Середа, 26 лютого 2020 12:03

"Беркутівець" узяв за куртку і сказав: "Заведу до своїх, і вони зроблять з тобою все, що захочуть"

Приїхала до Києва 1 грудня 2013-го через годину після побиття студентів. На Майдані було тисяч 30 людей, усі в один голос співали гімн – доти ніколи не чула подібного. Це перший яскравий спогад із Майдану.

У Косові чекало навчання, тому до столиці їздила на три-чотири дні, аби ніхто не знав. Не затримувалася надовго, але приїжджала часто. У наплічнику мала скетчбук. Була в осінньому пальті.

Перший час допомагала у Профспілках на кухні, розносила їжу. Якось заговорили про книжки, і хтось обмовився, що тут є хороша бібліотека. В Українському домі познайомилася з Мистецькою сотнею і там же знайшла своїх волинських із 35-ї сотні. Почала розмальовувати каски, писала позивні. Створювала портрети козака Мамая, національні символи, волинський герб.

  Вікторія РОМАНЧУК, 22 роки, художниця. Народилася 21 грудня 1997-го у місті Ківерці на Волині. Закінчила факультет художнього розпису Косівського училища декоративно-прикладного мистецтва на Івано-Франківщині та відділ монументального живопису Львівської національної академії мистецтв. Під час Революції гідності була у складі 35-ї сотні самооборони Майдану ”Волинська січ”. Мала псевдо ”Відьма”. 18 лютого 2014 року отримала поранення від світло-шумової гранати біля Будинку профспілок. Нагороджена орденом ”За мужність” ІІІ ступеня. У грудні 2018-го презентувала в Луцьку проєкт про Майдан ”Сторожа”. Малює в техніці акварель. Мала сім персональних виставок. Працює художницею по світлу у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Незаміжня
Вікторія РОМАНЧУК, 22 роки, художниця. Народилася 21 грудня 1997-го у місті Ківерці на Волині. Закінчила факультет художнього розпису Косівського училища декоративно-прикладного мистецтва на Івано-Франківщині та відділ монументального живопису Львівської національної академії мистецтв. Під час Революції гідності була у складі 35-ї сотні самооборони Майдану ”Волинська січ”. Мала псевдо ”Відьма”. 18 лютого 2014 року отримала поранення від світло-шумової гранати біля Будинку профспілок. Нагороджена орденом ”За мужність” ІІІ ступеня. У грудні 2018-го презентувала в Луцьку проєкт про Майдан ”Сторожа”. Малює в техніці акварель. Мала сім персональних виставок. Працює художницею по світлу у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Незаміжня

Увечері 16 лютого знову приїхала до Києва. Коли оголосили, що буде хода, у всіх нас з'явився якийсь щем. Щось близьке до панічної атаки. Всі розуміли: щось станеться.

Ми були на Інститутській. Хлопці часто відправляли мене в Український дім – то по протигази, то по бронежилети. Я моніторила позиції, слідкувала, що відбувається. Почався наступ, бігли тітушки. Ми ніби й знали про це, але не скоординувалися – нашу сотню витіснили до Маріїнського парку. Всі, хто був на сусідній позиції, побігли до Майдану. Я лишилася серед "беркутівців". Один узяв мене за куртку і сказав: "Зараз заведу до своїх, і вони зроб­лять з тобою все, що захочуть". Але його підрозділу дали наказ наступати. Відкинув мене до стіни.

Вже почали стріляти. Перебігла у під'їзд. Побачила жінку, попросила пустити всередину. Вона відповіла: "Вы – бандеровцы! Так вам и надо!" Випхала надвір зі словами: "Вот держите, я ее поймала". Я подумала, що це фінал, подумки прощалася з усіма. Якийсь "беркутівець" закрив своїм щитом і перевів на безпечну частину вулиці. "Убегай", – сказав.

18 лютого близько 20:30 біля Профспілок підняла голову й побачила, що мені під ноги летить світло-шумова граната. Отримала близько 50 рваних ран. Ушкодило м'язи на ногах, внизу живота й під грудьми. Від контузії перестала чути, дезорієнтувалась у просторі. Відійшла в сторону і знепритомніла.

Мене завели у медпункт на третій поверх. Коли зняли штани, медсестра заплакала. Я її заспокоювала. Не розуміла, що зі мною відбувається. Лікар виймав уламки, промивав рани, чистив обгорілу шкіру. Болю не відчувала.

Сказали, що мене чекають на вулиці. У коридорі стояв високий кремезний хлопець. Представився Андрієм з Автомайдану. Мої чоботи були залиті кров'ю і порвані, йти не могла. Він віддав своє взуття. І в білих шкарпетках ішов згарищем. Відвіз у автомайданівський офіс. Розумію: якби тоді не Андрій, не знаю, де була б. Після того роками намагалась шукати, але так його і не знайшла.

Сильний біль відчула під ранок. Мене відправили на квартиру до киян і вже звідти повезли в Михайлівський собор. Там у польовому госпіталі 19 лютого зробили операцію. Медсестра розмовляла по телефону з моєю мамою: "З Вікою все гаразд, вона в душі". Батьки не знали, що я в Києві. Коли відпустив наркоз, якраз підійшло телебачення. Я була в масці, але рідні впізнали мене за родимкою на шиї. Мама з сестрою приїхали за чотири дні.

Після поранення мене два тижні переховували. Таємно возили на перев'язки. Доліковувалася вже в луцькій лікарні. У ногах було багато уламків, деякі розкришувалися. Виймала їх ще три роки. Тепер маю схильність до переохолоджень, сильніше відчуваю зміну тиску, температурні перепади.

Ті три місяці Революції дорівнюють усім 16 рокам "до". Про Майдан не можна сказати "школа" – це недостатньо вичерпно. Сформував мене як особистість. Дав уміння відрізняти важливе від неважливого, розуміти цінність життя, згуртованості та єдності.

З 2014 року в мене почався відлік української історії. Майдан став катарсисом, коли через біль і втрати розумієш, що маєш діяти.

Мій майданівський щоденник із начерками й замальовками згорів разом із речами у Будинку профспілок. Після того років п'ять не малювала Майдан. Влітку 2018-го поїхала на іконописний пленер у Замлинні на Волині. Порозтягувала папір десь 2 на 7 метрів і вугіллям почала малювати Небесну сотню, усі події. Відчула, що з цього має бути проєкт. Усе переживалося заново. В образах моєї "Сторожі" всі ті, хто загинув, і живі також. Вони рівноцінні.

Зараз ви читаєте новину «"Беркутівець" узяв за куртку і сказав: "Заведу до своїх, і вони зроблять з тобою все, що захочуть"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 189
Голосування Хто має отримати національну кінопремію "Золота дзиґа" за найкращий український фільм 2019 року?
  • Вулкан
  • Гуцулка Ксеня
  • Додому
  • Мої думки тихі
  • Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго
  • Інший фільм
Переглянути
Погода