На оберіг розписують невидуте яйце
Я писанкар і педагог. Не можу сказати, що важливіше. Коли пишу писанку, нервую, що треба відволікатися, бо скоро заняття з учнями. Але, щойно перемикаю увагу на урок, можу думати тільки про дітей.
Часто сняться сни з писанками. Буває, знаю, якою має бути наступна, але не розумію, як це зробити. А тоді бачу уві сні. Прокидаюся – не п'ю кави, сідаю писати. Снилися й унікальні роботи. Наприклад, будинок, про який мрію.
Полюю за натхненням. Ловлю його, як гребінь хвилі. Важливо взяти від цього стану якнайбільше.
На адресу писанкарів часто чую: "Щоб ваші руки не боліли". Не руки, а очі! Працюємо з мініатюрами. Частину часу пишу майже наосліп, а вже перед тим, як опустити в оцет або фарбу, придивляюся через окуляри. Ще одна проблема – сидячий спосіб життя. За шість років "убила" два дебелих крісла.
Взірцем серед писанкарів були українські майстрині Зоя Сташук, Оксана Білоус. Зараз вже ні на кого не рівняюся, йду своїм шляхом. Найближчий по духу – писанкар із Коломиї на Івано-Франківщині Олег Кіращук.
Писанки – це магія, знаки, обереги. Це сила.
Я дорога майстриня, це мій хліб. Але найцінніші писанки – ті, що їх дарую. Людині, яка не розуміє її цінності, своєї роботи не віддам навіть за грубі гроші.
Мені колись сказали, що писанками створюю сучасну історію України. Маю серію, присвячену Майдану, захисникам Донецького аеропорту. Боялася, як відреагують колеги на таку самодіяльність. Бо писанка – це сталі традиції, давні. Коли з'явилося гасло "ПТН ПНХ!", зробила писанку про російсько-українську війну, а десь на тлі світло-коричневим, майже непомітно – цей напис. Хуліганка, коротше. Але ж нічого не придумала, лише зафіксувала.
Щоб досягти успіху в писанкарстві, треба не зупинятися. Інакше втратиш рівень. Напередодні Великодня багато роботи. Колись я після цього робила паузу. Але перестала. Зрозуміла, що потім треба час, щоб повернутись у форму.
Майстер-класів давно не даю. Хоча досі просять. Пишуть в інтернеті, інколи навіть не розумію, якою мовою. Недавно звернувся чоловік, який хотів би приїхати на індивідуальний майстер-клас. А що я йому скажу? Що в мене ні власної квартири, ні майстерні?
Хочу ділитися досвідом. Згадую себе 25 років тому, коли вчилася писанкарству, упорядкованих знань було мало, інтернету не існувало. Даю людям відповіді на YouTube-каналі. Ситуація швидко змінюється, з'являється нове, а відеоформат – мобільний.
У житті не буває нічого випадкового. Вступала до художнього вузу на комп'ютерну графіку. Треба було освоїти хоча б ази програм. Розібралася. Приїхала оформлювати документи. Запитую, коли в нас буде комп'ютерна графіка? Кажуть, на четвертому курсі. А до того – основи малювання. А я і так професійний художник. Забрала документи. Але програми вже знала. І це мене виручає.
Моя мати – професійна швачка, баба – рукодільниця. Дядько вишивав. А із писанкарством познайомив колишній чоловік, він родом із Західної України. У дитинстві мати вчила шити, а я казала: "Нащо воно мені?" 2014 року нас із донькою від голоду врятувало саме це вміння. Приїхали до Києва, не сезон, писанки нікому не цікаві. Мене питають: "Мотанки, витинанки шити можеш?" – "Можу!" Скільки разів подумки промовляла: "Дякую, матусю!"
Інструменти писанкаря – писачок, така лійка, щоб тоненько стікав розплавлений віск або парафін, свічка й анілінові фарби. Деякі майстри працюють із натуральними, за старовинними рецептами, але я ні.
Буває, чую: "Не можу навчитися, бо не маю писачка". Я зробила відео, де пишу кінчиком ножа, чайної ложки, в'язальною спицею, іншими металевими предметами.
Не треба лякатися темних відтінків. Чорний, темно-коричневий – колір землі-годувальниці. Він домінує, наприклад, у немирівських чорно-червоних писанках на Поділлі.
Найбільше дратує запитання: "А як зварити писанку?" Навіщо? Це ж оберіг! Крашанки фарбують і їдять на Великдень. А писанки – ні.
Коли робиш писанку, треба щоб було тихо: діти не галасували, мужики п'яні не бігали. Писанку як оберіг розписують повну, невидуту, вона має бути жива. У церкві освячують. Учні на заняттях інколи посваряться із писанками в руках. Кажу: "Ви забули? Писанка енергію всотує. Тепер вашими яйцями тільки в Януковича кидатися". Сміються, але запам'ятовують.
Найбільша колекція моїх писанок – у третього президента України Віктора Ющенка. Зустрічалися до війни на виставці творчих досягнень Луганщини. Його підвели до мене: "Це наша знаменита писанкарка". Відповідає: "Не знаю, чи є в когось більша колекція писанок пані Тетяни, ніж у мене". А я й кажу: "Є". Він трохи сторопів: "І в кого ж?" – "У мене". Всі засміялися.
Найменша учениця – моя донька. У вісім місяців була поруч, коли я робила писанки. Хапала писачок, тягла до свічки, намагалася щось намалювати. Страшно було, щоб не обпеклася, але я не забороняла. І вона справді рано опанувала техніки. У мене займаються діти від 4 років.
3,5 години у прямому ефірі не вставала, не відволікалася, малювала авторську писанку "Мрія" з вісьмома тризубами. Це був найдовший майстер-клас.
Найдавніший орнамент – меандр (звивиста неперервна лінія, що формує повторюваний мотив. – Країна). Його знайшли на писанках трипільської культури.
Найважливіша нагорода – грамота від єдиного у світі Музею писанки в Коломиї. У мене багато відзнак, але ця особлива. Коли оголошували, мене не одразу представили. Розповіли біографію, назвали талановитою. А я не вірю, що це про мене.
Найбільша писанка – зі страусового яйця, найменша – з перепелиного. З останніми важко працювати, вони крихкі. Розписую також гусячі яйця, а от качині – ні, на них погано лягає фарба. Іноземці інколи кажуть, що розмальовували зміїні чи крокодилячі яйця. Це неправильно. Писанка може бути тільки з пташиного.
Найбільший мій критик – це я. Дослухаюся до інших, але "гризти" можу лише сама себе.
Маю патент – об'ємна техніка травлення. У ній зроблена серія писанок "Українське село". Візерунок з'являється, коли на білі, бежеві чи коричневі яйця наносити малюнок й обробляти якоюсь кислотою. Я обробляю оцтом. Це давня техніка, я її відновлювала за старовинними записами, дослідженнями фольклористів. Із травленими писанками працюють й інші писанкарі, але в них відмінна технологія. Власне, від цього патенту нічого не маю, але було цікаво отримати.
Ніде не змогла би жити, крім України. На початку війни колишній чоловік наполіг, щоб ми з донькою поїхали до рідні у Росію. Згадую: сидимо з братом на дивані, дивимося російські новини, а між нами – Кремлівська стіна. Довго я не протрималася, повернулася в Україну.
Зупинилися в Києві. Моя професія дала й сили, й можливість заробітку. Було тяжко. У той час написала у Facebook: "Київ показав мені зуби? Значить, я покажу характер".
2 
35413
Коментарі