У ТАБОРІ В НОРИЛЬСЬКУ ПОЛІТИЧНИХ В'ЯЗНІВ ЗВІЛЬНЯЛИ ВІД РОБОТИ, КОЛИ МОРОЗ БУВ 42 ГРАДУСИ
1941 РОКУ ВСТУПИЛА ДО ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ. То відбулося само собою. Я виховувалася в "Просвіті". 1940-го в нашому селі арештували 18 хлопців і чотири дівчини. Всі мої однокласники загинули в УПА.
КОЛИ НАБЛИЖАВСЯ ФРОНТ, ВИВЧИЛАСЯ МЕДИЧНОЇ СПРАВИ. Вишкіл відбувався в селі Сілець для 56 дівчат. Проводив його доктор "Савка" з Червонограда. Я кинула роботу в банку в Сокалі й приїхала додому. Енкаведисти наступного дня напали на наше село. Йшли уперед фронту, в кожну хату заскакували по 20 чоловік. По сусідству були два наші хлопці. Їх постріляли на ліжку. Забирали овес своїм коням, лахи – для червоноармійців.
ОДНОГО РАЗУ В ХАТУ ДО БАТЬКІВ ПРИВЕЗЛИ РАНЕНОГО ХЛОПЦЯ. Права рука трималася тільки на шкірі й жилах. У рані завелися черви, бо він довго лежав у лісі. Я прочистила те все, тато витесав дощинку, наклала шину. І відправила його до доктора "Савки" в сусіднє село. За пару місяців бачила того хлопця. Він помахав рукою – вона працювала.
РОБИЛА ЗБОРИ В СЕЛАХ, навчала дівчат правил ОУН і декалогу націоналіста. Переносила грибси (таємний лист. – "Країна"). Від нашого провідника несла на Волинь. У кожному селі мене хтось чекав, я знала адресу людини і псевдо. Вона казала, куди йти далі й кого питати. Другий грибс через кордон із Польщею перенесла тут неподалік. Мене переодягнули на дуже бідну дівчину. Я сказала, що сестра родила дочку, дуже хочу її побачити. Пустили. Грибс несла в підошві черевика. Назад мала з собою секретну відповідь. Прикордонник із голови до ніг мене оглянув, аж назад подався. Так я страшно бідно виглядала. Пропустив додому.
1947 РОКУ АРЕШТУВАЛИ ПЕРШИЙ РАЗ. Спіймали на завданні в одному селі й питали, що я тут роблю. Згадала, що неподалік живе вуйко нашої дівчини Насті Жукевич. Придумала, що іду до дядька й назвалася Настею. Забрали на слідство. Викликали того вуйка. Він сказав, що вперше мене бачить. Але потім зрозумів, хто міг його родичкою назватися. Тому заніс слідчому меду й сказав, що спочатку просто забоявся признатися. Мене випустили за тиждень.
ПРОВІДНИК "ОЛЕСЬ" ЗАБРАВ МЕНЕ ДРУКАРКОЮ В РАЙОННУ ОРГАНІЗАЦІЮ. У нього жінка загинула. Він хотів, щоб я була з ним. Відмовилася. То він мене вигнав і зброю забрав. А я не бачила перспективи з ним. Бо тільки й чула: там убили нашу вагітну, і там. Багато дівчат загинули з дітьми в утробі. Одна себе пристрелила з животом, щоб не здаватися. Іншу схопили в криївці, відвезли на розстріл у Радехів. Там публічно вбили. Люди розказували, що вона вже була трупом, а дитя в животі ще рухалося.
"ОЛЕСЬ" НА МОЄ МІСЦЕ УЗЯВ "СТАЛЕВУ". За кілька місяців їх обох убили.
УДОМА ХОВАЛАСЯ В КРИЇВКАХ – під піччю або в стайні. Їх зробив тато. 1950 року прибігла додому – хата відкрита. Чую в селі: "Прощавайте всі!" Зрозуміла, що батьків вивезли.
ПІШЛА В КРИЇВКУ ЗАГИБЛОГО ПОВСТАНЦЯ "ГЕФАЙСТА". Вона була під піччю, вхід із комори. Хтось мені написав грибса: "Іди голосися (здавайся. – "Країна"), боротьба затягується". Відписала: "Я втратила родину, майно, а свою честь – не втрачу".
РІДКО ХТО З НАШИХ ЗАЛИШИВСЯ. Один кущовий здався, інший – загинув. Арештували хлопця, що знав про мою криївку. Треба було тікати. Домовилася з чоловіком родички, що житиму в його мами. Але він мене здав. Залізла на горище. За 2 години – стукіт у вікна. Однак стало легше на душі, що закінчилося моє підпілля. Бо то вже була мука: переховуватися не було де.
ЗНЯЛИ МЕНЕ З ГОРИЩА. Пробувала тікати, щоб застрелили. Але вони почали бити. "Восємь лєт!" – і до плоту, "восємь лєт" – і до плоту. Кидали мене, як мішок. Але була тепло вдягнута, то відбивалася, наче м'ячик. Прізвище своє назвала, бо скривати не було потреби: батьків уже забрали.
НА ПІДВОДІ ЗАВЕЗЛИ В РАДЕХІВ. Звідти найняли таксі – і до Львова в слідче управління. Поставили в такий бокс, як шафа. Тиждень стояла, присісти не можна було. На допити не водили, бо на мене все було готове: автобіографія, чийсь доклад і навіть моя відповідь із криївки, що "честі своєї не втрачу". Але хотіли спровокувати. Робили це так. Наших саджали в машину й везли наче в іншу тюрму. По дорозі нібито нападали повстанці в нашій формі. Забирали в'язня до лісу, й там він мусив покликатися на когось – з ким працює, хто його провідник. Багато хто на цьому зламався. Але я це знала. На дежурстві один енкаведист шепче про це іншому. Той: "Та вона, певно, знає". А я кричу з бокса: "Знаю-знаю!"
БУВ УКАЗ, ЩОБ ПІДПІЛЬНИКАМ СТАВАТИ З ПОВИННОЮ. І направду, хто здавався, то відпускали його й родину. Але ж треба було видати своїх. Моя совість на то не пішла. Повели до якогось начальника Ковальчука. Він питає, чому не стаю з повинною. Кажу, що не вірю їм. "Ви – вислужники німецькі", – він говорить. А я кажу: "Ні. Я бачила в Сокалі, як наші хлопці напали на німецьку тюрму й визволяли політв'язнів. Якби ми були вислужники, за що б нас у тюрму німці саджали?" "Так что ж…" – Ковальчук. "Так до побачення", – відрубала я й вийшла з кабінету. Конвой – за мною.
У НОРИЛЬСЬКУ ПРАЦЮВАЛА НА СТРОЙЦІ. Коли мороз був 42 градуси, то від роботи звільняли. Носили цеглу, подавали розчин. Норильськ зводили українці. Росія збудована нашими людьми.
ЇСТИ ДАВАЛИ БАЛАНДУ Й КАШУ. Барак опалювався. Дівчина-днювальна гріла воду митися, їсти розносила. По ночах вишивали. Правда, лише білими нитками, бо кольорових не було.
МЕНІ ЗАБОРОНИЛИ ЛИСТУВАННЯ. Але дівчата переписувалися з хлопцями із сусіднього табору. Я попросила їх, щоб запитали, чи немає там Крука Федора з Яструбич. То був чоловік моєї тітки. Вже другого дня відповіли, що є такий. Передала йому адресу моїх батьків. Він їм написав, і я встановила з ними зв'язок. Вони були в Амурській області. Працювали, їм платили гроші. На душі стало легше.
ТРЕБА БУЛО ВСТАВИТИ ЗУБИ. Батьки 350 рублів переслали. Але хтось їх вкрав. Тоді я написала жалобу. Гроші повернули. Зуби зробили дуже добре.
НАШ ЛАГЕР – ПОЛІТИЧНІ В'ЯЗНІ. А недалеко – рецидивісти. Коли разом на залізній дорозі сніг відкидали, то вони дівчат у туалеті ґвалтували.
ЯКОСЬ ІДЕМО З РОБОТИ, А НА КОЛЮЧОМУ ДРОТІ – ЧЕРВОНИЙ ПРАПОР ІЗ ЧОРНОЮ ЛЕНТОЮ. Ми здогадалися, що Сталін помер. Між собою давай очима стріляти. Уголос не тішилися, бо між нами сексоти були – росіянки. Такі дурепи, що мали по 25 років і за Сталіним плакали.
ОДРАЗУ ПОЧАЛИ ГОТУВАТИСЯ ДО ПОВСТАННЯ. Переписка з чоловічим лагером була завжди. Листи лишали на стройці, під цеглою. Отож, усі відмовилися йти на роботу. Повикидали параші, ґрати познімали. Революція. Конвой спостерігав, не бив. Але нам перестали давати їсти. Голодували два тижні. Потім приїхав Берія (Лаврентій Берія – генеральний комісар держбезпеки СРСР. – "Країна"). Ми вислали на зустріч із ним з кожної нації по два чоловіки. Виставили 36 вимог. Вони рішили тільки одне питання – зняли номери з одягу.
ОГОЛОШУЄМО СТРАЙК УДРУГЕ. Повісили чорний прапор посеред лагера з червоною стрічкою, що означало пролиту в боротьбі кров. Написали "Воля або смерть!" і викопали яму. Бо гадали, що нас усіх перестріляють.
НА ТРЕТЬОМУ ТИЖНІ ПРИСЛАЛИ КАРНІ ВІЙСЬКА. Почали лити воду зі шлангів. То було літнього Івана Купали. Але там це – кілька градусів. Ми стояли мовчки. Потім начальник сказав: "20 мінут прошло, больше нельзя". Перестали лити. І кинулися на нас із топорчиками. Новенькі, блискучі. І по чому попало лупили. Багато покалічених попадало в яму. Але ніхто не загинув. А в сусідньому таборі хлопців танками душили.
СТАЛИ НАС ДІЛИТИ: КОГО В ТЮРМУ, КОГО – В РЕЖИМНИЙ ЛАГЕР, КОГО – В ЗОНУ. Залежно від того, хто які функції під час повстання виконував (тюремна адміністрація виокремила 2920 активістів. 45 із них заарештували як організаторів, 365 – посадили в тюрму, 1500 перевели в концтабори Магадана. – "Країна"). Я займалася господарськими справами – попала в режимний лагер. Там було все те саме, але без сексотів.
Потім перевели в Мордовію. На фабриці шили бушлати й куфайки.
1956 РОКУ ПОЧАЛИ МАСОВО ЗВІЛЬНЯТИ. По 50 людей щодня комісія визивала. Залишали тільки тих, хто сидів за вбивство. Мені треба було поручительство. Тато пішов до нотаріуса й прислав. Через три місяці поїхала до батьків. Жила окремо на спецпоселенні вісім років.
ПОЗНАЙОМИЛАСЯ ІЗ РЕПРЕСОВАНИМ МИХАЙЛОМ ГАНЯКОМ ЗІ СТАРОСАМБІРЩИНИ, на два роки від мене молодшим. До того він відбував покарання у Воркуті. Завагітніла від нього. Гадала, будемо разом жити. Але він робити нічого не хотів. Потім виявилося, що писав покаяння. Кинув мене, коли була вагітна. Пішов до іншої хліб їсти. Вже в Україні в журналі "Жовтень" прочитала прізвища 150 націоналістів, які покаялися. Там був і він.
1963-ГО НАРОДИЛА ДОЧКУ НАДІЮ. Про заміж більше й не думала.
ЗВІЛЬНИЛИ РОДИНУ Й МЕНЕ, ПРИЇХАЛИ В УКРАЇНУ. П'ять тижнів чекали контейнера з Білогорська. Тато купив там шиферу й меблі. Коли розгрузили, то люди аж ахали, бо до того думали, що ми – діди з торбами. Буфет (кухонна шафа. – "Країна") в хаті досі стоїть.
ЗДОГАДУВАЛАСЯ, ЩО ДОЧКА В ДУШІ МЕНЕ ЗАСУДЖУВАЛА. Бо я погубила долю батьків і рідної сестри, яка на той час мала дітей і щасливу сім'ю. Надя каже, що зрозуміла мене під час Революції гідності.
Коментарі
4