"Давали читати з папірця "зізнання", які записували на камеру. А за нею стояла людина з пістолетом. Помилишся – другого дубля не буде"

Росія відтворила систему фільтрації на окупованих територіях України за аналогом концтаборів фашистської Німеччини. На території Донеччини підтверджено 21 "фільтраційний табір", за даними дослідників Єльського університету. Кількість постійно збільшується. Туди росіяни на свій розсуд забирають тих, хто проходитиме "перевірку". Переважно їх цікавлять люди проукраїнських поглядів. Під час "фільтраційних заходів" окупанти незаконно збирають біометричні дані, проводять обшуки, допити, затримують, б'ють і катують.

Нині у створених росіянами таборах перебувають мільйони українців. Станом на липень 2022 року, звідти вдалося визволити понад 16 тисяч людей.

Про свій досвід проходження фільтрації розповідають Костянтин Величко з Маріуполя на Донеччині, дніпрянин Ігор Талатай і Анна з Харкова

 

"Раніше недооцінювала Україну. Здавалося, що за кордоном усе краще. А виявилося – навпаки"

Не вірила, що буде повномасштабна війна. Уранці 24 лютого зателефонувала подруга з Харкова і сказала, що в них чутно постріли. Спросоння я не розуміла, про що вона говорить. Вийшла на вулицю й відповіла їй, що в нас усе, як завжди. А за 5 хвилин над нашим будинком пролетіла ракета.

Я жила у приватному будинку Приморського району Маріуполя. Усе відбувалося швидко. Через декілька хвилин почав гриміти лівий берег, там уже працювали "Гради". Ми зателефонували до мами мого хлопця й вирішили, що терміново переїжджаємо до неї. Було відчуття, що війна ненадовго. Думала, що все швидко закінчиться.

Мама намагалася заспокоїти, сказала по телефону: "Не бійся. Під час війни по мирних ніколи не стріляють". Погодилася з нею – тупо стріляти по цивільних людях, адже боєприпаси коштують великих грошей. Пізніше я на власні очі побачила, що росіяни прицільно били по підвалах, по укриттях. Знайомому авіабомба прилетіла в город. А в подруги розбомбили підвал. Її бабуся й дитина загинули. Багато хто шокований тим, що сталося в Бучі, але, коли звільнять Маріуполь, це буде ще більший жах. Загиблих і поранених багато. Я бачила переносні крематорії. Так окупанти намагаються приховати кількість жертв.

Спочатку було емоційне неприйняття ситуації. Від стресу перших п'ять днів мене постійно нудило, не могла їсти. Ховалися в закутках будинку матері мого хлопця, адже підвалу в неї не було. Електроенергія й опалення зникли в перші дні. Воду відключили на початку березня. Добре, що в Маріуполі є природні струмки – й по воду ми ходили туди. Джерело було недалеко від нас, про нього знали лише місцеві. Спершу ми думали поставити вказівник, щоб іншим було його легше знайти. Але потім вирішили не робити цього, щоб інформації не використали недоброзичливці. Розповідали, де джерело, лише тоді, коли люди про нього запитували.

Ми не могли дізнатися новини, й цей стан надзвичайно пригнічував. Якось вирішили робити ляльку-вуду Путіна. Сподівалися, що це спрацює, бо вкладали в цей виріб усю лють. Думали, якщо ми не одні це робимо, то піде ланцюгова реакція й наші прокльони дійдуть до нього.

Почали збиратися в евакуацію, коли на наш район скинули фосфорну бомбу. У будинку почули незрозумілий тріск. Коли Саша вийшов на вулицю, побачив, що шифер на будинках лускає, а потім починає горіти все довкола. Зрозуміли, що другої ночі можемо не пережити. Вирішили тікати.

Із Маріуполя вийшли 31 березня. Ми не знали, куди йдемо, тікали абикуди. На російському блокпості нам сказали, що приїде автобус і забере в село Портівське. Там у місцевій школі деенерівці облаштували пункт тимчасового розміщення. До 6 травня жили там.

Кількість людей у школі постійно змінювалася. Якийсь час перебувало 200 людей, іноді 50. Нам казали, що можемо виїхати, куди завгодно. Насправді це було не так. До останнього сподівалися, що вдасться потрапити на підконтрольну Україні територію. Проте це було нереально.

Хотілося б вірити, що директор тієї школи співпрацював із рашистами вимушено. Але факти свідчать про інше. Він не звертав уваги на прохання звичайних людей, не намагався покращити умови їхнього перебування. Людям не було, де помитися, дехто спав на підлозі, бо не в усіх були матраци. З нами жив хлопець з епілепсією. Ліків не було. Коли в нього починався напад, ми не знали, що з ним робити. Звісно, намагалися допомогти, але ж ми не медики. З кожним нападом йому ставало все гірше, а ми не могли викликати "швидку". Лише в директора школи був телефон зі зв'язком, але він його не давав. Якось один чоловік не витримав і конкретно висловив претензії. Виник конфлікт. Наступного дня директор нацькував на нього озброєних деенерівців. Вони цього чоловіка шукали по всій школі, погрожували, що покажуть життя. Пощастило, що саме в той час він вийшов у магазин і його не знайшли.

Із Портівського виїхали 6 травня. Вибратися звідти було можливо лише через Росію. Спершу на евакуаційному автобусі дісталися до контрольно-пропускного пункту "Успенка", потім на таксі доїхали до Ростова. Звідти – в Санкт-Петербург. А там перетнули європейський кордон.

Росію хотілося проїхати якнайшвидше. У Санкт-Петербурзі були вранці 9 травня. Там почула якісь дивні постріли, й перша думка: "Непогано – вже й тут стріляють". Виявилося, що 9 травня всі ці постріли є звичним явищем.

Спершу на блокпостах перевіряли наявність татуювань. Мене попросили зняти шапку, щоб подивитися, як я підстрижена. Мабуть, якщо волосся коротке, то підозрюють, що дівчина – військова. А взагалі, для росіян ми всі – нацики.

Кумедний випадок стався на блокпості з чоловіком, який жив із нами у школі. Він був громадянин Росії. Коли його зупинили, виявилося, що не має маріупольської реєстрації. Він намагався щось довести, показував паспорт Росії, та зрештою йому довелося відкуповуватися. Заплатив близько тисячі гривень.

На російському блокпості діставала всі речі, щоб показати. Деенерівців зацікавила книжка з розшифрування карт таро. Довго її розглядали, запитували, для чого це. Книжку забрали.

Фільтрацію проходили не один раз. Перша була в Мангуші. Зняли відбитки пальців на обох руках. Сфотографували у профіль і анфас. Запитували, де навчаюся, працюю і живу, номери телефонів рідних і знайомих, які залишилися на підконтрольній Україні території. Також перевіряли телефони. Але тоді я якось проскочила й мій мобільний не дивилися.

Коли заїжджали в Росію, нас іще раз фільтрували. Тоді дивилися телефони в кожного. Одного хлопця залишили для подальшої перевірки, бо знайшли лайк під патріотичним роликом у тіктоку. Кагебіст, який дивився мій телефон, сказав його розблокувати. Я завчасно видалила все, що якось пов'язане з моїми політичними поглядами й Україною. Залишила лише світлини тварин і фото з нашого дозвілля. Кагебіст запитував у нас із хлопцем, що ми робили влітку, взимку, де нам найбільше подобалося проводити час. Спочатку не усвідомлювала, до чого ці запитання. Потім зрозуміла, що він дивився фотографії й зіставляв, чи збігаються наші відповіді. Ми говорили правду й не плутались у словах. Врешті сказав, що нічого цікавого немає, і відпустив нас.

Поряд сидів кагебіст старшого віку. То був реальний псих. З людьми спілкувався жорстко. До нього сіла й без того налякана дівчина, він одразу почав на неї дико кричати. Коли в її телефоні знайшов відео на воєнну тематику, ще більше озвірів. А вона запевняла, що не знає, як ролик потрапив на її мобільний.

Абсолютно все видаляти з телефона не можна. Буде підозріло, якщо скажете, що телефон глючив і все довелося скинути до заводських налаштувань. Тоді вони під'єднують мобільний до комп'ютера й відновлюють усю інформацію. Спілкувалася з людьми, які роками живуть в окупації в Донецьку. Кажуть, що на телефоні мають лише фото котів, собак і дітей. А в листуванні банальне: "Як справи?" й "Нормально".

На фільтрації бачили, як одного хлопця били. Казали, що він стріляв із міномета і його зловили в полі. Штовхали ногами привселюдно. Уявляю, що вони роблять, коли двері зачиняються і їхніх знущань ніхто не бачить.

За чотири місяці життя в Європі зрозуміла, що раніше недооцінювала Україну. Здавалося, що за кордоном усе краще – і життя, і зарплата, і технології, і те, що люди не кидають сміття. А виявилося – все навпаки. У кав'ярні ніхто не дає попільнички, якщо куриш. Відві­дувачі кидають недопалки під ноги. Для мене це неймовірне свинство, але для них це нормально. Стосовно технологічного прогресу, то теж цього немає. Якось у мене заблокувалася банківська картка, я пішла в банк. Працівник сказав, що й сам не знає, в чому причина. А один місцевий порадив зламати її й відкрити нову. Врешті розібралася сама й розблокувала картку. Грошові перекази йдуть довго. А щоб записатися до державного лікаря, доводиться чекати по кілька місяців. Прискорити це можна лише через знайомство. З роботою те саме.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×