Масі Найєм п'ять місяців був у Авдіївській промзоні

Ми щось святкували, коли прочитав допис Мустафи у Facebook, з якого почалася Революція гідності (після рішення Кабміну про призупинення підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом Мустафа Найєм написав 21 листопада 2013 року о 20:30: "Зустрічаємося в 22:30 під монументом Незалежності. Одягайтеся тепло, беріть парасольки, чай, каву, гарний настрій і друзів. Перепост всіляко вітається!". – Країна). Ми взяли парасольки, бо йшов дощ, і поїхали на Майдан. Там було вже чоловік 400. Відтоді щодня: вранці – робота, ввечері – Майдан.

Влітку 2014-го вперше потрапив на Донбас. Мене взяв із собою волонтер і військовий Максим Музика – розвозили допомогу військовим. Коли від'їжджали зі Щастя, почався обстріл. Зупинилися в якомусь готелі в зоні АТО. По телевізору побачив кадри зі збитим літаком. Не одразу зрозумів, що це – поряд із нами (17 липня бойовики над Донеччиною збили Boeing 777 Малайзійських авіаліній, загинули 289 пасажирів і членів екіпажу. – Країна).

Повернувся до Києва. Пішов на Пейзажну алею. Там був ярмарок. Ідеш у сорочці й шортах. Тобі добре, ти щасливий. Але щось усередині муляє, бо ти – не на війні.

 

Нардеп Борислав Береза на камеру з активістами закривав наркопритон біля Московського моста. У тому приміщенні арештували майно наших клієнтів. У неділю вранці приїхав у поліцію Деснянського району з документами, щоб забрати майно. Активісти знімали мене на відео. Мовляв, Найєм приїхав захищати свій клуб. І якийсь бовдур ляпнув: "Відправте Найєма в АТО". Дістав військовий квиток, який завжди маю при собі: "Я – остання людина в Україні, яка буде уникати армії". За тиждень прийшов у театр "Чорний квадрат" – вони наші клієнти. Там була перевірка. Із жеку прибігла жіночка: "Чого тікаєте від мобілізації?" – "Якби була повістка, побіг би в армію". "– А ось, тримайте". Вранці наступного дня здав кров на аналіз. В обід повідомили, що я – мобілізований.

Увечері сидів в орендованій квартирі, курив і слухав музику. На ранок мав іти. Розумів: немає гарантії, що повернуся цілий. Не сказав би, що правильно прожив свої 30 років, маючи руки-ноги й голову на плечах. Вирішив: треба жити на повну. Коли наступного дня їхали, для мене кожна людина була – як рідна.

Соломонів університет мав військову кафедру. Отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Тому відправили у Львів, в офіцерську учебку. Друга дитинства Женю Незговорова – у Рівне солдатом. Я не знав, хто такі офіцери, що таке рота, взвод, батальйон. На другому місяці служби випитував нишком у товаришів.

Узяв 2 тисячі гривень. Дорогою в учебку стали на зупинці, випили по сто грамів, посміялися. Були в цивільному, але відчувалося – звичайне життя позаду.

У Львові в Академії сухопутних військ довго з'ясовували, хто де хоче служити. Готовий був на все, щоб не бути замполітом. Видали форму, дуже якісну. З середини серпня 2015-го почали навчатися. З ранку до вечора нам читали лекції. Через проектор включали текст, який ми мали переписати. Ще й диктували те саме. Той конспект ні разу не відкрив. Мабуть, так ламають цивільних. Запитав лектора: "Навіщо це робите? Дайте роздруківку, і ми будемо читати. Розповідайте те, що корисно на війні. Наприклад, які звуки від міномету". Але нічого не змінилося.

Коли поїхали на Яворівський полігон, захворів на запалення легень. Допомогли антибіотики. Як вперше влупили зі станкового кулемета, відчув знервованість і агресію. Це дратувало. Від запаху після стрільби з автомата чи кулемета голова йшла обертом – так це подобалося. Усвідомлював: це – ненормально.

На початку жовтня нас почали розподіляти до батальйонів. Хотів потрапити туди, де буде "жесть". Інакше який сенс служити?

Направили в Костянтинівку, в 122-й батальйон 81-ї аеромобільної бригади. Пробув там тиждень. Потім поїхали батальйоном на бойове злагодження в Житомир на полігон. Цей переїзд був мало не найтяжчим моментом служби. Військовий потяг усіх пропускає. Добиралися 24 години. Люди не розуміють: куди їх везуть, навіщо? Починають пиячити. А я – офіцер, командир взводу, маю ними якось керувати. Як? Хтось смердить немитим тілом і брудними шкарпетками, хтось – напився й блює.

У Житомирі були два тижні. Далі – бригадні навчання на Херсонщині. Звідти рушили в бік Широкого Лану. Дві доби їхали в "шишариках" (ГАЗ-66. – Країна) під дощем. Подолали 180 кілометрів. Сталася якась помилка – втопилася конструкція, по якій мали переїжджати річку. Рухалися по одній машині. Зупинилися десь, де не було дерев, щоб розкласти багаття. Закінчувалися сухпайки. Усі скинулися їжею, в кого яка була, зробили місиво, схоже на салат. Ділилися виделками, тарілками. Відбилося в пам'яті: усі мокрі, злі, втомлені, але людяні.

Посварився з комбатом. О шостій вечора сіли на БТР і виїхали в ліс, де мали пробути три тижні. БТР зламався, пальне закінчилося. Зупинилися на дорозі, валить дощ. Чекали до третьої ночі, доки нас заберуть. Були в шоці від такого ставлення. Місцеві хлопці, які проїжджали мимо, пригостили пиріжками. З'їздили по дрова, щоб ми трохи зігрілися. Під ранок нас ледве дотягли до того лісу. Але не дали розгорнути намет. Їжі – також. І так до 12:00. Хай би сказали: "Хлопці, зараз буде тяжко. Це робиться умисне, а не тому, що ми – дебіли і не любимо людей". Ми б згадали слова: "Ти ж мужик – терпи". Витримали б. Але це був тупий армійський ідіотизм. Я мав можливість подзвонити в Міноборони і зробив це. На комбата наїхали. Він – на мене. Послав до командира бригади. Той – нормальна людина. Відправив до командувача ВДВ. Мені сказали: "Вали, чувак, у Київ. Там є тобі чим зайнятися".

 

Відправили у частину в Броварах. Хлопців – у Костянтинівку. Оформлював установки радіоелектронної боротьби, які передавали з США. Довго не могли розмитнити, поставити на баланс. Так тривало до березня, доки хлопці з мого взводу сказали, що їдуть у Новгородське на Донеччині. А там – реально війна. Вирвався до них.

25 березня 2016 року вирушив. По приїзді мав довгу складну розмову з комбатом. За тиждень дозволили чергувати. Це було щастя. Позиції – біля річки. Вже з'являлася "зеленка". Вдень раз чи два бахало. Вночі – трохи гарячіше. Перевіряв опорні пункти, щоб ніхто не спав. Від нас до сєпарів – кілометр. Було страшно, особливо у безмісячну ніч. Дощ іде, чоботи чвакають у багнюці. З лівого боку – кладовище. Ідеш на позиції: "Усе нормально? Всі в касках, броніках? Не спите?" Ще страшніше було, як почали міномети бити. Потім дізнався, що насправді били метрів за 500 від нас. Праворуч Авдіївська промзона аж палала. Там був Женя Незговоров.

У червні дали день помитися й повезли в промзону. Заїхали вночі. Стрілкотня не припинялася. Нам кажуть: "Швидко виходьте й біжіть на позиції. Будуть накривати, бо почули машину". Але нічого не сталося. Наступного дня виїхав 90-й батальйон, який ми змінили. Без ротації вийшов 26 жовтня.

Перші дні прибирали, чистили. А вночі була війна. Освоїлися десь за два тижні.

Займався аеророзвідкою. На кольорових принтерах робили роздруківки зйомок із коптера, аби хлопці бачили позиції. Під час чергувань обов'язки інші: вирішував або погоджував, давати дозвіл на вогонь у відповідь чи ні.

Розриви мін 152-міліметрового калібру чимось приваб­люють. Ш-ш-ш-ш, а потім – бу-бух. Ого, думаєш. Навіть звук на телефон записав.

У моєму взводі було троє загиблих. Олег Голуб – перший, кого розірвало вщент. Коли дізнавалися, що товариша по службі вбило чи поранило, реакція у всіх одна: "Бл…, що за х… ня?" Не можна сказати, що було дуже важко. Був ступор, який із мене досі не вийшов.

Спостерігав за людьми. На фронті усе в кожному проявляється набагато глибше.

Якщо вночі захотілося вийти кудись на "промці", ти – або фаталіст, або ідіот, або маєш наказ. Буває спокійно, а потім зненацька – ба-бах! Починали зі стрілецької зброї, щоб виманити з укриття. Потім – кулемети, станкові гранатомети. Ми відповідаємо. Вони засікають, звідки вогонь, і падають міни.

Дехто дивиться у тепловізор, піднімаючи голову. Були і поранені, і загиблі через це. Чому не поставити знизу монітор і не дивитися через нього?

Спав у підвалі на пінопласті. Як похолодало, встановили буржуйку. Мало не задихнулися від диму. Щось не так було з димарем. Вийти не можемо, бо постріляють. Але якось провітрили. У дощ дах протікав. Зробили цілу конструкцію, аби вода стікала у відро.

Якось було багато мінометних обстрілів. Перед тим заходила диверсійна група й постріляла хлопців. Ми чекали, що знову зайде. Сидиш і плануєш свої дії: швидко зняти із запобіжника автомат, ріжки покласти ближче. Потім – ще ближче. Далі думаєш: що буде, те й буде.

У серпні чекали демобілізації. У вересні вже хотілося вити. Відпустили аж 26 жовтня. Ми не жалілися. Але ж можна було сказати, що затримають. На початку вересня повідомили, що Міноборони готує наказ про демобілізацію. Що має думати людина за кулеметом на передовій? Ну, день можна готувати наказ, ну, п'ять. Але ж не місяць.

Узяв до Києва пса Бармалея. Дворняга, але всім кажу – авдіївський борзий. Забрали з Новгородського у промзону. Кілька разів погрався з ним. Потім іду на позиції, а він – за мною. І так скрізь. Раніше не мав собаки.

Боявся цієї весни. Якихось загострень психологічних. Буває, накриває серед білого дня. Прочитаєш якусь новину, ще хтось доб'є. Тоді беру собаку, іду гуляти – і все минає. Якось снилося, що шпагою проколюю сєпарам обличчя, вони м'які, і шпага добре входить. А мене знову оточують нові.

Зараз складніше працювати, ніж навіть за Януковича. Тоді могли віджати бізнес, побити. Була безкарність влади. Проте рятувала публічність. Зараз – теж, але влада навчилася працювати з суспільною думкою. Є кишенькові ЗМІ, блогери. У правоохоронних органах, у судовій владі – жесть повна. Юридичних важелів впливу в роботі дуже мало. Відсотків 70 справ вирішуються перемовинами. Таким собі мірянням – у кого більше і у кого краще.

×