Українці не чують одне одного. У суспільстві вирує суцільна підозріливість
– Коли під час Революції гідності ми просили протестувальників зберегти якусь річ для майбутнього музею, вони обурювалися: "Майдан ще не закінчився, а ви його вже хочете музеєфікувати". Людей бентежило саме слово "музей". Бо для них це – як нафталін. Насправді має бути живим простором, – Ігор Пошивайло показує офіс Музею Революції гідності на території Києво-Печерського заповідника. Він його генеральний директор.
У робочому кабінеті висять картини художниці Марини Соченко.
– Вона малювала барикади і портрети майданівців під час революції, – каже Ігор Володимирович.
Як виник Музей Революції гідності?
– На Майдані. Після побиття студентів 30 листопада 2013 року громадські організації засудили дії влади, а державні інституції не могли зорієнтуватися, що відбувається. Музеї довго мовчали: вдавали, що нічого не трапилося. Згодом Музей Івана Гончара у соцмережах засудив силовий сценарій. До нього поодиноко почали долучатися й інші.
У чому причина такої пасивності?
– Музеї з радянських часів служать владі, є її ідеологічним знаряддям – так склалося. Вони несамостійні, пасивні й залежні від держави, яка їх фінансує і контролює – в експозиціях завжди була цензура. У керівництво не призначали випадкових. Такі посади обіймали дружини кадрів КДБ чи Компартії – люди, які вважалися надійними. Ця модель перейшла до України.
Музеї були безініціативні. А без фінансування ще й безпорадні. Тримаються на мінімальній фінансовій крапельниці та ентузіазмі співробітників.
Хто вас підтримав у створенні Музею Майдану?
– Після побиття студентів американська музейниця Лінда Норіс написала пост: "Що я робила б, якби була директором музею? Відчинила би двері для протестувальників, почала б збирати артефакти, усні історії, документувати події, виходити в народ". Я подумав: чому те, що для американців здається природним, для нас – проблема?
У грудні 2013-го Музей Івана Гончара виніс наші освітні програми на Майдан. Потім ми почали збирати експонати і свідчення, записувати усні історії протестувальників. Вели облік прострілених фасадів, сіті-лайтів, документували великі елементи барикад, згорілі бронетранспортер і автобуси біля Жовтневого палацу. Активісти робили виставки за кордоном. Сергій Фоменко з "Мандрів", наприклад, показував барикадний хендмейд.
Однак період захоплення Майданом за кордоном швидко минув.
– За інерцією він тривав, можливо, рік. Але після початку війни на Донбасі для Заходу стало зрозуміло, що пріоритети вже інші. Інформаційна війна стала активнішою. Всі наші спроби більше говорити світові про Майдан і загрози з боку РФ не мали такого впливу, як російська пропаганда.
Наскільки вона активна за кордоном?
– Говорили недавно з Ольгою Онишко – режисеркою, яка зняла фільм "Жінки Майдану". Коли вона презентувала його у США, на покази приходили дивні люди, часом у вишиванках. Поводилися агресивно, говорили англійською з російським акцентом. Намагалися зірвати обговорення і ставили провокативні запитання. Організаторам доводилося викликати поліцію.
Ольга показала, що Майдан – це не лише сильні хлопці, яких російська пропаганда може подавати світові як "фашистів", а й громадянське суспільство. З інформаційного боку, цей фільм для кремлівської пропаганди виявився небезпечним.
Соціологічне опитування, яке ми замовили у грудні, показало, що Майдан підтримують лише третина респондентів із понад 50 відсотків прихильників під час тодішніх подій. Серед них чверть – у ньому розчарувалася. Люди плутаються в передумовах і перебігу подій. Коли ми просили пригадати топ-10 облич Майдану, першими називали політиків. Сергій Нігоян опинився на останньому місці. Пам'ять про Майдан розвіюється, а це база для творення маніпуляцій і міфів.
Чи пройшли ми завдяки Майдану точку неповернення, на яку не можуть вплинути нові політичні умови?
– Суспільство змінилося. Люди навчилися виходити на вулицю за свої права. Перед Революцією соціологи говорили про низьку протестну готовність – менше третини українців. Поштовхом до Майдану більше 50 відсотків опитаних вважають побиття студентів, а не непідписання асоціації з ЄС. Українців зачепив не політичний аспект, а порушення прав людини – із цим вони миритися не можуть.
Не боїтеся ідеологічного реваншу після зміни влади?
– Зараз Україна ослаблена, а Росія завжди цим користується. Не хотілося б думати, що прихід команди Володимира Зеленського є троянським конем. Але курс останніх п'яти років – не курс Порошенка, а курс Майдану. Зараз є загроза, що він зміниться. Поки команда нового президента ще не сформована, немає розуміння, яку політику вестиме щодо Росії. Навіть непрофесійність нового керівництва є загрозою, що РФ змушуватиме нас іти на поступки.
Яка ситуація з будівництвом Музею Майдану і Меморіалу Героїв Небесної сотні?
– 2014-го ми запустили міжнародний архітектурний конкурс "Територія гідності". За рік надійшло близько 400 проектів. Була ідея створити Музей Майдану в Українському домі, змінивши його інтер'єр. Одна італійська компанія пропонувала засадити Алею героїв Небесної сотні червоними кленами, інші художники – світлові інсталяції в червоних кольорах.
Цей конкурс нічим не завершився. Протестували деякі родини загиблих. Казали, що червоні клени в лютому стоятимуть без листя, тому їхній колір не має сенсу. Київська міська влада не взяла на себе відповідальність за цей проект. Не виділили земельної ділянки й коштів. Навіть не виплатили премії переможцям.
2016-го було створено Музей Революції гідності. Через два роки виділили 3 гектари землі в центрі Києва для меморіально-музейного комплексу. За будівництво погодилася взятися німецька компанія Рhase 1. Держава надала 2,5 мільйона гривень, але їх виявилося недостатньо. Фонд Петра Порошенка додав ще 3 мільйони. Так конкурс відбувся.
Що в результаті?
– Отримали 66 заявок із 12 країн. У номінації "Меморіал" переміг проект молодих львівських архітекторок Ірини Волинець і Марії Процик. Вони пропонують створити новий простір на Інститутській. Внизу від Хрещатика до мосту має тягнутися стела з білого граніту, який є лише в одному родовищі – в Північній Кароліні у США. У такому граніті створено парк чотирьох свобод Франкліна Рузвельта в Нью-Йорку. Всі українські граніти – темні, сірі. Через це радянські пам'ятники такі похмурі. Ми вирішили від цього відійти. Іменні стели мають врізатися аркою в пагорб із годинником. Їх 107, різної величини. Вони повторюють контур самого пагорба, накладаються одна на одну за аналогією, як стояли майданівці – щит у щит. За мостом зона пам'яті має переходити в паркову. Там плануємо посадити 100 лип. Смерть має змінитися життям. У фольклорі – на місці загибелі героїв виростають дерева.
Музей має ставити акценти на житті й розвитку. Це місце в центрі Києва не повинно бути кладовищем. Хоча родини Небесної сотні часто нарікають: "Ви хочете поставити парк, щоб там сиділи мами з калясочками і гуляла молодь?" Для них це біль.
13 травня мали початися будівельні роботи?
– Вони мали стартувати ще у грудні. Але управління спецрозслідувань Генпрокуратури відтермінувало будівництво, бо не закінчило слідчі експерименти на Інститутській. 13 травня арешт із ділянки зняли. Ми обнесли її парканом і почали підготовчі роботи. Якщо накладуть арешт знову, не зможемо рухатися далі.
Немає гарантій, що будуть виділені кошти на реалізацію проекту на наступний рік. І Україна матиме великі репутаційні втрати. Уся ця справа меморіалізації подій на Майдані показує процеси, що вирують в українському суспільстві. Це недовіра до інституцій влади, незріле громадянське суспільство, неготовність делегувати компетенції експертному середовищу, суцільна підозріливість. Люди не готові чути одне одного. Неможливо потиснути руки кулаками, казала Індіра Ганді.
Яке місце Антимайдану в історії Революції гідності?
– Музей не повинен бути чорно-білий, він має показати різні сторони. Німці сьогодні по-іншому трактують націонал-соціалізм, ніж раніше. Вони не звинувачують у Другій світовій війні лише Гітлера і його оточення, а піднімають питання відповідальності всього суспільства. Минуло багато років, доки вони почали про це говорити.
Маємо говорити про Майдан не з політичної точки зору: музей повинен бути потрібен суспільству, незалежно від зміни влади.
Є думка, що в разі чого, з новою владою доведеться боротися третім Майданом. Це можливо?
– Майдан був єдиним способом змусити себе чути. Після нього були спроби міні-майданів – розбивали наметові містечка на Грушевського й біля Верховної Ради. Українці спалахують, як сірники. Та суспільство втомлене: багато активістів перегоріли чи пішли у владу. Вони бачать інші інструменти впливу, ніж революція і відкритий протест. Тому третій Майдан малоймовірний.
Конституційний суд мав розглядати подання 46 депутатів про скасування закону про декомунізацію. Чи є загроза її здобуткам?
– Скасувати декомунізацію неможливо. Вона вже відбулася на рівні свідомості людей, а не лише у правовому полі чи на географічній мапі. Можна спинити тільки деякі її процеси. У містечках на сході та півдні тривають цілі баталії. Селище Опішне на моїй рідній Полтавщині – осередок гончарства. Там почали перейменовувати вулиці іменами славетних гончарів. Але депутати, яких спонсорують представники колишньої Партії регіонів, колотять населення, щоб вулиці мали нейтральні назви: Абрикосова, Садова, Квітуча.
В Одесі є спроби перейменувати Алею Небесної сотні на Маршала Жукова. Теж саме – у Харкові. Повернення до ідеологем радянської доби – це проросійська стратегія.
Ви походите з гончарської родини?
– Рід гончарів Пошивайлів тягнеться з XVII століття. Дід і баба по батькові працювали на Опішнянському заводі художньої кераміки – виготовляли посуд і різну декоративну пластику. А вдома – робили те, що хотіла душа.
Мали глинобитну хату на чотири кімнати. У спальні стояв гончарний круг: дід гончарував, а бабуся розписувала. Найбільшу світлицю в хаті відвели під музей – там викладали найкращі роботи, рушники та народні картинки, які бабуся визбирувала по селу. Двері до хати завжди були відчинені. Коли йшли з дому, клали прутик.
Вони були відкриті, гостинні й бідні. Завжди останнє віддавали. Коли батьки привозили з міста щось смачненьке – ковбасу, сир чи каву – дід із бабусею не їли. Ховали по посудинах чи вазах. Як хтось знаходив, пояснювали: "Приберегли. Щоб пригостити, раптом хтось прийде".
Материні батьки були протилежністю: розкішна хата, ідеальний порядок.
У 1970-х люди не мали великих заробітків і перспектив. Пам'ятаю, як ми з батьками в чергах вистоювали, щоб купити дефіцитну докторську ковбасу. Додому її не доносили – з'їдали по дорозі. Люди не мали свободи дивитися вправо-вліво, змоги нікуди поїхати.
Коли з'явилися можливості – прийшли і спокуси. Люди намагаються приховати здобутки. Стали закритіші і сконцентровані на собі. Бачу це по своїх родичах: раніше ми багато спілкувалися, а тепер потреба в цьому менша. З другого боку, з'явилася нова культура спілкування. Переговорили по мобільному – як справи, та й усе. А раніше для цього збиралися за столом. Хоча українці люблять компанії. На Оболоні, де живу, у теплу пору й на вихідних – їх повно на пляжі. Народна традиція зароджувалася в селі. А тепер місто її відроджує.
Вам комфортно в сучасному Києві?
– Не зовсім. До російської мови вже звик. Учився тут із 1984 року – пам'ятаю час, коли в Києві українську взагалі не почуєш. Дратує культура водіння і відпочинку – люди залишають за собою смітник. За рівнем комфортності й чистоти деякі міста в країні обігнали Київ і Львів. Серед них – Дніпро та Горішні Плавні. Столиця досі – великий хаотичний неорганізований простір.
Які маєте враження від цьогорічного "Книжкового арсеналу"?
– Довжелезні черги готових платити за вхідний квиток і купувати книжки, – це індикатор підвищення культури. Нам казали, що паперові книжки відімруть, люди перейдуть на електронні або читатимуть переважно Facebook. Так не сталося.
Книжковий ринок формується. Але видавництва вже змагаються між собою в якості. За кордоном багато художніх книжок видають у м'якій обкладинці, на сірому папері. Прочитавши, люди викидають їх. А в нас – цупкі обкладинки, якісний папір, цікавий дизайн. Статус книжки в Україні високий. Можливо, видавництва думають про якість і довговічність через невеликі тиражі.
Ви кажете, що наша культурна спадщина досі мовчазна. Чому так вважаєте?
– У радянські часи вона була ув'язнена, їй не давали голосу, а зараз ми не знаємо, що з нею робити. Музей Івана Гончара збирав українські старожитності, які в радянських експозиціях представлені не були. Україна в СРСР – це шароварщина і кітч. А народне мистецтво було закрите у запасниках, його ніхто не бачив. Але саме воно стало основою сучасного професійного мистецтва – авангарду, бойчукізму (художній стиль у 1910–1930 роках. – Країна). Тоді народний живопис ніхто не збирав. Ні вишиванки, ні рушники і навіть давні світлини не вважали цінністю. Молодь переконували: минуле – це вчорашній день, відмовляємося від плугів і вперед у міста!
Зараз народна культура перестає мовчати. Її відтворюють і переосмислюють. Але багато українських музеїв не вміють її інтерпретувати.
Речі не мають просто висіти, вони повинні розповідати історію. Хто зараз знає, що колись були рушники двосторонні? На свято їх вивішували одним боком, у будень – іншим. Іван Гончар (етнограф, колекціонер, 1911–1993. – Країна) купив в одного знахаря рушник, яким той лікував хвороби. Якщо його просто повісити на вітрину, що він розкаже, крім естетики? Це – радянська традиція, коли за речами не було ні людини, ні нації, ні цінностей.
4 
1
Коментарі