"Чоловік у погребі сховався. Подзвонив, став просити пробачення за все, прощався"

Як село Павлівка оговтується після вибухів на найбільшому в Україні складі боєприпасів

26 вересня вибухнув найбільший склад боєприпасів в Україні – 48-й арсенал Міністерства оборони. Розташований поблизу райцентру Калинівка на Вінниччині. Близько 22:00 розірвалися перші артилерійські снаряди. За ніч евакуювали понад 28 тисяч жителів міста Калинівка та сіл Павлівка, Сальник, Медвідка, Дорожне, Стрижавка. Повернулися до домівок за дві доби

 

П'ятниця, 29 вересня. 13:00.

– Вісім місяців прожив під "Градами" в Донецьку. Звик до вибухів біля аеропорту, але втік на батьківщину – в рідне село Нова Гребля Калинівського району, звідки родом. Потім взнав, із донецької хати осталися одні руїни. Її розтрощило "Градами", – таксист погоджується відвезти у село Павлівка, за 2 км від арсеналу, де досі детонують боєприпаси. Називається Ігорем. Таксі в Калинівці не вдається видзвонити. Місцеві друзі присилають білий "Ланос". За проїзд віддаю 60 грн. – Бук­вально вчора по Калинівці тільки п'ять таксистів їздили. Заказів тьма. Своєю намотав не менше 400 кілометрів за півдня. Люди додому вертаються, а рейсові автобуси ще не почали ходити.

В'їжджаємо у село Павлівка, за кілометр від Калинівки. Перший будинок – повністю спалений. Тхне згарищем, що продовжує тліти. На зелені штахети спирається 70-річна Ніна Ковальчук у жовтій хустці й блакитній кофті. Взута у затерті старі бурки.

– Я – живий труп. Три дні очей не змикала. Мрію в тихенькому куточку заснути крепко й нікого не бачити, не чути, – тре виплакані червоні очі. – Добре, що сусіди нас прийняли. Ярощуки – дуже добрі люди. У них триповерховий дом. Надьожний, із залізобетонним підвалом. Є де розміститися. Кілька років тому вбили їхнього сина-хірурга. Юра вийшов після операції – і на нього напав анестезіолог та й заколов.

Жінка пригадує ніч вибухів.

– Думалось, що якісь ученія. Так бабахнуло! Кричу діду: всьо, война почалась. Дзвоню сусідці. Іра в трубку: "Тікайте, снаряди зриваються". Як ми полякалися! Світло погасло. Фонарик перегорів. Дзвонить син, що вже їде за нами. Схопили теплі куртки – і в дорогу. В паніці не взяли документів. Гроші під ковром забули. Тримали на чорний день – на випадок, як котресь помре. Доки сиділи в Козятині, думали, у нас тільки кришу побило. Як приїхали й побачили двометрове залізне лихо в хаті, аж підкосило. Згоріло все дотла. Тепер на старість осталися голі, босі і без копійки за душею. Не знаю, чо такі нещасливі.

 

– Може, ми щасливі, що живі осталися? – каже чоловік 76-річний Григорій Якович. Намагається усміхнутись. Обіймає дружину. – Вона плаче, а я потай витираю очі. Не хтів, щоб сміялася з мене.

Григорій Якович по розбитому склу ступає до хліва. Там – три кози й козеня.

– Мої дівчатка, зачекалися доїтись, – бере металеву літрову кружку та здоює молоко. – Коли нас не було вдома, наших кізочок доїла журналістка Лідія Таран. Ми про це й не знали. Переживали за тварин, чи не голодні. Тепер нікуди без них не поїду. Син просив до нього перебратися, але рішив із бабою в сусідів остатися на ночівлі, аби кізочок доглядати. Вже он на вечерю кличуть. Супу наварили і постіль постелили.

Чиновники пропонують родині три варіанти компенсації.

– Дають гроші, а ми своїми силами будуємо. Другий варіант – вони цим займуться. Третій – знаходимо хату, рівноцінну цій. Наша коштує 25 тисяч доларів, – говорить син 45-річний Олександр Ковальчук. – Йде зима. Найоптимальніший варіант – купляти хату. Є підходяща. Продають у центрі села. Недалеко – автобусна зупинка. Є меблі. Заходь і живи. Але хотять 35 тисяч. Переговорю з власником, може, уступить. Бо це згарище тре до підмурка валити. Батьки стройки не перенесуть.

У будинку, що не згоріло, – покрите кіптявою.

– Гройсман заходив, то на власні очі бачив, що всьо порчене. Даже голки з нитками нема. Один попіл, руїни. Недавно купили холодильника. Віддали 5 тисяч. Сплавився весь. Гройсман пообіщав помогти, – показує згорілі кімнати Григорій Якович.

Прямуємо з таксистом до школи. Майже в кожному будинку пошкоджений дах. Вибиті вікна.

У школі всі вікна розтрощені. Стеля у класах попадала. Люди прибирають сміття, аби майстри приступили до роботи.

Біля школи припаркувалась вантажівка. Привезли безкоштовний шифер. Селяни наввипередки беруть його.

– Бог баче, скільки кому тре і скільки берете. Не хватить – ще привезем. Будьте людьми, – знімає краватку бізнесмен Петро Юрчишин.

Він – народний депутат в цьому округу. Його іномарку заблокували люди та мотоблоки з причепами, на які вантажать шифер.

 

– Приблизно о 22-й годині сиділи в машині у Хмільнику, – розповідає Петро Юрчишин. – Почули вибух. Подзвонили, що на арсеналі рвуться снаряди. За годину прийняли евакуйованих людей у санаторії. Я допоможу всім, чим зможу. Треба продукти – питань нема. Загрузив машину сиром, маслом, ковбасою – і поїхав на округ. Сьогодні – проблема з шифером. Брат подзвонив на завод. Там кажуть, фура саме поїхала з ним на Київ. Якраз на об'їзній Вінниці. Якщо є 130 тисяч, то куп­ляй. Хто має можливість, хай самі ремонтують. Держава все компенсує.

Багатьом шифер не дістався. Люди сваряться. Зчиняється штовханина.

– Треба було якусь чергу зробити! Дурдом, нема порядку! У сільраді – один список, тут – інший! – кричить повнотіла жінка.

Витирає сльози і йде. Не взяла жодного листа шиферу.

– Бл… во робиться! Беруть, хто скільки хоче! Нема правди і не буде! – кричить Ольга Хмельова.

Тримає в руці список прізвищ односельців, де вказано мобільні телефони й скільки треба шиферу.

Людей заспокоюють, що наступного дня із Запоріжжя привезуть три тисячі листів шиферу.

– Ми купили на перевалці шиферу по 140 гривень за лист. Це дорого, але коли стихія була і впав град, то й по 400 правили, – каже 60-річна Катерина Шевченко. Дістає податкову накладну на 1950 грн. – Чек збережу. Може, гроші вернуть. Лякає, що почало частіше бахкати. Але таки перекриємо, бо, не дай Бог, дощ заллє хату. А дочка мала тільки переїжджати сюди жити. Вже й вікна замовила. Я її чогось сюди не пускала. Все тримала біля себе. Як чуствувала. Хата розколота. Таке відчуття, ніби потолок і стіни – окремо.

Безкоштовний покрівельний матеріал привозять волонтери з Хмільника.

– У санаторії якраз відпочивала Катя Бужинська (співачка. – Країна). Вона заспокоювала людей. Визвала з Києва своїх дівчат. Вони привезли костюми, а на вечір організувала благодійний концерт. На виручені 20 тисяч гривень закупили шиферу, – говорить волонтер Євген Логовацький.

Зустрічає на дорозі дівчинку. Дає їй коробку вівсяних пряників. Вона несе їх матері.

Дітей у селі майже не помітно. Їх вивезли до знайомих і родичів, які живуть у віддалених селах і містах. Школу планують відкрити за тиждень.

– Дітей аж до Молдови везла. Малий додому проситься. Як згадаю, коли він у хату забіг із криком про салют, досі сіпає. Спочатку подумали, що то у Порошенка імєніни. На честь нього ті феєрверки. Як другий раз бахнуло, стало ясно, що зриваються снаряди, – говорить 43-річна Оксана Волинець. Мешкає біля лісу, у якому розташований арсенал. – Поки діти тікали, вбігла в комнату по гроші, і скло у вікні вибило. Схопила 20 рублів на хліб і вилетіла без носків у шльопанцях. Вже у Хмільнику нас одягнули й нагодували. А чоловік у погребі сховався. Коли хатою труснуло, подзвонив. Став просити пробачення за все, прощався.

З буди вискакує сірий пес. Лащиться й облизує руки жінки.

 

– Живемо на пороховій бочці. Як почне оп'ять бахкати, заберемо хазяйство і переїдемо з сім'єю в Чернівці до свекрухи. Торба вже спакована. Хтозна, що з хатою. 90 листів шиферу тре, аби тільки кришу перекрити. А в комнатах – страхи Господні. Стіни тріснули по швах. Усе розвалено, – показує розбиті стіни й вікна. Підлога будинку вкрита склом.

15:10. За останню годину в лісі пролунало п'ять потужних вибухів. До двору приїздить на велосипеді 63-річна Надія Кугань, матір Оксани Волинець.

– Передали емчеесники, щоб готувалися. Може бути друга волна взривів. Вогонь переходить до снарядів. Кажуть, тре бути напоготові. Прилетіли самольоти. Гасять вогонь. Чоловік із воїнської часті сказав, якщо не поможе, то чекати біди. Тре корову з поля забирати, – ставить тремтячими руками велосипед жінка.

18:00. За лісом кожні 30 хв. чути вибухи боєприпасів. Дотемна в селі лунає стукіт молотків.

– Кладемо шифер і не знаємо, чи до завтра він достоїть, чи ні, – каже чоловік на даху будинку на вул. Мізяківській.

Криє дах для родички Марії Канюки. Вона готує вечерю з консервів і вареної картоплі.

– З усіх кінців країни везуть допомогу. Подарили бабуні мочалку для миття, туалетну бумагу. А круп – цілий мішок уже маємо: і цукор, і гречка, макарони, – говорить 55-річна Марія Василівна. – Волонтери забезпечили продуктами. А ми вже на 2800 гривень купили шиферу. Сподіваюся, гроші вернуть.

Чиновники просять зберігати чеки за куплені будівельні матеріали. У селі Павлівка постраждали близько 900 дворів.

– У сільрадах складають списки потерпілих. Везуть шифер. Люди не будуть ображені. Зараз без підпису даємо по 3–7–10 тисяч на допо­могу, – каже голова Калинівської райради 59-річний Василь Поліщук. – Хто зовсім залишився без житла, запропонували гуртожиток. Це 12 сімей. Але вони відказались. Їм краще жити у родичів і сусідів. Із кожним проговоримо схему компенсації за втрачене майно.

×