Черновецький живе на пустирі біля аеропорту Тель-Авіва

6

Фото: фото: Таша КАРЛЮКА

Тель-­Авівський будинок київ­ського міського голови Леоніда Черновецького я шукала два дні. Більшість ЗМІ кажуть про вулиці Урі Цві Ґрінберґ та Герцеля Розенблюма так, наче вони поряд. Насправді відстань між ними – понад кілометр.

У перший день я потрапила на Урі Цві Ґрінберґ. Дуже гарний район, із новими будинками. Газони, як у Лондоні. У кожному під'їзді на першому поверсі – охорона. Яка, крім івриту, знає англійську та трохи ­російську. Всюди камери. Живуть тут топ­менеджери, юристи, лікарі та інші небідні люди.

Поблукавши районом зо 20 хвилин і не знайшовши потрібної таблички з назвою вулиці Герцеля Розенблюма, почала розпитувати в людей. ­Першими зустріла двох жінок – американських єврейок. Ті на літо приїжджають до Ізраїлю зі США. Понад 40 хвилин кружляли кварталами в їхньому білому BMW. Жодної копійки з мене не взяли: сказали, що Ізраїль – велика дружна родина.

Потрібного будинку ми не знайшли.

Невдовзі я сиділа в автомобілі 30­річного Яна. Він живе в цьому районі, працює адвокатом. Приїхав до Ізраїлю з Москви 6­річним із батьками. Годину ми їздили в пошуках потрібного будинку. За цей час Янові разів зо 20 дзвонили – його брат того дня одружувався. Але чоловікові кортіло подивитися на мера, що вкрав десятирічний бюджет маленької африканської країни, а тепер відпочиває в Ізраїлі. Втім, із ним ми теж нічого не знайшли. Ян передав мене своєму знайомому – 60­річному єменському єврею, який саме гуляв зі своїм чіхуахуа, – і подався на ­весілля.

– Я живу тут 20 років. Назва вулиці мені знайома. Зараз знайдемо!

Із Бібі – так звати цього засмаглого чоловіка – і його песиком ми гуляли районом 2 години. Він кожному зустрічному говорив:

– Уявляєш, у нашому районі живе мер Києва! Ти чув про це?

А оскільки всі ізраїльтяни говорять голосно, ця новина розійшлася дуже швидко. Коли я йшла з цього району, в мене кілька разів незнайомі люди питали, чи знайшла я мера.

За 2 години нам зустрівся чоловік у шортах, шльопках, майці та з чорним лабрадором на повідку. Як з'ясувалося пізніше, він – друг Бібі, президент банку. Мав смартфон із GPS. Ввівши у свій телефон назву вулиці Герцель Розенблюм, повідомив, що потрібний будинок – за кілька кілометрів. Бібі запропонував викликати мені таксі, а до того познайомив зі ­своєю родиною – дружиною та двома онуками, які сиділи в парку і разом з іншими дорослими й дітьми дивилися лялькову виставу. Показували "Пітера Пена".

Грошей на таксі я не мала, а зловживати щедрістю Бібі соромилася. тому сказала: хочу пройтися. Він вивів мене на трасу, а навкруги – пустеля. Бібі попередив, аби була обережною:

– Уздовж цієї траси лише повії ходять.

Годинник показував 19.30, а темніє в Ізраїлі близько восьмої вечора. Дуже хотіла побачити будинок, де живе Леонід Михайлович, але перспектива зґвалтовання змусила повернутися додому.

У гості до Черновецького поїхала наступного дня.

До будинку Леоніда Михайловича я прийшла о 9.00. Черновецький обрав собі не найкраще місце для життя в Ізраїлі. До найближчого автобуса хвилин 15 пішки при плюс 40. Поряд – аеро­порт Сде Дов (Тель­Авівський муніципальний аеропорт, розташований на березі Середземного моря. Обслуговує переважно внутрішні рейси Ізраїлю. – "Країна"). Кожні 15 хвилин пролітає літак на висоті 30 метрів – гуде так, що все навкруги трясеться. Ні казино, ні клубів. Самі пустирі довкола.

– За що, – питаю охоронця, який працює в цьому районі, – люди платять такі космічні гроші?

– Тут безпечно, тихо. Всі умови для людей із дітьми, похилого віку й тих, хто ховається від правосуддя.

Потрапити всередину можна, якщо по тебе вийде хтось із мешканців будинку.

Цьому житловому комплексу близько двох десятиліть, і щороку тут щось зводять, переробляють. Під ­вікнами будинку Черновецького роблять набережну, планують облаштувати пляж. Поки що ж треба ходити на сусідній, хвилин 5. Пляж платний – дітям 4 шекелі в будні – на наші гроші це приблизно 9 гривень, і 7 шекелів – 15 гривень – у вихідні. Дорослим – 7 та 10 шекелів відповідно. Пляж добре облаштований. Є рятувальники. Можна орендувати тапчан за 12 шекелів – 27 гривень – стілець, столик та парасольку від сонця – усе по 6 шекелів і засмагати хоч цілий день. На пляжі безкоштовні душ і туалет. Є кафе.

Поряд із будинком Леоніда Михайловича – дитячий майданчик. У будівлі – дорогий ресторан. Працює з 9.00 до півночі. Тут люблять посидіти місцеві та наші й російські політики, спортсмени і зірки шоу­бізнесу. Для мешканців діє 15­відсоткова знижка.

Багато квартир придбали заможні люди, вони їх здають. Коштує таке житло від 3 мільйонів ­шекелів – 6 мільйонів 660 тисяч гривень. Середнє помешкання: три спальні, салон, два ­туалети.

Слова охоронця про те, що тут безпечно, згадую, коли люди у формі виводять мене з будинку та погрожують викликати поліцію. Всередині я була не більш як 5 хвилин – камери засікли майже одразу. Не виходячи з будівлі, можна потрапити до басейну, спортзалу та підземної парковки.

Охоронці та прибиральниці, що працюють на території цього комплексу, запевняють: Леоніда Михайловича не бачили. Але дехто пригадує чоловіка середнього віку, російського походження. Одному з охоронців він назвався гідом мера Києва. Він часто приїздив по Леоніда Михайловича чорним джипом і возив на екскурсії по Ізраїлю.

Повертаюся додому розчарована. Ні палаців, ні глибокого рову з алігаторами, ні хоча б золотих унітазів. Навіть починаю жаліти нашого мера. Нібито 70 мільярдів гривень спіонерив, а пожити красиво не дають. Чи не єдина радість – розкішні мушлі, таких на інших ізраїльських пляжах я не бачила. Можливо, поселився Леонід Михайлович тут, щоб збирати їх у пакетик.

×