Ексклюзиви
Вівторок, 18 червня 2013 15:59

"Більшість жахливих речей у нашій країні робляться не зі злого умислу, а з елементарної дурості"

   Письменниця Оксана Забужко натякає, що до кінця року може відкрити власне видавництво
Письменниця Оксана Забужко натякає, що до кінця року може відкрити власне видавництво

У Facebook "Країна" отримала анонімний лист: "Треба покопатися в біографіях Забужко і Фінкельштейна. Забужко – його родичка, і вони мили гроші "Факту" разом". Ми зателефонували Оксані Стефанівні й запитали про родинні зв'язки з одним із колишніх співвласників "Факту"

– А чого зразу не з Путіним чи Бараком Обамою? – сміється письменниця.

– Якщо серйозно – я належу до кредиторів "Факту". Тих кредиторів до біса. Їх, голубонько, пів-України.

У редакцію прийшов ще один чоловік. Він розповів, що позичив Вировому і Чистякову 800 тисяч гривень. Скаржиться, що писав вам листи, просив вплинути на видавців, а ви його листи пересилали Фінкельштейну.

– Уперше чую про такі листи. І не знаю, чого він писав їх мені. Але розумію, що скривджена людина може себе не тямити. Вони наробили дуже багато лиха і собі, і цілій купі людей. У мене 2004 року просили поборгувати їм гонорари. Відтоді прекрасно продавали мої книжки, за найприблизнішими підрахунками, в середньому на 120–150 тисяч доларів щороку. Мені не заплатили з того ні копійки. Казали: "Ми вам все віддамо, але почекайте". Це було велике видавництво, і українська література йому об'єктивно дуже багато завдячує. Вони видавали з розмахом, на широку ногу сотні книжок щороку. Вся сучукрліт із цілою купою засвічених молодих імен – це, в першу чергу, – видавництво "Факт". Воно випустило на ринок цілу гирилицю отих самих новоспечених "двотисячників". Без "Факту" їх не було б. 2008-го вдарила криза по всій книговидавничій системі, яка й досі не може оклигати. У "Факту" була найкрихкіша в економічному відношенні позиція – постійні позички й перепозички – що зверху увірву, то внизу надточу. Вони тоді чекали на гроші від держави. Держава мала сплатити за уже виконаний проект і не сплатила. І вони почали бігати з шапкою, збирати кошти по всьому світі під неймовірні проценти. Можна сказати, що у "Факті" робили нові імена, але нашим коштом. А я себе можу вважати "мамою сучасної української літератури". Не тільки "ідеологічно", як авторка першого роману, який довів видавцям комерційну перспективність сучасної літератури – до 1996 року, коли вийшли "Польові дослідження з українського сексу", в неї ніхто ще не вірив! А й цілком матеріально, як колись казали, "на всю глибину власної кишені". Бо весь бенкет ішов насамперед за рахунок грошей, які вони заробляли на моїх книжках.

2009-го Фінкельштейн пішов із видавництва. З вами розрахувався?

– Ні. Зимою 2008–2009-го, коли все рухнуло і вперше прозвучало слово "банкрутство", я кричала на Фінкельштейна: "Чому ви мені правди не казали?" А він: "Ну так думали – проскочимо". У питаннях бізнесу я цілковито здалася на нього. Він завжди говорив: "Оно вам надо? ­Занимайтесь литературой". А це ж золота мрія письменника – щоб хтось тебе звільнив од усіх житейських клопотів і дав займатись тільки літературою! Думаєте, я написала б "Музей покинутих секретів", якби в цей час колупалася у фінансових справах свого видавця? Я поїхала за кордон на півроку роман ­дописувати, там іще цілих два розділи лишалося. "Да, Оксаночка, у нас все хорошо". "У нас были проблемы, но мы их решили". Востаннє з ним розмовляла влітку 2009-го. А коли повернулася в Україну, мені сказали, що Леонід Петрович у лікарні з інсультом. Відтоді я його не чула й не бачила. Чутки різні. Що він вчиться говорити, що ходить з паличкою по квартирі, що розбитий паралічем.

Вировий і Чистяков збільшили борги Фінкельштейна?

– Вони видали другий 20-тисячний наклад мого роману, на який взяли гроші у "Фонду-3000", і який дуже справненько продали 2010 року. Мені за нього лишилися винні. Фінансових справ зі мною не обговорювали, але весь час ­доповідали: "Все добре, прекрасно продається".Отже, ви "подарували" їм свої гонорари?– Кредитори видавництва "Факт" діляться на дві групи. ­Перша – народні депутати й бандити, які позичили під відсотки задля прибутку. Друга – інтелігенція. Не тільки моя мама, вчителька-пенсіонерка, яка віддала їм півтори тисячі доларів своїх заощаджень. Це – люди, які давали без відсотків по 10, 20 тисяч доларів. А після катастрофи махнули рукою і сказали: "Пропало – то пропало, що зробиш".

Як-от Кіяновська?

– Кіяновська все-таки публічно про це говорить. А я знаю купу людей, які мовчать. Більшість не мають стосунку до літератури. Молоді япі, середній клас – просто давали гроші на підтримку українського книговидання. Люди, яким справді залежало, щоб була українська книжка: "Беріть, працюйте, заробите – оддасте".

Якби це була піраміда, вони б утекли з грішми за кордон.

– Усі, хто п'ять років у курсі цієї справи, ставлять собі одне й те саме запитання: "Як могли начебто розумні люди так фантастично бездарно розпорядитися чужими грішми?" Там була суто ідеалістична мотивація, яка підкуповувала. Фінкельштейн хотів збудувати професійне, за європейськими стандартами видавництво. І справді його збудував, тільки на дуже ненадійній економічній основі. Наробив купу системних помилок, які з роками накопичувалися в арифметичній прогресії. Це – типова українська безтолковщина. У країні більшість жахливих речей робляться не зі злого умислу, а з елементарної дурості. Вони на тому не нажилися і палаців не покупували. Нічого, крім один – інсульту, а двоє інших – тюрми. Це була з економічної точки зору цілком інфантильна схема, розрахована на ризик, на "авось", на "якось воно буде". Постійно вони брали-віддавали, бо хтось приходив і вимагав грошей. Якусь частину коштів, узятих під безумні відсотки, віддали моїми грішми і грішми таких, як я. Розрахувалися з людьми, які присилали до них "братків" із битами. Я багато навчилася на цій історії…

Більше не будете допомагати видавцям?

– Буду, звичайно. Люди є люди. Просто група "бандити і народні депутати" "свойо атгрєблі" з процентами. Ті з них, які "нє атгрєблі", сказали: "Я єво, суку, посажу". ­А інтелігенція – хто не знає, що думати, хто каже: "Пропало – то пропало". Фінкельштейн дуже любив книжку. Він – старий, ще з радянських часів, "книгочєй". З головою у це пірнув. Любо-дорого було дивитися, як він 24 години на добу гарує, спілкується з авторами, з книгопродавцями, читає рукописи, гасає щасливий по презентаціях, а потім телефонує й захоплено ділиться враженнями. Людина горіла на роботі. Ну і згоріла. Мені його суб'єктивно, по-людському дуже шкода. Не знаю, чи він справді вчинив громадянське самогубство – "застидався, втік і сховався", як його підозрюють. Чи це справді параліч, і чоловіка садонуло так, що він уже не підніметься. Але, якщо він справді втік, то не знаю, кому гірше – чи їм, чи йому.

Це якийсь стокгольмський синдром, коли жертва співчуває кривднику. Чого ж ви навчилися?

– Зрозуміла, як цей бардак працює і чому в країні – такий бардак. Шкодую не за втраченими грішми. Якби від початку знала, що бенкет за мої гроші, то замовляла б репертуар. Ми часто з Фінкельштейном говорили про ідеологію книжкового ринку. Я, наприклад, казала, що добре було б видати Драгоманова. Це ж ганьба, що один із найвидатніших мислителів, яким країна має пишатися, не представлений навіть тритомником політичних праць. Фінкельштейн заперечував, що це комерційно невигідно. Я собі нищечком бурчала: "Ну да, Драгоманов невигідний, а серія "Поза фокусом", прости Господи, вигідна. Уся ця дітвацька фантастика, якої ­ніхто не купував, накладом від 3 до 5 тисяч – чисті видатки!" Але що вдієш, вирішує видавець, моє діло сторона. Якби мені одразу чесно сказали: "Пожертвуйте нам ці гроші", я б озвучила список книжок, які треба видавати, бо вони сьогодні в країні конче необхідні.

Літератори у соцмережах пишуть, що "Спадщина-Інтеграл" додруковує "фактівські" книжки і продає їх.

– Вона торгує "фактівськими" книжками. На "Музей покинутих секретів" і "Польові дослідження" я підписала з ними контракт. 2011-го там перевидали мої "Польові дослідження", а 2012-го двічі друкували "Музей покинутих секретів". Один раз – із твердою обкладинкою, інший – у м'якій.

Чому підписали контракт із невідомим видавництвом, ­якщо є багато відомих і великих?

– Бо "Спадщина" була спробою Вирового і Чистякова врятувати інфраструктуру "Факту", її мережу розповсюдження. Власник переконав мене тим, що він – юрист. І що він має хороших фахівців, які зможуть поставити видавничий бізнес на реальну правову основу. Це мене порадувало і підкупило після "Факту", де взагалі ніякої документації не велося.

Якщо хтось продає "фактівські" книжки, вони б мали платити вам гонорар.

– У "Факті" станом на 2010 рік були рештки тиражу ­Notre Dame d'Ukraine і вибраних віршів "Друга спроба", потім був Шевельов (2011-го у видавництві вийшло листування мовознавця, літературознавця Юрія Шевельова та Оксани Забужко. – "Країна"). Ці книжки вже давно випродані, а розрахунків ще чекаю.

З яким видавництвом тепер працюватимете?

– Розберемся якось. Структура книжкового ринку деформована. Дитячі видавництва розвиваються дуже динамічно, а от із сектором дорослої книжки, особливо після завалу "Факту", серйозні проблеми. В мене є деякі амбіційні плани. Думаю, до кінця року ви про них дізнаєтеся.

Хочете відкрити власне видавництво?

– Це ви сказали, а не я, – сміється Оксана Забужко.

Як видавці дурять:

крадуть для обкладинок репродукції картин, фото, шматки ­із постерів голлівудських фільмів

книжки, написані малопоширеними мовами, перекладають не з мови оригіналу, а з російського перекладу. Часто так само "перекладають" з англійської. Це позначається на якості тексту

видають книжки без літредакторів та коректорів, що призводить до неоковирностей і граматичних помилок

подають підрядковий, дослівний переклад із російської . Пишуть "книжка українською мовою", а насправді це – калька з російської

називають книжку "навчальним виданням", друкують у ній твори без дозволу авторів. Гонорарів не платять

не укладають угод. Це дає змогу зменшувати гонорари, змінювати наклад

видають диск із начиткою творів без відома автора. Торгують футболками, торбами з цитатами, не питаючи згоди письменників

не вказують в угодах наклад. Потім додруковують додатковий

оформлюють угоди так, що письменник потрапляє в кабалу. Приміром, зазначають: видавництво має права на книжку на весь термін дії закону "Про авторське право". Або прописують, що автор замість гонорару отримує відсотки від продажів

домовляються з авторами, що частину накладу додрукують неофіційно. Проконтролювати кількість примірників неможливо

кажуть, що неможливо надрукувати кілька сотень примірників, лише 500 або тисячу. Сучасні технології дозволяють видати книжку навіть накладом один екземпляр.

Хто це робить:

від дрібних до відомих видавництв

видавництва, що друкують понад десяток назв перекладних книжок на місяць

переважно дрібні видавництва

видавництва, насамперед дитячі, які паралельно видають книжки українською та російською, представництва російських видавництв в Україні

видавництва, що спеціалізуються на навчальних посібниках

невеликі видавництва

виробники сувенірної продукції, аудіокнижки

невеликі видавництва

великі видавництва

середні й великі видавництва

невеликі видавництва

Зараз ви читаєте новину «"Більшість жахливих речей у нашій країні робляться не зі злого умислу, а з елементарної дурості"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

7

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 153
Голосування Як оцінюєте судову систему після вироку Стерненку?
  • Судової системи в Україні не існує. Є телефонне право президента
  • Вбивця і викрадач людей Степаненко отримав те, що заслужив
  • Українська судова система – це Портнов
  • Хто такий Стерненко?
  • Мені байдуже. Я виїхав з країни, або планую це зробити
Переглянути