"Дев'ять місяців кожні вихідні їздила в госпіталь"

Путінська пропаганда перемелює на фарш мізки росіян

Стежила за подіями на Майдані, як і сотні тисяч українців. Це пройшло червоною ниткою через мою душу. Через обставини не змогла побувати на жодному вічі. Шкодуватиму про це все життя.

Уперше поїхала в госпіталь у жовтні 2014 року. І потім дев'ять місяців поспіль кожні вихідні бувала там. Робила все, що могла, для поранених захисників. Морально не була готова до того, що довелося там побачити, але людина до всього звикає. Проте від переживань здоров'я похитнулося. Учениця нашої школи Люда Ковальова також інколи їздила зі мною. Її батьки не заперечували. У той період у госпіталі було дуже багато волонтерів. Заходиш у палату, а після тебе ще черга людей. Кожен ніс, що міг. Одна літня жінка декламувала вірші та гуморески бійцям. Інша обійшла всі палати, записала розміри хлопців і вже за декілька днів принесла шкарпетки.

 

Довелося бачити поранених кіборгів Іловайського й Дебальцевського котлів. На жаль, багатьох із них уже немає. Вони охороняють нас із небес. Хлопці чекали на мене, знали, що привезу дитячі малюнки, смаколики, обереги. Якщо в суботу не виходило приїхати, то телефонували й запитували, що сталося. Ми стали добрими друзями. Щира підтримка й розмова, дружні обійми – все це надважливо. Там лежали такі хлопці, які за віком могли мені бути синами.

Пам'ятаю, перед Новим роком приїхала провідати пораненого бійця Руслана Карпеця з Тернопільщини. Привезла йому невелику штучну ялинку із прикрасами патріотичних кольорів. І тут мені кажуть, що Руслана немає. Злякалася, подумала, що сталося найгірше. Але виявилося, що його перевели в Київський госпіталь. Наступного дня поїхала туди. Руслан був важно поранений, втратив руку, боролися за збереження ноги. Він переніс 42 операції. Дуже гірко, але два роки тому його не стало. Організм не витримав.

Назва дитячого волонтерського руху "Фаб­рика добра" виникла значно пізніше, ніж ми почали працювати. Уже з вересня 2014-го ми збирали посилки для воїнів. Побачила, як діти злагоджено працюють – хтось вирізає, хтось складає і клеїть, решта пакує. Кажу: "Ми, як на фабриці – фабриці добра".

На початках найактивнішим був сьомий клас. Він став основою нашого волонтерського руху. Долучалися трохи старші й молодші. Незважаючи на вік, діти були дуже вмотивовані. Якось зайшла до них у клас, а на дошці написано: "В АТО потрібно: консерви, зубні щітки й пасти, чай, кава, солодощі". Збагнула: з цих дітей буде великий толк – і не помилилася. Закінчили школу, але приходять у волонтерський центр, що почав діяти з початку повномасштабного вторгнення Росії.

Із 2014 року проводимо у школі віче "Діти проти війни". До нас завжди приїжджало багато гостей – волонтери, військові. На жаль, деяких уже немає серед живих. У квітні 2016-го загинув наш земляк Олександр Рибаченко. А через місяць на наше віче приїхали його побратими. Дивилися виступи дітей і не могли стримати сліз. А мені було боляче бачити, коли сильні чоловіки, які пройшли пекло Дебальцевського котла, плачуть. Того дня вони нам подарували прапор 25-го окремого мотопіхотного батальйону "Київська Русь", а ми їм – національний стяг, на якому я намалювала портрет Саші Рибаченка. Вони зберігають його у своєму музеї в Броварах.

Біля школи разом із волонтерами й рідними полеглих висадили калинову алею в пам'ять про загиблих воїнів. Дружина загиблого воїна Анатолія Твердоли Галина Григорівна склала вірш: "Ти живи, моя калинонька, живи. Колиши в гілках пречисту душу. Ти ж бо не сказав собі: піди. Бо було для тебе слово – мушу". Проте трагедії не закінчуються, з початку повномасштабного вторгнення Росії загинули друзі нашої школи Сергій та Олександр Котенки, Іван Ребар. Це величезний біль.

24 лютого прокинулася близько шостої ранку від повідомлення в месенджер: "Господи, врятуй Україну". Його написав мій друг, священник із Херсонської області. Почала моніторити новини й побачила, що Україну жорстоко бомблять. У першу чергу був страх за дітей. Потім мені зателефонували секретарка міськради і методист відділу освіти. Запропонували згуртуватися і створити волонтерський центр. Люди одразу про нас дізналися, почали нести, що хто міг. Сформувалася потужна команда – медики, вчителі, пенсіонери, переселенці. Розподілили між собою обов'язки. У нас немає ні командирів, ні начальників. Щодня вранці і ввечері збираємося, щоб обговорити плани й результати роботи.

Найбільше розчулила 83-річна жінка. Вона в перші дні повномасштабної війни принесла торбину, в якій були пофасовані харчі й ­засоби ­гігієни. Усього потрошки, але це все, що вона могла дати. І це від щирого серця. Люди несуть їжу, ковдри, матраци, постільну білизну, одяг. Дуже допомагають сільські громади. Це важливо, бо потрібно забезпечити не тільки воїнів, а й переселенців. Із гарячих точок люди приїжджали практично без нічого, в чому вдалося вискочити з дому. А на новому місці потрібні хоча б елементарні речі – чашка, тарілка, виделка, білизна. Щодня звертається багато ­переселенців із малюками, які потребують дитячого харчування, підгузків. Приємно, що жителі нашого міста відгукуються і привозять візочки, ліжечка, столики для годування, ванночки.

Одного дня до нас приїхали дві багатодітні родини – четверо дорослих і дев'ятеро дітей. Найстаршому років 10. Попросили просто поїсти. Після пригощання встали й почали дякувати Богу й нам. Ми плакали.

Запам'яталися переселенці з Харкова – мати і двоє діток: 4-річний син і донька, 7 років. Дівчинка казала: "Уявляєте, тьотю, мій батько бачив, як летіли дві ракети. Йому було так страшно, що в нього були сльози на очах. Він сказав, що ми маємо поїхати в безпечне місце, а він залишиться захищати наше місто". Дитина це говорила з такою гордістю, що мені стало радісно – є в Україні багато справжніх чоловіків. Тому наша перша надія на Бога, а друга – на ЗСУ.

Співпрацюємо з волонтерами за кордоном. Люди бачать, що гуманітарна допомога використовується за потребами. Одного разу поляк Конрад власною машиною привіз нам гуманітарну допомогу. Спеціально розшукав наш центр.

Хочу, щоб мої діти жили в незалежній, вільній, квітучій, сильній Україні. Переживаю, бо мій коханий на війні в дуже небезпечному місці. Щодня молюся за нього й побратимів, і за всіх наших воїнів. Наша армія менша за чисельністю за російську, але читаючи історію, знаємо, що наші воїни мудрістю виграли багато боїв. Після перемоги на нас чекає багато роботи.

На першому місці в мене завжди любов до ближнього. А тепер додалися злість і люта ненависть до ворога. Путінська пропаганда, як велика чорна машина, перемелює на фарш мізки росіян. Мої рідні живуть у РФ, вони зомбовані російським телебаченням. Навіть після 24 лютого спілкувалася з ними, але вони абсолютно не хочуть вірити мені, кажуть, що українці самі обстрілюють свої міста, що в нас біологічна зброя і таке інше.

Не маю права опускати руки. Скільки людей загинуло, їхні смерті не повинні бути марними. Тому працюємо далі й не втомлюємось.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×