Біля однієї підбитої БМП виявили ногу механіка-водія, в іншій – обвуглене тіло

Загиблих на Донбасі часто залишали на землі або злегка присипали

Займаюся пошуковою роботою з початку 1990-х. Це не тільки викопування людських останків із землі. Намагаєшся відновити імена загиблих, їхній подвиг, працюєш з архівними матеріалами. Ідеальна ситуація, коли прах вдається передати родичам.

У Карпатах знайшли останки угорського солдата з медальйоном із кольорового металу. Усередині – паперовий бланк з ім'ям і адресою. За метричними книгами вийшли на родичів загиблого. Живуть у тому ж селі, де мешкав їхній предок, – у Яблуневі Косівського району на Івано-Франківщині. Зараз це територія України, а 100 років тому воно було під Австро-Угорщиною. Медальйон передали рідні, а останки поховали на меморіальному кладовищі.

 

Евакуацією і транспортуванням трупів повинен опікуватися командир військового підрозділу, за яким числяться загиблі. Після подій в Іловайську сторони домовилися про правила евакуації. А потім сепаратисти передумали: "Військовим тут не місце. Можуть шпигувати. Шукайте контакти з громадськими організаціями". І тоді Міністерство оборони згадало про нас. Із 2014-го в рамках місії "Чорний тюльпан" почав регулярно їздити на Донбас. Пошукові роботи проводили на всій окупованій території – в районі Донецького аеропорту, Дебальцевого, Іловайська, Шахтарська.

Перший виїзд – 3 вересня. Завдання – знайти в районі Савур-Могили (курган у Шахтарському районі Донецької обл. – Країна) тіла загиблих і вивезти на нашу територію. Біля однієї підбитої БМП виявили ногу механіка-водія, в іншій – обвуглене тіло. Останки витягували із суміші понівеченого металу й вигорілих дротів.

На пошук зазвичай вирушали двома екіпажами. По дорозі одна машина ламалася, друга дотягувала її назад. І гадки не мали, куди будемо складати рештки. Допомогли представники Червоного Хреста: перед виїздом передали нам мішки для трупів. У зошит записували інформацію: де знайшли, що і в який мішок поклали. Військові проводжали нас до "нуля" (нейтральна смуга. – Країна). Самостійно проходили на той бік, і на блокпосту нас зустрічали супроводжувачі.

Кожен виїзд – це як подорож у машині часу. Все, що знали за фільмами про війну – зруйновані села, підбита техніка, згорілі тіла, – побачили на власні очі. Поступово усвідомив: не так це вже й безпечно. Коли сепаратисти дізнавалися, хто ти і навіщо їдеш, перше їхнє бажання було стандартне – розстріляти. Хоча ми перебували на ворожій території в статусі волонтерів.

Могила під Сніжним (місто на Донеччині. Зараз під контро­лем ДНР. – Країна) була завдовжки близько 3 метрів – колишня артилерійська щілина. Викопуємо ґрунт, доходимо до тіл. Спека, вони вже почали розкладатися. Надягаємо загальновійськовий захисний комплект. Хтось – ще й респіратор, але від запаху він не рятує. Працювати важко. Над тобою – озброєні люди. Розвернутися нормально не можеш, топчешся по вбитих. Думали, як піднімати. Мотузками? Використовувати кішки? Зрештою, зупинилися на найпростішому варіанті: брали за руки-ноги, складали навпіл і піднімали вгору. При цьому думка: хоч би в нього не розірвався живіт. Перший труп, другий, третій. Коли виліз з ями, було одне бажання – блювати. Після цього порушився сон. Марилося, що кругом повно тіл, згоріла техніка. Прокидався – і не міг зрозуміти, де я.

Якось привезли вбитого. Навіть не змінився на обличчі – не встиг охолонути, тільки трохи пожовтів. Поклали в мішок, а той – у рефрижератор. Вранці мали відправити тіло в морг. Вночі наш хлопець вийшов покурити – влітає весь блідий, тремтить. Почув у бусику стукіт. Ніби в машині не мертві, а живі. Хоч труп і в мішку, але може рухатися, коли холоне.

Бачив тіло, поїдене тваринами. Ліва половина ціла, а правої практично немає. Коли приїхав додому, пішов на базар, зна­йшов м'ясний ряд. Став і дивлюся. Мені треба було вижити цей стрес – щоб м'ясо перестало асоціюватися з трупами.

Постійний склад "Союзу "Народна пам'ять" – шість груп по шість осіб. Свого часу залучали добровольців – волонтерів і афганців. Але їх вистачало тільки на одну зміну.

Спиртне притупляє відчуття від побаченого, але лише на деякий час. Більше допомагало, коли дивився на абстрактні речі – дитячі малюнки, природу. Це краще розслабляє. Навчився перемикатися миттєво, за командою. Пізніше, коли потрапляв на заміновані поля, це допомагало уникнути паніки.

На блокпосту при в'їзді в Чорнухине (містечко на Луганщині. Зараз його контролюють сепаратисти. – Країна) виявили місце загибелі бійця з "тридцятки" (30-та Новоград-Волинська Рівненська окрема механізована бригада. – Країна) Юрія Ковальчука. Звернули увагу на шматки розплавленого металу. За інерцією почали перебирати і наткнулися на медальйон, на якому добре читалися ім'я та прізвище військового. Дали запит в офіс. З'ясувалося, коли БМП підбили, трьом хлопцям із машини вдалося врятуватися, а Юра не зміг вибратися – заклинило люк. Бійці розказали про це, але слідчий стояв на своєму: шукайте тіло. Бо тільки так можна встановити, що людина загинула. Медальйон передали сестрі загиблого, а слідчому пояснив: тіло знайти нереально – машина порізана на брухт. Це 2014-го після боїв техніка стояла по кілька місяців. Через рік її стали різати разом з останками.

 

У морзі в Артемівську звернули увагу, що у двох чоловіків абсолютно чиста білизна. Отже на передову потрапили недавно. На погонах – дірки від зірочок. Документи відсутні. А за якийсь час виходить на нас знайомий – представник ­Музею Збройних сил: "Допоможіть знайти двох офіцерів-­зв'язківців. У Дніпрі 70 разів ходили в морг на ­впізнання – безрезультатно". І я тут згадую про тих двох, даю їхні приблизні номери (кожному мішку з тілом чи останками присвоюють номер. – Країна). Усе зійшлося.

Наша безпека на тому боці – умовна. Там же повно угруповань – "Оплот", "Схід", Російська православна армія, і вони між собою конфліктують. Якось наша група напоролася на якихось наркоманів. Вони сіли за кермо, надягли хлопцям на голову целофанові мішки й повезли за своїм маршрутом. І це при тому, що тут же був супроводжувач. Він зумів подзвонити своєму керівництву, і ті відреагували.

Наші інструменти – це щуп, лопата й інформація.

Земля на Донбасі – це не чорнозем або глина, а частіше якась кам'яниста порода. Лопата не допомагала. Бачили позиції, де траншеї рили спецтехнікою. Часто вбитих або залишали на землі або злегка присипали: в бліндажах, артилерійських щілинах, одиночних окопах. Багато залежало й від людей. 2014 року вивезли три тіла з кладовища в районі Амвросіївки на Донеччині. Хлопців поховав місцевий сільський голова. Хоча бойовики йому й погрожували.

Наша участь у пошукових роботах закінчилася наприкінці 2016-го. Із Міноборони надіслали лист-подяку й відмовилися від наших послуг. У зоні Операції об'єднаних сил у нас залишилася група, яка працює в районі Слов'янська.

За чотири роки війни став категоричніший. Загострилося почуття справедливості. Раніше міг стримуватися, поводитися більше-менш коректно, а зараз не виходить.

Статус учасника бойових дій для пошуковиків непередбачений. Ми потрапляли під обстріл, вивозили загиблих, а нам кажуть: ви були там без зброї, значить – Батьківщину не захищали. Ситуація – незрозуміла: пошуковики Музею Збройних сил, з якими ми починали 2014-го, такий статус отримали. Як і представники прокуратури та Міноборони, які бували на фронті час від часу.

×