"Да, наш мэр – бандит. Но у него есть хватка". Як живе місто-герой Керч і хто представлятиме його в наступній Верховній Раді

6

– У нас еще есть люкс, там побольше ремонта, – відчиняючи двері номера, попереджає консьєрж готелю "Лазурный" в центрі міста Керч.

Його порадили місцеві жителі як оптимальне за ціною та якістю місце ночівлі. У напівлюксі заліплений скотчем бачок унітаза, вицвілі шпалери, двоє ліжок із продавленими матрацами й шафа у стилі юго­славських стінок 1970­х. Почувши ціну 250 грн за добу, фотограф виходить на вулицю "покурити".

Готель прикрашає натягнута по периметру будівлі світлодіодна смужка й плакат "Спасибо керчанам за чистый город". За кілька кілометрів від нього – морський та рибний порти, два суднобудівні заводи й береги двох морів. Незважаючи на потенційне багатство, ранкова прогулянка містом переконує нас, що в "Лазурному" ще цілком пристойно.

– Ось машина, що відкачує тут лайно, – показує своє подвір'я Ілля ­Сагайдак і об'їжджає вантажівку з бочкою нагорі. – По всій Керчі каналізаційні та водогінні труби гнилі повністю. Ремонтують їх, забиваючи "чопики". 80 відсотків води витікає. При цьому тарифи тут одні з найвищих в Україні.

27­річний Ілля Сагайдак – ­кандидат у народні депутати в місцевому окрузі №5 від Об'єднаної опозиції. ­Високий, атлетичної статури, у рожевій напрасованій сорочці. ­Свіжі агітаційні листівки возить у ­дорогій шкіряній сумці. Вона лежить на задньому сидінні його новенької ­Toyota Camry. На біґбордах ­кандидата – ­напис: "Единственный кандидат ­против власти".

Ілля – киянин. Має ступінь магістра економіки Київського університету ім. Шевченка. Працює директором інвестиційної компанії Phoenix Capital.

– Щойно був на зустрічі з мером, – каже. – Той наказував, щоб я тут не совався. Бо від цього можуть тільки проблеми з'явитися, а реально влада все одно набирає більшість і мені тут ловити нічого. Та я вже звик до таких заяв.

Сагайдак винаймає двокімнатну квартиру з ремонтом. Коридор, кухня й вітальня об'єднані.

– Тут нас живуть троє ­хлопців – ще начальник мого штабу і ­заступник, – каже Ілля, розстібає запонки й міняє рожеву сорочку на ­червону. – Я їх із Києва привіз. Бо в Керчі всі за Партію регіонів. Навіть ті, хто представляють таку собі опозицію, – підневільні. З кандидатом від ­УДАРу зустрівся. Він сказав, що все супер, ­боремось проти одного ворога. Ми потиснули руки. А зараз його люди почали мені зривати зустрічі з виборцями. Приходять хлопці бандитської зовнішності – накачані, лисі. І починають нахабним ­тоном говорити: "Слышь, ну шо ты тут ­рассказывал про инвестиции? ­Давай перечисляй мне – раз, два, три. Шо ты сделал. Ну, понятно с тобой", – Ілля передає блатні жести й інтонацію.

Офіс "Батьківщини" – в колишній будівлі райвиконкому. Стеля подекуди обсипалася. Перед тим як зайти до будинку, Ілля тихенько попереджає:

– Я тут перейду на російську. В Криму, щойно починаєш говорити українською, – одразу ворог і бандерівець.

Більше української в Керчі ми не чули.

Колишній керівник місцевої "Батьківщини" за попередньої влади мав успішний бізнес. Придбав собі Subaru Tribeca. Партійці кажуть, що нинішній режим забрав усе, й машину нема навіть за що заправити. Не вистачає й на зарплату працівникам штабу. Перед вахтером Людмилою заборгували за півроку – 3 тисячі гривень. Гроші жінці вкрай потрібні: дах її будинку такий старий, що крізь стелю видно небо. А ще на дім похилилася стара сакура: якщо впаде, прогнилі балки не витримають.

Людмила живе в будинку так званого барачного типу – двоповерхівці на півтора десятка квартир 1950 років забудови. Таке житло в кожного п'ятого керчанина. Ремонти мешканці роблять самі. Зазвичай обмежую­ться настелянням шматків лінолеуму на прогнилі ділянки.

– Журналіст? А пройдіться по тій підлозі, як я ходжу в 70 років. ­Зараз, світло ввімкну, – 72­річна Тетяна підводиться з лавки. На ній – блакитний халат із жовтими акваріумними рибками. Показує на куці шматки лінолеуму. – Тут у підвалі постійно вода. Смердить страшно – а в мене астма першого ступеня, і чоловік воював. Взагалі, жодної уваги, фарби в них нема – нічого нема!

– Молоді – хто до Москви їде, а хто так сидить. Можна, звичайно, роботу знайти – але це максимум півтори тисячі гривень на місяць. ­Знайдеш за 2 тисячі – вважай, дуже ­пощастило, – розповідає 18­річна Яна.

Вона вийшла з барака погуляти з 3­місячною донькою. Зауважую, що ­кожні 10 хв. можна побачити жінку з дитячим візком. А ще – дуже багато котів.

– Тут узагалі район котячий, бо риба дешева. А діти? Треба ж молодим ­зайняти себе чимось. Хоча державної допомоги вистачає ледь­ледь.

На сусідньому бараку – ще одна розтяжка "Спасибо керчанам за чистый город". Влада розвісила їх по всьому місту.

– Усі бюджетники двічі на тиждень виходять на так звані суботники. Прибирають вулиці, фарбують бордюри червоною фарбою – це "фішка" нашого мера, – пояснює потім 25­річний Наріман Абдурахманов, помічник Іллі Сагайдака.

Він за спеціальністю інженер­педагог, також закінчив Харківську юридичну академію. Щоб допомагати матері й сестрі, повернувся до Керчі. Планував викладати в місцевому університеті, але там дізналися про опозиційні погляди Нарімана й у роботі відмовили.

У більшості дворів стоять калюжі – вода тече з дірявих водогонів та каналізації. Звідки саме рідина в калюжі – "дізнаєшся, якщо спробуєш", кажуть люди. Заміна труб обійшлася б у 80 млн грн.

– Торік на всі дахи Керчі виділили півмільйона гривень, а на ремонт будинку, в якому живе мер, – 5 мільйонів, – каже Ілля Сагайдак.

61­річний Олег Осадчий керує містом із 1998­го.

Виборчий округ №5 – це Керч і половина Ленінського району. Сагайдак пропонує проїхатися селами довкола міста. Компанію складає 50­річний Мафред Велієв – із коротенькими вусами, у світлій сорочці й ретельно випрасуваних штанях. Він очолює керченський Меджліс кримських татар.

Їдемо в селище Багерове. За Союзу тут був секретний аеродром, що міг прий­мати навіть "Мрії" з "Русланами". ­Залишились 50 км злітно­посадкових смуг і кілька десятків 5­поверхівок. У центрі селища – дві колонки. Двічі на тиждень у них з'являється вода.

Аеродром нещодавно продали за 11 млн грн. Були й інші пропозиції – 50 та 80 млн грн, як каже Сагайдак. Однак, районна влада вибрала покупця, який платив найменше.

Щойно Toyota з'їжджає з "асфальту" на злітну смугу, колеса тихо шарудять по гладенькій поверхні – жодної вибоїни. Попереду видно кілька вантажівок: смугу вже почали розбирати.

– За що платити 80 мільйонів – зрозуміло, – говорить Ілля. – Тут же десятки тисяч плит. Собівартість однієї, за умовами тендера, – від 300 до 500 гривень. А продають їх, певно, десь за тисячу.

Мафред дзвонить знайомим уточнити, скільки на роздрібному ринку коштує одна плита. З'ясовує: 2200 гривень. Під плитами – щебінь і пісок. Нові власники аеродрому продають і їх.

– Ви в Іванівку заїдьте! – пропонує Мафред. – Води там узагалі нема. Мотор на свердловині згорів, і нікому замінити. А ціна ж питання – якісь 5 – 6 тисяч гривень.

– І скільки місяців вони так живуть?

– Три роки. Тут нема проблем на місяці. Усе роками вимірюється.

Вирішуємо заїхати в Горностаївку – Іллі треба навідатися в тамтешню сільраду. Питаю в Мафреда, як кримським татарам тут живеться.

– Дикувато спершу було, – розгортає льодяник "Барбарис". – Здалося, що років на 50 назад потрапив. В Узбекистані скрізь газопроводи. А тут досі вугіллям топлять. Але потім освоїлись. Це ж наша земля.

Горностаївка налічує 2 тисячі жителів. Поблизу поклади природного газу, від свердловин їздять вантажівки з цистернами. Одразу біля траси кілька занедбаних будівель. Заїжджаємо у провулок. З десяток хат розташувались видовженим півколом, утворивши посередині щось на зразок площі. На ній – звалище сміття.

Вікна клубу затягнуті пошматованим поліетиленом. Такий же на частині вікон сільради. У її коридорі ластівки звили гніздо, на підлозі – ­купки пташиного посліду. На сходах біля дверей кабінету дільничного міліціонера, що приймає двічі на тиждень, – напіврозкладена тушка пташки. З кімнати навпроти виходить ­молода жінка з подертою ­картон­ною текою. Швидко прямує повз, не звертаючи на нас уваги.

– Це – найбільший сільськогосподарський район у країні, – сівши в машину, каже Сагайдак. – Татари єдині, хто тут щось для себе робить. Весь малий та середній бізнес вони тримають. А слов'яни – або бухають, або виїжджають.

– Після депортації кримських татар ці землі заселяли зазвичай тими, хто відсидів, – додає Мафред. – Коли в інтернеті вводиш "Керч" – одразу випадає, хто де повісився, кого вбили. Тут сильні бандитські угруповання.

Питаю в Іллі, чому вибрав цей округ. Відповідь кандидата зводиться до того, що тут сильно відчувається "ефект низької бази": усе вкрай занедбане, тому за що не візьмись – будуть позитивні зрушення.

Іллі Сагайдаку час повертатись до Керчі. Ввечері виступати на мітингу біля автовокзалу, в робітничому районі.

Прийшли зо три десятки людей. Зо 20 – пенсійного віку. Скаржаться на діряві дахи, прогнилі труби, сморід із підвалу.

– Потрібна революція – щоб з­мели це все й почали наново, – говорить до мене жінка старшого віку. Любов Андрі­ївна вбрана у фіолетовий ситцевий халат у дрібні квітки. – Цей Ілля, яким би хорошим не був, сам нічого не зробить. Його не пустять. Да, наш мэр Осадчий – бандит. Но у него есть хватка.

Любов Андріївна російські слова вимовляє з українським акцентом. Каже, родом із Черкас. За кого голосувати, вже вирішила.

– Лютікова в нас недавно ­виступала – певно, за неї (кандидат від Партії регіонів, секретар міськради 59­річна Валентина Лютікова. – "Країна"). Чекати від неї чогось хорошого наївно. Але вона – жінка. А жінки сердечніші. Ітиме старенька з паличкою – Лютікова переведе її через дорогу. Ось у такому масштабі.

"У Керчи будет статус города­­героя" – статтю з таким заголов­ком надрукувала газета "Регион Крым", місцеве видання Партії регіонів. Її роздають у холі управління культури. Останні роки тут розміщена громадська приймальня "регіоналів".

Валентина Лютікова – на місці, але прийняти поки що не може. Роздивляюся коридор. На інформаційному стенді поряд із портретом Віктора Януковича роз'яснено здобутки влади – прийняття закону "Про основи мовної політики". На двох аркушах перераховано права, що відтепер мають російськомовні – наприклад, спілкуватись російською у владних установах.

Лютікова запрошує до кабінету. У неї пишна зачіска, плаття класичного фасону. Розмову починаю з результатів опитування, що наводить газета "Регион Крым": Валентину Лютікову підтримують 27,27 % виборців, комуніста Івана Желтенка – 5,21, Іллю Сагайдака – 1,5 %. В опитуванні також фігурує Володимир ­Хижняков – 1,65 %. Він представляє Молодіжну партію України, хоча сам 1957 року народження.

– А, Володя, – махає рукою кандидатка. – Він наша людина. Наша, тому й 1957 року народження.

– Ви маєте на увазі, вашого покоління?

– Ні, – усміхається. – Ви покажіть мені, хто не наш. Комуністи – і то лише до якогось етапу.

Валентина Лютікова розповідає про статус Керчі як міста­героя Великої Вітчизняної війни. Формально, він є. Але грошей на його підтримку, на створення музею війни не виділяють:

– А взагалі, що цінно в керчан? Ми – місто­герой, і люди в нас героїчні. Їх не надуриш. Вони дуже мудрі, по­своєму амбітні. Істинні патріоти, чужака тут ніколи не оберуть.

Питаю, чому десятиліттями не вирішують проблему старих напівзогнилих будинків. Лютікова переводить розмову на чистоту міста. Розповідає про суботники як гордість керчан. Про те, що сама фарбує бордюри. Що вкладає власні гроші в ліхтарі.

На цьому розмову завершуємо. Якраз приносять свіжі агітматеріали: стос плакатів із портретом Валентини ­Лютікової та написом "Наш коллектив поддерживает!"

×