– Я на Выдубичах. Немного опаздываю. Буду через полчаса, – говорить по телефону учасник гурту "Хамерман знищує віруси" Володимир Пахолюк. Рівно через півгодини зустрічаємося на розі Пушкінської і Прорізної в центрі Києва. Після обіду на вулиці морозно. У Володимира за спиною – великий армійський рюкзак. Заходимо в кав'ярню і сідаємо на дивани за найдальшим столиком.
– Був на футболі на динамівській базі в Кончі-Заспі. Щоб не відморозити дупу, закутувався в ковдру, – Володимир трохи відкриває наплічник і показує краєчок ковдри. – Дуже змерз. Скучаю за теплом, коли кожен ранок починатиму з виснажливого фізичного навантаження. Взимку постійно гладшаю. Осіння депресія, а через неї і алкоголь, відбиває бажання тренуватися. До Нового року вже ходиш з брюшком. А я ж не можу вийти на сцену в такій формі, як Вєрка Сердючка – обвислим і товстим.
Володимир замовляє американо без молока.
Чому вирішили стати вчителем?
– Років із 15 думав, як відкосити від армії. Вирішив вступати в педінститут. Пішов викладати у сільську школу, бо сільських вчителів в армію не брали. А потім – у вечірню.
Смішно і сумно. Та школа була справжнім випробуванням для молодих спеціалістів. Учительки мого віку регулярно вибігали з класів у сльозах. Це був формений звіринець. У звичайних школах протистояння дітей з учителями – це психологічні ігри. Моя ж вечірня школа – це була гра в Чапаєва. В тебе щось постійно летіло, ти відбивав, воно рикошетило.
Вечірня школа – рудимент радянської системи освіти, де колись навчалася робоча молодь. У 1990-ті робочої молоді практично не лишилося. Навіщо було працювати, якщо можна шапку з когось збити? От такий контингент і навчався в мій час.
Як давали раду з учнями?
– Пішов у жорсткий наступ. І, в цілому, переміг. Зрозумів одразу, що їм англійська мова не потрібна. Тому з'ясовували, що таке життя насправді. Вони жили в шкаралупі своїх убогих уявлень про життя, як про зону. Я стукав у цю шкаралупу молоточком і всіляко намагався її розбити. У мене був єдиний меседж: роззирніться, життя може бути іншим, а не тим, яке вам транслюють ваші сусіди-алкоголіки й колишні зеки на районі.
Ви самі були важким підлітком?
– Я бунтував, але доволі просто. Міг портрет Леніна перевернути. Хоча стільки галасу було й смороду через цей невинний жарт.
У школі в 1990-х була така атмосфера, яка мені чомусь нагадує Афганістан – тривоги і неминучої смерті. За незнання гімну Союзу тебе могли на другий рік лишити.
Що ви відчули, коли Союз розпався?
– Взагалі не зрозумів, що відбулося. Десь у той же час померли Фредді Меркюрі і Цой. Це мене зачепило значно більше. Цой мені тоді дуже прийшовся. А зараз у мене з ним складні стосунки. Пізніша його музика почала сильно кренити в бік російського року: ця тужлива тема на двох акордах, від якої хочеться повіситися. Вона ілюструє всю безвихідь існування російської людини.
Як змінилися ваші відчуття за 25 років без совка?
– Я принциповий песиміст. Совок і досі нікуди не подівся. Він зникне, коли ми всі, хто виросли в СРСР і всотали його правила гри, помремо.
Багато думаєте про політику?
– До неї ставлюся з холодним серцем. У мене на носі два нових альбоми, проблеми сина в школі, бо дорослішає. Який на хер Трамп?
Завжди ті самі схеми: всі пиляють бабки. Мені це нецікаво. Буде цікаво, коли нарешті Яника посадять чи застрелять. Цунамі рухається повільно, зате швидко накриває. Колись це таки має статися.
Як створилися "Хамермани"?
– Ми були маленькими, дурними й амбітними. Я років з 15 грав на гітарі. Випадково познайомився з хлопчиками, які робили електронну музику. Електроніка була тоді актуальна. Групі потрібна була мавпочка. Queen стала популярною, бо в неї була мавпочка – Фредді Меркюрі. Моя група отримала мавпочку в моїй особі.
З чого на початках вам хотілося стібатися на сцені, що допікало і дратувало?
– Ми довгий час експлуатували гей-тему. Наше суспільство тоді так втомилося від усього і стало таким аморфним, що його мало що зачіпало, крім геїв. У Сумах були постійні темні смуги – злочини, крадіжки, когось щодня підрізали в підворотнях. Люди стали інертні. Активно реагували хіба на геїв. Я над ними не знущався. Просто хотів напрацювати сценічний досвід. Кожен наш концерт був як битва.
Коли ми переїхали в Київ, нас тут ніхто не знав. Доводилося достукуватися до аудиторії. Тепер ми не просто ідіоти в жіночих трусах, а культова група.
А які теми зараз просяться до рук?
Володимир замислюється.
– Страх. Старість. Повернення додому. І особливо блядство – неправда, брехня. Брехню викриваю і в собі також.
У вас часто трапляються конфлікти з глядачами?
– Нас обікрали на фестивалі у Гуляйполі. Я в маленьку сумочку поклав гроші, паспорт, платівки, і поставив її за сцену. Відгасав. Виходжу – сумочки немає. Я залишився в кросівках, трусах і з маракасом (африканський музичний інструмент. – Країна). Через 2 години мав сідати в поїзд. Але менти відпрацювали. Можуть, коли хочуть. Знайшли якихось нариків із Приазов'я.
На концерті в Тернополі на початку 2000-х ми розмовляли російською. Праворадикальні молодчики напідпитку обурилися і хотіли нам заліпити після концерту. Довелося рятуватися втечею – виходили чорними ходами.
Дуже втомлюють закиди з приводу російської. Знайомий каже: "Вова, через те, що ти розмовляєш російською, у нас солдати гинуть". Я цієї теми не педалюю. Не бачу причини для конфліктів.
Дружина розуміє вашу творчість?
– Перед кожною моєю репетицією каже: "Уяви, якщо в школі сина дізнаються про твої матюки і костюми?" – "Не хвилюйся. Ми з директрисою френди у Facebook".
Познайомився з Ольгою, коли працював сторожем у дитячому парку. У мене були різнокольорові шкарпетки, обидві діряві, порване пальто з подраним рукавом, тому що я на нього дражнив собак – підпрацьовував дресирувальником. Пам'ятаю, тижнів два до того не купався. Гуляв із собакою, зайшов у гості, а там була вона.
Дружина – мій книжковий фільтр. Я вже давно сам не вибираю книжок. Вона читає, а потім мені підсовує. Дуже зручно.
Цікавитеся сучасним українським кіно?
– Коли дивився "Плем'я" Мирослава Слабошпицького, не міг позбутися відчуття, що бачу наші 1980-ті. Не хочу на це дивитися знову, не хочу, щоб мене били в ті місця. Я готовий дивитися серйозні фільми, які вивертають душу. Але це, блін…
На які мозолі потрапляє?
– Часом уявляю, як почувався б, якби жив у Середньовіччі. Їдеш кудись у справах, а тут тебе спиняють посланці короля і кажуть: "Вова, бери свою сокиру й пішли мочити англійців". Ти виходиш, і тобі тупо стріла в лоб.
Ці фільми пробуджують спогади про первісні часи на тілесному рівні. Коли не було жодних правил, коли тебе могли зрівняти із землею. Зараз хоча б є менти, є друзі, є адвокати, яким можна подзвонити. Ну хоч якісь видимі правила.
Найбільший страх для мене – опинитися там, де немає смислу.
Таке траплялося?
– Часом нахлинає відчуття, що немає берегів, немає якорів, що ти сам по собі. Тобі немає за що схопитися. А сам ти не цементуєш реальність.
У такому випадку радять хапатися за дім всередині себе.
– А хрін там! Тільки за Бога можна хапатися. Ми помічаємо його за якимись проблемами. Поранив ногу, обійшлося без ампутації, навернувся на машині і вижив, лише тоді людина думає – Бог є. А я згадую своє весілля чи народження дитини – це сто відсотків доказ Божої присутності.
Я упоротий православний. У нас був дуже хороший класний керівник – Олена Сергіївна. Замість політінформації на уроці прочитала Євангеліє. Чарівна книжка. Я охрестився в православній церкві й належу до п'яти відсотків людей, які не просто свічки ставлять.
Звідки черпаєте ідеї для епатажних сценічних образів?
– Коли концертів більшає, починаємо від цього втомлюватися. Бо потрібно не просто начепити на себе абищо, а таке, щоб був цілісний образ.
Таких костюмів, які б ідеально трималися і не спадали, не пригадую. У всіх незручно. Але це гра, на яку ми погодилися. У восьминогах на голові неможливо було рухатися, тільки стояти, бо одразу падали.
Для костюмів опосумів я купив два мішки шкур кроликів. Продавав чувак, який тримав їх у кімнаті інфекційного відділення лікарні на Солом'янській площі. Вони були невичинені – з підшкірним м'ясом. Смерділи, але терпимо. Я понюхав і подумав: на таке ми ще готові. Але до концерту було два тижні. Ми повезли шкурки з Києва у Дніпро в целофанових пакетах. За цей час вони загнилися зовсім. Але ми їх таки одягнули. Коли Альберт бив по клавішах, з костюма сипалися на них хробаки. А глядачі думали, що ми в кролячих шубах. Альберт потім плакав, коли мився в душі. Це був адський трешак.
Навіщо ви на це пішли?
– Капіталізм змушує нас забути про смерть і думати, що так буде тривати вічно. Насправді, відчуття і передчуття смерті в повітрі витає, як туман. Забувати про це не можна. Нас програмують ходити по магазинах і чим більше споживати. Людину переконують, що все замінне: можна отримати нову нирку, нові штани, новий гумовий х…й. Тільки викладай гроші. В цьому купівельному угарі людина починає вірити, що ніякої смерті немає. А потім дивується, що вона практично скрізь.
Ви її боїтеся?
– Я про це постійно думаю. Не страшно, а страшенно шкода, що доведеться на якийсь час розлучитися з дорогими людьми. Шкода до сліз.
Культура смерті у світі різна. Китайці досі бережуть таблички з іменами сотень поколінь своїх родичів і перечитують їх по поминальних днях. А ми від сили пам'ятаємо імена прабабусь. Бо для нас смерть – це забуття.
У Києві почуваєтеся комфортно?
– Київ рятують люди. Цей фактор для мене Київ реабілітовує. Бо як місто він мало симпатичний. Увесь недолугий, якийсь не для життя. Здається, що його будували роботи. Бо виглядає, як невдалий експеримент.
Вперше я приїхав у Київ 1983 року – з танцювальним ансамблем "Радість". Ми жили у вагоні на вокзалі три чи чотири дні. Тоді Київ був кращим. Без цього пластику й наружки. А зараз всі спроби його осучаснити – невдалі.
Поділ, Андріївський, пагорби, два ботсади. Де тут ще гуляти? Скрізь машини, ніде пройти.
Новозабудовані центральні вулиці схожі на голлівудські макети декорацій для вестернів. Усе вульгарне, отруйних кольорів.
А от новий театр на Андріївському – це класно. Він – вдала спроба модернізувати сучасний Київ.
Німеччиною їдеш, там росте ріпак. І посеред цього ріпака – ошатність цивілізації. Проїздиш ще 2 кілометри – знову цивілізація. А проїдьтеся з Києва в Суми: одразу зрозуміло, що ошатність у нас тільки одна – хата мера на Богдана Хмельницького. А далі – придорожні хріні з горілкою.
Останнім часом багато буваю в арт-дворику на Іллінській, 16. Виглядає, наче після бомбардування під час Другої світової. Немає ремонту. Але там концентрація класних людей.
2 
35413
Коментарі