Вівторок, 23 квітня 2019 11:03

Давайте відзначати бій під Мотовилівкою, там наші дві тисячі москалів побили

Сім спогадів про політв'язня і дисидента Валентина Мороза

Ігор КАЛИНЕЦЬ, 79 років, поет, політв'язень:

– Валентин Мороз – національний герой. Борець і правозахисник з великої букви. Мав світову славу. Багато країн ставали на його захист, доки не вирвали з комуністичних лабет. Після його арешту я присвятив йому збірку "Підсумовуючи мовчання", за яку мене потім судили.

З часу його повернення в Україну я не дуже з ним контактував. Він надто повірив у свою особу, наробив помилок. Останні роки жив самотньо у великому будинку під Високим замком.

Ігор ОГІРКО, 67 років, доктор фізико-математичних наук:

– У Львівському університеті фізичної культури Валентин Мороз завідував кафедрою україністики. Ми здружилися. У мене був день народження 14 квітня, в нього 15-го. Часто разом святкували. Додому мене кликав, але казав, треба справляти не в піст, а після Великодня.

  Валентин МОРОЗ, 83 роки, радянський політв’язень, історик. Народився 15 квітня 1936 року в селі Холонів Горохівського району на Волині в селянській сім’ї. Закінчив історичний факультет Львівського університету. Працював завучем і вчителем сільської школи. Викладав у Луцькому та Івано-Франківському педінститутах. У вересні 1965-го засуджений на чотири роки таборів за антирадянську агітацію і пропаганду. Покарання відбував у Мордовії. Звідти у самвидаві виходить його ”Репортаж із заповідника імені Берія”. Другий арешт – у червні 1970-го. Судовий процес закритий. Вирок – шість років спецтюрми, три роки таборів особливо суворого режиму і п’ять – заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Відбував ув’язнення у Володимирській тюрмі в Росії. Утримували в камері з кримiнальними в’язнями. Один із них порізав Морозу живіт заточеною ложкою. В одиночній камері пробув майже два роки. Голодував 154 дні. Загалом у тюрмах і таборах відсидів 13 років. 1979-го влада обміняла Мороза й іще чотирьох політв’язнів на двох радянських агентів КДБ. Жив у США та Канаді. Працював у Гарвардському університеті, видавав журнал ”Анабазис”, вів радіопрограму в Торонто. У квітні 1990-го повернувся до Львова. Викладав в університеті фізичної культури. Автор понад 100 наукових праць. Доктор гуманітарних наук державного коледжу Джерсі. Член об’єднання українських письменників ”Слово”. Помер 16 квітня у Львові. Колишня дружина 82-річна Раїса Мороз – перекладач, публіцист, радіожурналіст, письменник-мемуарист, учасник дисидентського руху. Розлучилися влітку 1981-го. Син 57-річний Валентин живе в Канаді
Валентин МОРОЗ, 83 роки, радянський політв’язень, історик. Народився 15 квітня 1936 року в селі Холонів Горохівського району на Волині в селянській сім’ї. Закінчив історичний факультет Львівського університету. Працював завучем і вчителем сільської школи. Викладав у Луцькому та Івано-Франківському педінститутах. У вересні 1965-го засуджений на чотири роки таборів за антирадянську агітацію і пропаганду. Покарання відбував у Мордовії. Звідти у самвидаві виходить його ”Репортаж із заповідника імені Берія”. Другий арешт – у червні 1970-го. Судовий процес закритий. Вирок – шість років спецтюрми, три роки таборів особливо суворого режиму і п’ять – заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Відбував ув’язнення у Володимирській тюрмі в Росії. Утримували в камері з кримiнальними в’язнями. Один із них порізав Морозу живіт заточеною ложкою. В одиночній камері пробув майже два роки. Голодував 154 дні. Загалом у тюрмах і таборах відсидів 13 років. 1979-го влада обміняла Мороза й іще чотирьох політв’язнів на двох радянських агентів КДБ. Жив у США та Канаді. Працював у Гарвардському університеті, видавав журнал ”Анабазис”, вів радіопрограму в Торонто. У квітні 1990-го повернувся до Львова. Викладав в університеті фізичної культури. Автор понад 100 наукових праць. Доктор гуманітарних наук державного коледжу Джерсі. Член об’єднання українських письменників ”Слово”. Помер 16 квітня у Львові. Колишня дружина 82-річна Раїса Мороз – перекладач, публіцист, радіожурналіст, письменник-мемуарист, учасник дисидентського руху. Розлучилися влітку 1981-го. Син 57-річний Валентин живе в Канаді

Мав веселу вдачу. Жартував, що композитор Станіслав Людкевич прожив би ще сотню років, якби не справляв 100-літній ювілей.

В університеті Мороз запровадив патріотичний звичай. Є село Мотовилівка Фастівського району на Київщині. Туди з його ініціативи щороку вирушали восени зі студентами. Розбивали намети. Казав: "Ми вшановуємо полеглих у бою під Крутами, але це трагедія для українського народу. Давайте відзначати бій під Мотовилівкою, там наші дві тисячі москалів побили".

Мав свій напій – "морозівка". Пробували деколи по п'ять грамів. То був спирт із червоним перцем. Мабуть, ще з тюремних часів знав рецепт.

У побуті був простий. Деколи приїжджали з відряджень одразу на пари. Перед заняттями у вбиральні голилися. Бритви в кишені носили.

Валентин викладав ще донедавна. Останні 10 днів складно вже було ходити. Чотири дні до смерті не говорив. Може, мав інсульт. Жив, як козак: не готував гробівця, не накопичував маєтків. До останнього водив червоного буса, якого з Канади привіз. Їздив туди щороку, бо залишався громадянином цієї країни.

Юрій ПАНИШКО, 79 років, кандидат медичних наук:

– Я вперше почув про Мороза в 1970-х. Дивився, як збірна Радянського Союзу з хокею грала в Канаді. Раптом камера вихопила верхні ряди трибун, а там тримали гігантський плакат "Звільніть Мороза". Я почав питати у знайомих, хто це. Але в моєму оточенні ніхто не знав. Познайомилися у 1990-х, коли він прийшов працювати до нас – в університет фізичної культури.

Півроку тому я заходив до нього в інститут. Питав, як здоров'я. Каже: "Тримаюся". У колі ближчих знайомих був простий і навіть трохи смішний. Гроші носив у коробочці з-під льодяників монпасьє.

Іван СВАРНИК, 67 років, історик:

– На історичному факультеті університету імені Івана Франка я входив до нелегального гуртка, де читали праці заборонених авторів, зокрема і Валентина Мороза. Його погляди вплинули на формування наших антикомуністичних настроїв. Врешті нас вигнали з вузу. Потім так сталося, що ми разом працювали на львівському радіо.

Востаннє бачив його на презентації монографії Олега Полянського "Валентин Мороз" торік у жовтні. Він сипав дотепами. Умів захопити аудиторію. Говорив жваво, логічно.

Характер мав непростий. Був крайнім правим. У Канаді перетнувся з В'ячеславом Чорноволом, але спільної мови не знайшли.

Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ, 45 років, релігієзнавець:

– На третьому курсі Львівського університету імені Івана Франка Валентин Якович викладав у мене історіографію. Був дуже імпульсивний. Йому складно було дотримуватися програми, але акценти розставляв чітко. Багато говорив про те, як московська держава маніпулювала українською історією, як писалася малоросійська історія і формувалася ідея братніх народів. Розповідав таке, про що неможливо було прочитати в підручниках. Приносив на заняття книжки, які привіз від діаспорян. То для нас було щось надзвичайне.

Іспит нам призначили на Водохреща, 19 січня. Ми прийшли на 9:00. Співати почали, колядувати. Валентин Якович на 3 години запізнився на екзамен. Здивувався, що його чекаємо: "Чому не пішли до церкви? Сьогодні ж велике свято".

Валентина ЧОРНОВІЛ, 71 рік, учасниця правозахисного руху:

– Ми не були надто близькі знайомі. Їздила до Валентина на суд у листопаді 1970-го в Івано-Франківськ. Хотіли підтримати його дружину Раю. Вона все життя присвятила чоловікові, за нього боролася.

Пам'ятаю, як Іван Дзюба з вікна другого поверху кричав, щоб ми їхали додому, бо ж на роботу на другий день треба. А я все чекала закінчення суду. Потім товарняком у Лавочне добиралася. Мій брат В'ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба і Борис Антоненко-Давидович відмовлялися свідчити в цьому судилищі.

У 1960-х Валентин був дуже активний. Деякі тоді боялися і тремтіли, а він рішуче боровся. Багато хто цього не підтримував, бо тоді почалися перші арешти.

До Америки спочатку поїхав Валентин, а Рая – за ним. Не хотіла, але вирушила слідом. Багато діаспорян доклалися, щоб він вийшов на волю. Але після визволення він запишався і мало з ким рахувався. Тому його в діаспорі не надто сприйняли.

Боявся лишатися у замкненому просторі. В'язниці ще більше послабили його здоров'я.

Петро ФРАНКО, 84 роки, письменник, політв'язень:

– Познайомилися з Валентином, коли він повернувся з Канади. Тоді відроджувалася Україна, було засновано Народний Рух, Товариство української мови.

Він сім років у тюрмі просидів. У таборі між собою в бригадах спілкувалися, могли говорити під час роботи. А в тюрмі ти один. Він так два роки просидів. Не давали ніякої літератури читати. Щоб витримати це, треба мати надзвичайну силу волі.

Валентин після повернення більше займався науковою працею, а ми – агітацією. Він був доступним чоловіком, без погорди. Прямий і незламний. Мав особливий характер шістдесятника.

Зараз ви читаєте новину «Давайте відзначати бій під Мотовилівкою, там наші дві тисячі москалів побили». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 334
Голосування Чому не можна розпускати Верховну Раду?
  • Це суперечить Конституції
  • Хай знімуть недоторканість, ухвалять закони про імпічмент, про кримінальну відповідальність за незаконне збагачення і новий Виборчий кодекс і можуть йти
  • За нинішніх умов на дострокових виборах у ВР не пройдуть нові партії
  • Мені байдуже до їхньої роботи. Їхні обіцянки на хліб не намастиш
  • Я не проти розпуску. Владу в країні треба перезавантажити повністю
  • Я проти будь-яких ініціатив президента
Переглянути
Погода