Давайте відзначати бій під Мотовилівкою, там наші дві тисячі москалів побили

Сім спогадів про політв'язня і дисидента Валентина Мороза

Ігор КАЛИНЕЦЬ, 79 років, поет, політв'язень:

– Валентин Мороз – національний герой. Борець і правозахисник з великої букви. Мав світову славу. Багато країн ставали на його захист, доки не вирвали з комуністичних лабет. Після його арешту я присвятив йому збірку "Підсумовуючи мовчання", за яку мене потім судили.

З часу його повернення в Україну я не дуже з ним контактував. Він надто повірив у свою особу, наробив помилок. Останні роки жив самотньо у великому будинку під Високим замком.

Ігор ОГІРКО, 67 років, доктор фізико-математичних наук:

– У Львівському університеті фізичної культури Валентин Мороз завідував кафедрою україністики. Ми здружилися. У мене був день народження 14 квітня, в нього 15-го. Часто разом святкували. Додому мене кликав, але казав, треба справляти не в піст, а після Великодня.

 

Мав веселу вдачу. Жартував, що композитор Станіслав Людкевич прожив би ще сотню років, якби не справляв 100-літній ювілей.

В університеті Мороз запровадив патріотичний звичай. Є село Мотовилівка Фастівського району на Київщині. Туди з його ініціативи щороку вирушали восени зі студентами. Розбивали намети. Казав: "Ми вшановуємо полеглих у бою під Крутами, але це трагедія для українського народу. Давайте відзначати бій під Мотовилівкою, там наші дві тисячі москалів побили".

Мав свій напій – "морозівка". Пробували деколи по п'ять грамів. То був спирт із червоним перцем. Мабуть, ще з тюремних часів знав рецепт.

У побуті був простий. Деколи приїжджали з відряджень одразу на пари. Перед заняттями у вбиральні голилися. Бритви в кишені носили.

Валентин викладав ще донедавна. Останні 10 днів складно вже було ходити. Чотири дні до смерті не говорив. Може, мав інсульт. Жив, як козак: не готував гробівця, не накопичував маєтків. До останнього водив червоного буса, якого з Канади привіз. Їздив туди щороку, бо залишався громадянином цієї країни.

Юрій ПАНИШКО, 79 років, кандидат медичних наук:

– Я вперше почув про Мороза в 1970-х. Дивився, як збірна Радянського Союзу з хокею грала в Канаді. Раптом камера вихопила верхні ряди трибун, а там тримали гігантський плакат "Звільніть Мороза". Я почав питати у знайомих, хто це. Але в моєму оточенні ніхто не знав. Познайомилися у 1990-х, коли він прийшов працювати до нас – в університет фізичної культури.

Півроку тому я заходив до нього в інститут. Питав, як здоров'я. Каже: "Тримаюся". У колі ближчих знайомих був простий і навіть трохи смішний. Гроші носив у коробочці з-під льодяників монпасьє.

Іван СВАРНИК, 67 років, історик:

– На історичному факультеті університету імені Івана Франка я входив до нелегального гуртка, де читали праці заборонених авторів, зокрема і Валентина Мороза. Його погляди вплинули на формування наших антикомуністичних настроїв. Врешті нас вигнали з вузу. Потім так сталося, що ми разом працювали на львівському радіо.

Востаннє бачив його на презентації монографії Олега Полянського "Валентин Мороз" торік у жовтні. Він сипав дотепами. Умів захопити аудиторію. Говорив жваво, логічно.

Характер мав непростий. Був крайнім правим. У Канаді перетнувся з В'ячеславом Чорноволом, але спільної мови не знайшли.

Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ, 45 років, релігієзнавець:

– На третьому курсі Львівського університету імені Івана Франка Валентин Якович викладав у мене історіографію. Був дуже імпульсивний. Йому складно було дотримуватися програми, але акценти розставляв чітко. Багато говорив про те, як московська держава маніпулювала українською історією, як писалася малоросійська історія і формувалася ідея братніх народів. Розповідав таке, про що неможливо було прочитати в підручниках. Приносив на заняття книжки, які привіз від діаспорян. То для нас було щось надзвичайне.

Іспит нам призначили на Водохреща, 19 січня. Ми прийшли на 9:00. Співати почали, колядувати. Валентин Якович на 3 години запізнився на екзамен. Здивувався, що його чекаємо: "Чому не пішли до церкви? Сьогодні ж велике свято".

Валентина ЧОРНОВІЛ, 71 рік, учасниця правозахисного руху:

– Ми не були надто близькі знайомі. Їздила до Валентина на суд у листопаді 1970-го в Івано-Франківськ. Хотіли підтримати його дружину Раю. Вона все життя присвятила чоловікові, за нього боролася.

Пам'ятаю, як Іван Дзюба з вікна другого поверху кричав, щоб ми їхали додому, бо ж на роботу на другий день треба. А я все чекала закінчення суду. Потім товарняком у Лавочне добиралася. Мій брат В'ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба і Борис Антоненко-Давидович відмовлялися свідчити в цьому судилищі.

У 1960-х Валентин був дуже активний. Деякі тоді боялися і тремтіли, а він рішуче боровся. Багато хто цього не підтримував, бо тоді почалися перші арешти.

До Америки спочатку поїхав Валентин, а Рая – за ним. Не хотіла, але вирушила слідом. Багато діаспорян доклалися, щоб він вийшов на волю. Але після визволення він запишався і мало з ким рахувався. Тому його в діаспорі не надто сприйняли.

Боявся лишатися у замкненому просторі. В'язниці ще більше послабили його здоров'я.

Петро ФРАНКО, 84 роки, письменник, політв'язень:

– Познайомилися з Валентином, коли він повернувся з Канади. Тоді відроджувалася Україна, було засновано Народний Рух, Товариство української мови.

Він сім років у тюрмі просидів. У таборі між собою в бригадах спілкувалися, могли говорити під час роботи. А в тюрмі ти один. Він так два роки просидів. Не давали ніякої літератури читати. Щоб витримати це, треба мати надзвичайну силу волі.

Валентин після повернення більше займався науковою працею, а ми – агітацією. Він був доступним чоловіком, без погорди. Прямий і незламний. Мав особливий характер шістдесятника.

×