"Дізнаються, хто твій батько, – будуть щодня відрізати по пальцю й висилати йому"

У привласненому ресторані Петра Антипа подавали "печінку хохла"

– Не кажіть на мене Петро Іванович. Називайте по імені. Я – художник. Формальностей не люблю, – говорить Петро Антип.

До столичного ресторану італійської кухні приходить за 10 хв. до призначеного часу. Коли сідає в крісло, пригладжує сиве волосся. Просить офіціанта принести капучино.

2012 року ви казали, що бунт в Україні почнеться зі сходу. Знали, що буде війна?

– Знав, бо цікавлюся історією, літературою і філософією. Всі наші сусіди круто йшли вгору, коли були з нами разом. З нами піднялися хазари, Литовська держава, Річ Посполита, Росія. Росіянам ми дали все: князів, письменність, архітектуру, живопис, літературу.

Коли вирішили з ними прощатися, у них почалася паніка. Росіяни були переконані: українці самі себе завоюють – і покладуть їм на стіл. Як Махно Крим завоював і більшовикам віддав. Але плани росіян розбилися, бо російськомовні українці Донбасу об'єдналися з українцями західних областей.

Зараз у нас при владі монополісти. Саме з цього починається "русский мир". Якщо людина говорить, що вона за Євросоюз, а сама підтримує монополію в енергетиці чи вугільній промисловості, це не європеєць. Коли людина каже: я – блок Юлії Тимошенко чи Петра Порошенка, це теж "русский мир". Де ви бачили блок імені Трампа чи генерала де Голля?

"Русский мир" не вибивається танками й війною. Вибити його можна лише культурою та громадським контролем над владою. Щоб країна почала змінюватися, керувати нею мають духовні патріоти.

 

Коли вони прийдуть до влади?

– Рухаємося у правильному напрямку. Але для досягнення результатів потрібен час – років 20–30. Дуже гальмує реформа у судах і прокуратурі. Без цього економічні й культурні зміни не відбудуться. Останніх Росія боїться найбільше.

Україна має потужний економічний потенціал. Але наші люди соромляться того, що вони – українці.

Чому у нас комплекс меншовартості?

– Після проголошення незалежності до влади прийшли люди, яким усе українське було чужим. Усіх колишніх президентів варто спитати: чому в Радянському Союзі української мови було більше, ніж у незалежній Україні? До розвалу СРСР на Донбасі 50 відсотків газет були україномовні. Після проголошення незалежності там жодної не знайти.

Як патріоту жилося на Донбасі?

– Нормально. Розповсюджував україномовні книжки, видав газету "Спадщина". На моєму комбінаті в залі висів тризуб і прапор України. Всі працівники були патріотами. У Горлівці мав ресторан "Аррата". Меню було українською. Коли українські гурти виступали, всі столики були зайняті.

На Донбасі майже 60 відсотків людей за переписом 2001 року – українці. У селах говорили українською. Але їм насаджували російську мову. Ми старалися виправити це, хоча цим мала би займатися держава.

Вам не погрожували?

– "Регіонали" тільки просили, щоб не займався політикою. Сказали: "Сиди дома, ми тебе завалимо замовленнями". Не погодився. Знав, що буде війна. Всі сили тратив на те, щоб її уникнути.

Вони зрозуміли з першого разу, більше не чіплялися. Навіть попросили зробити пам'ятник – найбільшу книжку. Хотіли казки Пушкіна. Взяв гроші. Зібрав хлопців і кажу: "Давайте щось придумаємо, бо казки Пушкіна робити не хочу". Зробили "Слово о полку Ігоревім". Представники Партії регіонів нічого не запідозрили. Як побачили роботу, сказали: "Ой, яка класна книжка".

Коли переїхали до Києва?

– У березні 2014-го. Знав, що по мене прийдуть. Перед тим переговорив із Володимиром Рибаком (депутат Горлівської міськради зник 17 квітня 2014 року. Його тіло знайшли у річці. – Країна). Вмовляв, щоб і він їхав зі мною. Відмовився.

У Києві не мав де жити. Микола Катеринчук запропонував свою дачу. Кілька тижнів там мешкали. А потім зняли квартиру.

Що зараз із вашим будинком у Горлівці?

– На третій день після від'їзду його повністю розбили. Мій комбінат, де працювали 300 людей, націоналізували й розпиляли на металобрухт. Відвезли на заводи Ріната Ахметова. Ресторан теж забрали. Назвали "Блиндаж". Подавали там "печінку хохла", "іловайський котел". Зараз він не працює. Майстерня стоїть порожня.

Мого сина взяли в полон. Пробув там добу. До нього жінка з ДНРівських підійшла. Каже: "Ти Антип?" Він кивнув. Вона тихо вивела його через чорний хід на вулицю. Сказала: "Якщо дізнаються, хто твій батько, то будуть кожного дня відрізати по пальцю й висилати йому, доки не приїде".

Важко було в один момент усе втратити?

– Легко, бо на матеріальних цінностях ніколи не зациклювався. Взяв чистий аркуш паперу і написав: "Починаю життя спочатку".

До війни в мене все було налагоджено: бізнес працював, а я міг довго спати і малювати собі на втіху. А тепер мушу пахати днями й ночами. Податкова наїжджає на ті підприємства, які ДНР націоналізувала. Брав у "Райффайзен Банк Аваль" кредит на 200 тисяч гривень. Вони ж орендували у мене приміщення. Казав: "Виплатіть мені борги за оренду, а я погашу кредит". Відмовилися. Вже півтора року колектори від них шлють СМС із погрозами.

Із Горлівки вивіз 10 людей, які зі мною працювали: мистецтвознавця, художників і скульпторів. Оплачую їм квартири і майстерні. Трудимось комуною. Важко. Зарплати доводиться затримувати.

Як почуваєтеся після переїзду?

– Коли перебрався до Києва, це позначилося навіть на картинах – кольори потемнішали. Зараз вони висвітлюються.

Ви кілька років мешкали за кордоном. Де було найкомфортніше?

– Якийсь час прожив у Німеччині й Франції. Але дуже люблю Донбас. Думав, щоб стати справжнім художником, потрібно мешкати в Парижі. Однак там якраз не малювалося. Найкраще писалося у степах Донеччини. Зараз про Донбас пишуть, як про збіговисько виродків і дегенератів. А Донеччина – це не Саша Стоматолог, не Рінат Ахметов і не Віктор Янукович. Донбас – це люди, які пахали й піднімали Україну. Солов'яненко, Сосюра, Дзюба, Тихий, Стус – Донбас дав Україні багатьох патріотів.

Як Донбас змінився з приходом бойовиків?

– Зараз там гірше, ніж у 1990-ті.

Як далі розвиватимуться події на Донбасі?

– Повернеться до України. Однозначно. Нам треба дуже обережно бути з Європою. Вона – прагматична й навіть цинічна.

Що допомогло повернутися до життя після переїзду?

– Порятунок у мистецтві знаходжу. Коли роблю скульптуру, то балдію. А потім думаю: "Мені за це ще й гроші дадуть".

Художником почав вважати себе в 47 років. Хоча до цього мав чимало нагород. Для художника важливі три речі. Перше: не боятися говорити про те, як бачиш цей світ. Друге: енергетика, яку через роботу передаєш глядачеві. Третє: професіоналізм, за яким повинна стояти наука.

Коли почали малювати?

– У 18 років. Так хотів малювати, аж плакав. У школі навчався погано. Читав Конан Дойля, прикриваючи його підручником фізики. Мама підійде, подивиться і не чіпає.

Коли вступив до художнього училища, навіть книжок не читав – пахав, як проклятий, аби всього навчитися.

Що найбільше запам'яталося з того часу?

– Коли приїхав у Пензу вступати, добирався трамваєм. Загадав: якщо навшпиньки простою шість зупинок, стану студентом. А трамвай зламався, і я півгодини так стояв.

Чим плануєте займатися у найближчий час?

– Хочу зняти кіно. Сценарій малюю картинками. Воно – про козака. Козаки належали до мальтійського лицарського ордену. Один такий воїн приїхав до двору кардинала Мазаріні. З мушкетерами вирушає на Запорізьку Січ. Кіно не сльозливе, як у нас зазвичай. Воно про гідність і честь.

×