156 українців убили за годину в селі Малковичі
Мені 12 було, як мати народила ще одну дівчинку. Вона померла за місяць від зараження крові. Мама плакала, коли лазила драбиною на стрих. Там бачила дитячі лашки, запхані за балки. Дитя, яке до мене народила, теж померло. Я перша вижила.
4-річною вилазила своїй бабі Пелагеї на плечі, й вона мене колисала. А навпроти стояла корова. Забрали її в хату на кілька днів, бо 1928-го були сильні морози. Кінь лишився у стайні. Наша дерев'яна хата невелика була – кімната, кухня й комора. В останній стояла центрифуга, якою переганяли молоко. Його до нас зносили з усього села, бо кожна родина тримала корову, а то й дві.
На Різдвяні свята свиню різали. Курей багато мали. Мама носила на базар масло продавати – міряла півлітровим горням. Когутики два докупи в'язали – і до Перемишля. Смішно було, як єврейка перевіряла, чи жирні – дула кожному під хвостом.
У нас було гарне село з церквою. В читальню "Просвіти" щовечора сходилися на танці. До школи ходили сім років, але це рахувалося як чотири класи. А щоб кудись вступити, треба було закінчити сім.
У 14 років вишила собі сорочку. Її заведено було на свята вдягати. Люди багато одягу не мали. Одна спідниця – на будень, друга – на свято.
До наших сусідів на ґанок часто ходили читати газети. Тато вичитав, що в Ярославі є курси для тих, хто не закінчив 7 класів. Віддав мене туди на пів року. Після завершення з документами вступила до торговельної гімназії в Перемишлі.
У селі ходили чутки, що нас вивезуть. То казали, що дітей заберуть, то – жінок. Ніхто не хотів своєї хати лишати. Хоч той, хто стару мав, не так шкодував. А в кого була нова, ті плакали. У селах поляки почали нападати на українців і мордувати. Вбивали цілі родини.
156 людей за годину вбили в сусідніх Малковичах. Наше село було за кілька кілометрів, і ми чули крики. У Тричицях знищили сімох. Одну дівчину сім разів проштрикнули ножем, коли спала на бамбетлі (лавка-ліжко, яка розкладається для сну. – Країна). Кров була аж на софіті, люди ходили дивитися. Вони в той день не ховалися від нападу, бо повірили солтисові (сільський староста. – Країна). Сказав, щоб нікуди не йшли, а сіяли поля, бо весна. До ранку замордували б усіх, якби українці з іншого села не почули шум. Прибігли на поміч, поляки втекли. Їх теж багато полягло. Казали, везли на возі й кров капала.
В одній родині семеро людей убили, а 4-річний хлопчик заховався під ліжко. Поляк побачив і вистрелив у нього. Але куля пройшла дитині крізь плече, і той вижив. 360 людей винищили ще в одному селі, де жили поляки й українці. Якраз усі були в церкві. Коли виходили, розстрілювали і своїх.
У Гнатковичах була надійна охорона, тому нападали нечасто. Чоловіки з хлопцями брали палиці й по черзі сторожували. На яблуні чи іншому дереві біля хати люди вішали бляху. Якщо була небезпека, били в неї.
На ніч ми з мамою, братом і сусідами ховалися в яму, яку тато викопав за хатою. Щоб її не було видно, зверху накидали сміття. Сусідка мала дитину. Тягнула за собою нецки (дерев'яні ночви для замішування тіста. – Країна), клала її туди й рухала ними. Так маля не плакало.
Навесні 1945-го почалося переселення. Два тижні нас із татом і братом тримали на станції Журовичі, бо не було вагонів. Батько зняв зі стодоли двоє дверей і зробив сховок від дощу. За той час перевозили все з хати. Забрали з собою коня, корову, вулики. Мама вдома готувала їсти. Постійно тримала відчиненими вікна й двері в хаті. Щоб думали, ніби там ніхто не живе. Як бачила поляків, то ховалася.
Як дали наказ рушати, ми погрузили віз і сани на дах вагона. На одній половині були ми, на іншій стояли кінь і дві корови. За добу приїхали в село Глібовичі біля Бібрки на Львівщині. Одній корові в дорозі стегна натерло так, що нагадували буханку хліба.
Ми звикли, що в Гнатковичах і бідний, і багатий мали стодолу. А тут забивали чотири палі, накривали зверху чимось і там усе тримали. Йшли селом і дивувалися. За коліями стояла порожня добротна – велика, мурована – хата на п'ять кімнат. Видно, що господар був хороший, але, певно, його вивезли в Сибір. Нас дев'ять родин там поселилися. Худоба стояла і під дахом, і в стайні, і на вулиці.
Спали на горищі. Так жили пів року. Тато з другом поїхали до Львова, і нас прописали в Чишках. Знайшли там порожню хату. На віз поскладали все, що можна було, і пішки рушили. Батько весною овес і ячмінь посіяв. Молоко було, бо дві корови якраз положились. Носили його у Винники продавати, бо я хотіла собі офіцерські чоботи, а додому – купити порося, щоб на Різдво було м'ясо.
Не знаю, чого всі боялися бандерівців, вони нікому нічого поганого не робили. Один із керівників підпільників у нашому краї, на псевдо "Ірод", здався кагебістам. Розповів про багатьох, хто їм допомагав. Вісьмох чи дев'ятьох чоловіків тоді забрали.
кагебісти водили "Ірода" вулицями Чишок, і він видавав людей, які ще недавно ділилися з ним кусником хліба. Серед них був і наш сусід, який за співпрацю з українським підпіллям кілька років сидів у в'язниці. "Ірод" видав родину, в хаті якої народжувала його дружина. Він загинув. Досі точно не знаю, хто його вбив: енкаведисти чи повстанці.
Тата теж викликали. Кагебіст на прізвище Буткевич питав його, як із пчолами поводитися. Певно, йому дісталася хата з вуликами від господарів, що на Сибір їх вивезли. Тато показав. Більше його не чіпали.
У Чишках на весіллі в сусіда познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Степан теж був із переселенців. Жив недалеко в іншому селі. Нас за столом сиділо п'ятеро дівчат, а він – навпроти. Біля Степана примостилася сусідка, яка до нього на кавалєрку ходила. Спитала, котру з нас уподобав. Він показав на мене. А вона: "Та вона зайнята вже". Я мала хлопця, але потім судьба звела зі Степаном.
Весілля відгуляли 1946-го. Прийшли трохи людей із села. Сиділи в хаті, канапок якихось наробили з борачками (тертий буряк із хріном. – Країна). Не пам'ятаю, чи м'ясо мали. Сукенку й вельон позичила в коліжанки, в якої перед тим за дружку була. А Степанові брат із Німеччини костюма передав.
Коли була вагітна вдруге, пішла на базар у Винники продавати бульбу. Мішок несла 4-5 кілометрів. Як назад верталася, то взяла манки, бо мала дочку малу. Прийшла додому і сказала чоловікові: "Чую, що буду родити". Корову подоїла, обід зварила. Набрала двоє відер води з криниці помитися. Чоловік лишився з малою, а я пішла до лікарні в місто. Дорогою зустріла свого вуйка, який був директором молочарні у Винниках. Спитав, куди йду. Пожартувала, що в кіно. Відійшла від нього метрів на 20, і такий біль мене вхопив. Молилася, щоб минув. До лікарні вже бігла. Коли дійшла до пам'ятника Тарасу, знову дуже взяло боліти. Вхопилася за пам'ятник, щоб не впасти. Постояла хвилин 10 і відчула, що біль зникає. Добігла до лікарні. Коли сказали, що народила хлопчика, дуже тішилася, бо вже мала доньку.
Хати не мав ні чоловік, ні я. Трохи в його матері жили, трохи в кімнатці в плебані (хата священника. – Країна). До Винників перебралися 1959-го. Поставили хату. Мали вже своїх корову, коня, свиню.
7 
35413
Коментарі