Ексклюзиви
Четвер, 16 травня 2019 14:29

"Давно хотів зробить тобі предложеніє, но все тєряюсь"

Про що говорять в електричках сполученням Ніжин – Київ

Дві жінки, років за 30, заходять у вагон і сідають одна навпроти одної. Поруч хропе чоловік. На очі насунута шапка.

– Михайлівна поїде на море. Дітей повезе у Первомайськ. 4 тисячі заробить і покупається. Бо коли вона ще там побуває за ті гроші, що получає? Бо як не дрова треба, то на стройку, то на холодільник, – говорить худа жінка з чорними кучерями. – Я доки хворіла, купу грошей витратила. Ледве в Дудника больнічне випросила. Пояснюю, у мене 20 учнів. Кожному треба підійти і три рази пояснити. До четвертої години голосу вже нема зовсім. А він: "Навєрно, кричите на дітей. Тому й голосу нема", – Ох і дємон, шо тобі сказать.

Питаю його: "Антібіотік пить?" – "Не нада", – "У мене связки, воспалітєльний процес, як не нада?" Через день сказав прийти. Приходжу – хриплю. А він: "Ви шо, антібіотік не п'єте? Я ж вам сказав пить". Показала йому бумаги: "Де ви це написали?"

– Це як він мамці остео­хондроз лічив, а в неї було воспалєніє льогких, – говорить подруга.

– Мені казали: нада було купюрою махнуть. Це як дів­чата на кафедрі питають: "Практику будеш проходити в магістратурі?" – "Смішні. Не буду я нікуди поступати і не писатиму вам докторські. Відпустіть мене, пожалуста, із закінченою вищою освітою", – "Ну, так із тебе дві сковорідки". Думаю, сковорідки різні ж бувають – маленькі тєфальовські за 2 тисячі. А може, сотейник? Так він і 3 тисячі стоїть. Я ж не знаю, якими вони сковорідками пользуються. Перезвонюю. Питаю, що за сковорідки. А вони: "На якій купюрі Сковорода нарисований?"

Заплатила. Не хочу більше ці роботи писати. Он малій своїй роблю. Дзвонить: "Мама, треба курсова з цивільного права". Кажу: "Ти чуствуєш разницю між мною і цивільним правом? Я вже твоє кримінальне право вивчила. Сиди сама і читай". У мене практика, випускний, на сесію у квітні треба їхати.

Жінка сахається – чоловік поруч голосно захропів.

– А ще у школах цю американську систему вводять, – продовжує. – У мене в класі 20 дітей. На першому уроці кожен по колу має представитися: "Мене звати Леся. Я люблю музику". А потім носами потертися з наступним. Які носи? Зараз потруться, а завтра усі зляжуть.

– А хто таке придумав?

– Гриневичка. Краще б давали можливість частіше їх на екскурсії возити. Бо не знають, як поводитися. Запросили благодійники дітей із малозабезпечених сімей у Київ. Повели у ресторан. Ті захотіли в туалет. Жду 15 хвилин – нема. Пішла подивитися. А вони перелякалися, бо не знають, як воду в крані виключити. Тикають, тикають по ньому. Кажу: "Приберіть руки. Вона сама перестане йти". Руки боялися у сушку засовувати. Думали, попече.

Пасажирки йдуть до виходу. Вчителька продовжує на ходу говорити. Електричка наближається до станції Бровари.

Огрядна брюнетка передпенсійного віку куняє над планшетом. З-під чорної спідниці видно товсті коліна в грубих колготах. На під'їзді до Києва ховає планшет у сумку і телефонує.

– Ярослав, подзвони до Артьома і скажи: "Хрьосна просе, шоб ви оставили її в покоє, всьо". Яка сволоч, яка скотина, видра! Це тільки вона могла залізти мені у Facebook. Такого там понаписувала. Скільки людей те все побачить! Послухай, якщо будеш мене во всьом обвінять, ніякої поддєржки од мене не получиш. Ти поняв? Я на сто процентов увєрєна, що це вона мені зламала Facebook. Артьом? Артьом при дєлах. Бо в неї курячі мозгі. Вона би не змогла залізти в папкі й ламать сістєми. Подзвони прямо січас. Хіба, може, ще сплять. Вони – сови. Це ми – жайворонки.

Автор: Дмитро Скаженик
 

Кладе слухавку, набирає інший номер:

– Прівєт. На роботі? Постав чайок. Через 15 минут буду. У мене така історія, що до 12-ї ночі буду розказувать. Та нє, з мамкою не полаялася. Нє, не запив. Сестричка в мене – така сволоч, така скотина. Потом розкажу. Чайок постав – булку добру везу.

Літня жінка в теплій хустці "під бороду" риється в картатій торбі на "кравчучці". З-під ганчір'я дістає палицю сухої ковбаси, грамів на 150. Від м'якої житньої хлібини відламує окраєць. Береться жувати.

– А почому зараз хліб? – питає сусідка її ж віку зі смаглявим обличчям, у вельветових червоних штанях.

– 19 гривнів.

– О-о-ой, 20 гривнів хлібина. Я київський уже давно не купляю. Беру ніжинський по 13, – каже ще одна жінка поруч. Усі три повертаються в Чернігівську область із Києва. Торгували на базарі домашніми продуктами.

– Любка Мурашкова, що живе коло клуба, у раньше времня заказувала три буханки чорного, дві-три – білого. Ще й плєтьонку або ромашку. Бо у неї ж семня. Давала 50 гривень, і хватало. А зараз хвате? – каже остання.

– Страшні ціни, – говорить смаглява. – Треба вторгувати грошей, трохи м'яса купить.

– Морковка, бурячки, огірки! – перебиває її криком висока жінка. Носить вагоном насіння в картонному ящику.

– Шо, шо? – перепитує пасажирка.

– Польські огірки, 50 насінин у пакеті.

– Ай, нашо вони мені треба. Прошлий год 40 метрів рядок посадила. Страшне, скільки їх було. Досі бутлі з ними стоять. І каструля на 25 літрів. Гурки доб­ренні. Та ніхто не хоче. На Дарницю більше не буду возить – не беруть.

– Краще їх свіжими вивозить, чим солить. Я тоже солені два рази возила. Більше не хочу.

– Хто б раніше повірив, що прийдеться у Київ їздить? Яке колись село було! На стайні, у гаражі робота. Двє спецмашини, бензовози, комбайни. Десь 200 чоловік у колхозі робило. А в сільпо, магазинах, на пошті, в бібліотеці, в больниці стільки людей! А зараз у Київ на роботу за сотні кілометрів добираються. Із Конотопа – кожен день.

– Це вобше.

– У моєї Оксани є сусідка – тьотя Тоня. Щодня першою електричкою їздить у ресторан у Київ мить посуду. У полтретього ночі – подйом. На маршрутку не йде. Бо 6 гривнів 50 копійок – обична. А ноччю – 13 гривнів. Я колись вранці на електричку їхала машиною із зятьом. Бачу: люди потемну йдуть. Зять каже: "Пішки на вокзал ходять, бо маршрутка дорога стала".

Чоловік напідпитку в камуфльованій куртці стріпує головою після сну. Має сиве волосся, гладенько поголений. Виглядає років на 60.

– Братішка, я їду на Нєжин чи на Київ? – питає у пасажира його віку навпроти.

– На Фастов.

– Нє, ну серйозно. Дєвушкі, я куди їду? – гукає через прохід. – А, на Нєжин. Харашо. Бо мені ще дальше – на Чернігов. Добираюся перекладними – економлю. Маршруткою, навєрно, 120 гривень буде. Братішка, а ти откуда родом? Не хочеш балакать? Женщіна, а ви откуда? – питає сусідку передпенсійного віку з крос­вордом у руці. – А я всю жизнь прожив у Носовській області (Носівський район Чернігівської області. – Країна). Побалакайте зо мною. Я ніколи не обіжу незамужню женщину. Давайте, я вам той кросворд порішаю, щоб ви не мучилися. А чоловік у вас є?

– Димерку проїжджаємо, – киває головою у вікно. – Величезне село. Там люди роблять, як воли. З утра встають і цілий день у парниках і теплицях пропадають. Огурки, помідори. Далеко нам до них. У мене там знакомі работали. Їздив до них. У них такі вавки на пальцях, бо з кислотою мають діло. Помідор росте в такій тирсі. Туди капає х*ня якась.

– Зате потім ті помідори год лежати можуть, – говорить сусід.

Проходом іде засмагла струнка жінка. Продає пластикові пакети, вологі й сухі серветки.

– Почом кульки у вас? – питає п'яний пасажир.

– По 17 гривень, на картош­ку беруть.

– А по 15 не вийде?

– Карочє, давати чи не да­вати?

– Давать, – риється у задній кишені джинсів, дістає пом'яті одно- і двогривневі купюри. – Така гарна женщіна.

– Скоко вас знаю, ви все такий балакучий, – сміється продавщиця.

– Давно хотів зробить тобі предложеніє, но все тєряюсь.

Усі навколо регочуть. Чоловік ховає в рюкзак на підлозі кульки. Дістає порожню 250-грамову пляшку з-під горілки.

– Вилилась? – каже сусід.

– У мене такого не буває. Випилась.

Літня жінка в червоній зимовій куртці і такому ж береті заходить у вагон на станції Заворичі. Рівно тримає спину, злегка усміхається яскраво нафарбованими губами. Сідає біля жінки з насунутим на голову капюшоном.

– Хорошо, хоть электричка не опоздала. Думала уже зимнюю одежду постирать. Передумала, – каже до сусідки. Та мовчить. – Простите, что с вами заговариваю. Это чтобы не разучиться говорить. С сыном живем в одном дворе, но в разных домах. Общаемся только по телефону. К нему не хожу – к чему взрослому мужчине мои бабские разговоры? Он ко мне не приходит.

Еду за картошкой в Нежин. А то сын вчера звонит: "Мам, надумал оливье сделать. У тебя картошка есть?" В Нежине – дешево. На прошлых выходных за 5 гривен килограмм на­шла. В чеверг ходила на базар в Заворичах. Хотела рыбки купить. Скумбрия – 81 гривня. Хочется раз в неделю себя побаловать. А потом сижу на батоне с маслом и чаем. Экономлю. Дров нужно на следующую зиму купить. Сейчас иногда электрический обогреватель включаю. Полуморозильник, но сегодня заставила себя помыться. Ведь в люди еду.

Зараз ви читаєте новину «"Давно хотів зробить тобі предложеніє, но все тєряюсь"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 660
Голосування Чи повірили ви у Шевченка-тренера після матчів проти Сербії та Люксембургу?
  • 1) так, команда під його керівництвом прогресує
  • 2) ні, як не було віри, так і немає
Переглянути
Погода