі здоров'ям Усе було нормально. Пізніше почалися проблеми з серцем – і довелося списатися з льотного.
текст: Оксана КНЯЖИК, фото надане Андрієм КУЛЬЧИЦЬКИМ
Кілограм радіаційного м'яса змішували з двома кілограмами полтавського
Вибух на Чорнобильській АЕС припав на мій день народження. Зійшлися сусіди, брат Микола з Вінниці приїхав. Пили вино, їли торт. А на ранок автобусом поїхав до матері в Могилів-Подільський. Сусід Іван прибув із Києва і повідомив, що горить Чорнобиль. Казав, люди роз'їжджаються хто куди.
Вдруге про катастрофу почув по радіо 9 травня. Після параду виступив Михайло Горбачов. Сказав, що все під контролем.
У травні взяв відпустку. Почав робити ремонт у службовій квартирі. Щойно пофарбував підлогу, як прилітає захекана посильна: "Вас кличе головний лікар". Він зачитав розпорядження їхати в Чорнобиль. Кажу: "Збираюся в село до матері. Машина вже під хатою стоїть". Начальник глянув на мене з-під лоба й перевів погляд на непримітного чоловіка, який сидів у кутку: "Вячеслав Иванович, вам партбилет душу греет или он вам жмет?"
У військкоматі у двох автобусах-пазиках розмістили зо два десятки офіцерів. Кожен мав "тривожний чемоданчик" – рюкзак, набитий під зав'язку триденним запасом харчів і курива, з прив'язаною зверху куфайкою. У моєму лежали військовий квиток, труси, майка, бритва, одеколон, мило, рушник, пляшка коньяку. В останній момент поклав хліб і шматок сала.
Приїхали в обласний військкомат. Уздовж вулиці колоною стояли 20 автобусів, біля них – майже 300 людей. О четвертій ранку нас вистроїли на плацу. Воєнком зачитав наказ міноборони СРСР їхати на ліквідацію Чорнобильської катастрофи. Спитав, чи всі зрозуміли. Якийсь чоловічок вийшов зі строю: "Донька заміж виходить. Я тільки до загсу доведу її, а потім своїм транспортом приїду в зону дислокації". Йому наказали повернутися у стрій. Інший офіцер теж відпрошувався: "У мене хата розкрита. Прийдуть майстри дах робити. Розкажу, що і як, та приїду". Відмовили і йому.
Автобусами виїхали в напрямку Коростишева на Житомирщині. Зупинилися в лісі, де формували військову частину. Ми полягали під дубами й розклали обід. Раптом прилітає відкритий УАЗик. На ньому – запилений майор із водієм і двома дівчатами-дозиметристками. Усі – в "намордниках". Майор покрив нас матюками. Наказав дівчатам виміряти радіацію. Коли пройшли поміж нами, дозиметр тріщав, аж розривався. Виявилося, ми сиділи посеред радіоактивних плям.
Нам дали якісь таблетки. Автобусами повезли помагати вивозити людей із сіл довкола Чорнобиля.
"Уважаемые граждане, в связи с эвакуацией населения на очень недолгое время возьмите с собой документы, вещи и продукты питания в небольшом количестве", – кричали в рупор міліціонери та депутати евакуйованих сіл.
Вивозили автобусами. Діти – зашмаркані, заплакані, жінки – перелякані. Хтось тягнув шубу, а хтось ішов у літньому платтячку. В одній руці тримали паспорт, у другій – дитину. Баби несли церковні образи, а чоловіки тягнули валізи.
Міліціонери наглухо забивали криниці поліетиленовою плівкою. Електрики обрізали дроти від житлових будинків. Людям наказали спускати псів, щоб не пропали. Деякі жінки тягнули кіз, але взяти їх в автобус ніхто не дозволив. Через день-два худобу спецзагони вантажили на скотовозки.
Знайомий водій Максим Баланюк розповідав, що возив худобу на м'ясокомбінат. За 10 років на чорнобильській конференції представник центрального диспансеру зачитав секретну постанову. Йшлося, що м'ясні туші закладали на тривале зберігання чи використовували для фаршу. Кілограм радіаційного м'яса змішували з двома кілограмами полтавського. Везли на ковбасне виробництво.
Їхали польовими дорогами. Було спекотно, пилюка піднімалася. Майор умлівав. Хрипким голосом у рупор кричав: "Не открывайте окна, закройте люк!" Через задуху дівки роздягалися до спіднього.
Жінки просили зупинитися, щоб діти сходили в туалет. Водій навіть не думав їх слухати: "Всі, хто хоче пісі-каки, йдіть під задні двері автобуса. Спочатку пішли діти, а потім – жінки. Зробили там імпровізований туалет – заслонку з простирадла.
Автобус заїхав у Макарівський піонерський табір. Почали складати списки людей, які приїхали, перевіряли документи. До нас ніхто діла не мав. Ми чекали-чекали, а потім поїхали. Дорогою зупинили міліціонери. Щойно почули слово "Чорнобиль", миттєво пропустили.
Під Глевахою (Васильківський район на Київщині. – Країна) пообідали й вернулися додому.
Як минуло літо, мене знову викликав головний лікар. Дав новий наказ: "Откомандировать в город Чернобыль для работы в зоне атомной станции с 30 сентября по 31 октября 1986 года". Зрозумів, що влип.
Із Вінниччини зібрали 30 лікарів. Напхали в пазик, як худобу. Старші сиділи, молодші стояли. У селі Дитятки Іванківського району нас перерахували й перевірили документи. Видали білосніжні костюми медичного типу й пілотки.
До поліклініки під'їхали два БТРи, обліплені свинцем. Дівчата посідали на них, позвішували ноги й давай фотографуватися. На тих бронетранспортерах атомщики їздили в розвали – техніка фонила більше за саму станцію. Викликали кадебістів. Фотоапарати видерли, дівчат відправили митися й переодягатися. Сказали, фотографуватися в зоні заборонено.
Зовні вікна поліклініки забивали простирадлами. Будівлю мили двічі на добу з пожежних рукавів. Спочатку змивали пил із даху та стін. Потім заливали у коридор по 20 відер води. Санітарки з матюками вимивали її на вулицю.
Усі дороги в зоні мили. Постійно було волого. Лобода виростала вища за гаражі, стояла метрова трава. Водії яблука рвали з дерев. Вони були розміром з дитячу голову. Картопля – як два кулаки. Її викопували на людських городах і пекли у багатті.
На третій-четвертий день у всіх задерло в горлі, стали шмаркати. Очі червоніли. Всі кинулися до окуліста – думали, кон'юнктивіт. Виявилося, через радіаційну пилюку. За кілька днів минулося – організм звик.
Столову називали "Бригантиною". Її розмістили на евакуйованій ремонтно-експлуатаційній базі флоту на річці Прип'ять. Там плавали баржі, були припнуті сотні човнів. Над річкою стояла церква Святого Іллі. Навколо радіаційний фон був високий, а в самому старому дерев'яному храмі дозиметри мовчали. Церква працює досі. Отець, який тоді правив, живий. Проводить служби в Чорнобилі.
Краще, ніж у Чорнобилі, нас не годували ніде. Давали перші, другі страви. Все готували з м'ясом. Переважно яловичину. По четвергах влаштовували рибні дні. Обід запивали компотом із сухофруктів чи соками. Додатково – шоколад і мед у стільниках. На полуденок прямо в поліклініку приносили свіжоспечені булочки й по склянці сметани.
Працювали з шостої ранку до 22-ї. Надавали медичну допомогу людям, які працювали в зоні. Після зміни всі вони приходили в поліклініку. На порозі чекав мішок з одягом. Видавали брюки, труси, майки, сорочки, берет або чепчик. Із взуття – новенькі берці, чоботи, черевики чи туфлі. Із цим їхали в лазню разом із фельдшером. Там із себе знімали все, лишали тільки годинник, сигарети, дозиметр і перепустку. Старий одяг місцевий дядько Вася згрібав вилами. КаМАЗом вивозив у яму й закопував. За місяць у зоні я зносив шість пар туфель.
2 жовтня в Чорнобилі розбився військовий вертоліт. Під час дезактивації даху саркофага зачепився гвинтом за трос підйомного 600-тонного крана. Мабуть, пілота засліпило сонце. Загинули всі члени екіпажу. Тепер там стоїть обеліск з їхніми іменами: капітан Володимир Воробйов, старші лейтенанти Леонід Христич та Олександр Юнгкінд, прапорщик Микола Ганжук.
текст: Тетяна САРАХАН, фото надане В'ячеславом ПЕЧАКОМ
Воду брали з річки, додавали військовий пральний порошок. Цією рідиною змивали зі стін і дахів радіоактивний пил
У Чорнобиль потрапив на початку травня 1986-го. Нас забрали через військкомат. За два дні сформували частину. Я увійшов до полку кадрового захисту, що базувався в Самборі на Львівщині. Там були переважно військові офіцери й небагато солдатів. Усього понад тисячу людей.
У військову частину нас привезли автобусами. Забрали цивільний одяг, видали польову форму. Приїхали о першій ночі, спати ніде. Розбрелися територією. Палили багаття, щоб зігрітися. За ніч у вогонь пішло все дерев'яне.
На третю ніч техніку завантажили на відкриті платформи, а людей посадили в товарняки. Дощате дно вагона застелили плащ-наметами. Лягали рядами упоперек вагона та спали. На станцію Вільча приїхали 9 травня. Далі – автомобілями – шукали місце, де менше радіоактивне забруднення. Знайшли за межами зони, хоч і впритул до неї.
Я був командиром першого взводу, в якому понад 30 солдатів. Мали кілька машин і авторозливальних станцій. Воду брали з річки, додавали військовий пральний порошок. Цією рідиною змивали зі стін і дахів радіоактивний пил.
Хати стояли порожні. Керівництво уявляло, що місцеві повернуться, коли будинки помиють. Ми виконували цю роботу півтора місяця. Вона виявилася марною. Вітер піднімав із землі пилюку, що знову осідала.
Під час ліквідації люди не хворіли – думати про болячки часу не було, та й у надзвичайних ситуаціях посилювалась опірність організму. Піднімалися о шостій ранку. Приводили себе в порядок, снідали. За 2 години з табору виїжджали в зону обробляти черговий населений пункт.
Обід привозили в баках. Води було мало, а спека стояла страшна. Над 30-кілометровою зоною літаками розпилювали спеціальні речовини, щоб не утворювалися дощові хмари. Вітер розносив радіоактивний пил.
Кілька днів ми працювали в 10-кілометровій зоні. Людей звідти відселили, але ми надибали трьох старших жінок. Одній знайома із сусіднього села приносила їжу. Дві інші були голодні. Ми ділилися всім, що мали, – хлібом, згущеним молоком.
Досі стоїть у вухах мертва тиша в селах. Велику рогату худобу вивезли. Де-не-де бігали голодні собаки з облізлою шерстю. Пташки літали, але жодна не щебетала.
Радіацію неможливо відчути. Був тільки металевий присмак у роті.
До середини травня станція ще горіла. Хлопці, які пізніше працювали на даху третього реактора – скидали з нього радіоактивний брухт, мали 2 хвилини робочого часу на день. Там було опромінення у 2 тисячі рентгенів.
У Чорнобилі був до 6 липня. За два місяці мали один вихідний. Той день виділили для обслуговування техніки, що ламалася.
У перший рік після повернення дала збій серцево-судинна система. Ще більше постраждали ті, хто їв у Чорнобилі полуниці, яблука, пив воду із криниць. У них виникали виразки шлунка, стравоходу.
текст: Наталія СОКОЛАН, фото надане Всеволодом СМЕРЕЧИНСЬКИМ
4 
35413
Коментарі