"Аж тут можна вернутися. Як ми зраділи. Так хотіли додому! Хоч і газу нема, призвичаїлися. Чому на зиму нам кудись іти?"

5

Мешканців ірпінського під'їзду виганяли російські загарбники, а тепер – місцева влада

– Ну що чути? Таки виганяють нас? Якого дідька, якщо будинок крєпкий? Хіба це по-хазяйськи? Зима на носі!

– То окупантами були росіяни, а тепер міська влада! Не підемо нікуди зі свого дому!

 

Кілька голосів прорізують густе від спеки повітря. Звук відлунює від стін. Великий спільний двір п'ятьох багатоповерхівок Ірпеня колись вирував життям: тут і загальні качелі-каруселі для дітей, і паркування, і всі під'їзди дивляться один на одного. Тепер тихо. Між обгорілими будинками з вирваними нутрощами і чорними дірами замість вікон поросли бур'яни в людський зріст. Вдень сюди забрідають туристи фотографувати наслідки війни, перехожі бігають у туалет між заростями лободи й амброзії. А вночі тут моторошно. Світяться вікна лише одного будинку. Точніше навіть під'їзду, бо 10-ти поверхівка на Северинівський 160, побудована так, що її два під'їзди стоять окремо один від одного. По факту це дві будинки, але адреса формальна одна. Ця особливість не грала жодної ролі десятиліттями, якби в лютому цього року російські війська не почали обстрілювати Ірпінь. З танків, "градів", мінометів. Всі мешканці згаданого району, який в народі називають по-радянському "СМУ", виїхали. І склалося так, що інші будинки прикрили собою другий під'їзд панельки №160. Він постраждав найменше. Спеціальна комісія від Науково-дослідного інституту будівельного виробництва попередньо постановила, що в ньому можна жити, якщо відремонтувати. Сусідські – демонтують. Сорока квартирам, у 28 з яких вже повернулися мешканці, дали світло і воду у травні. Люди очікували газу, відновлення покрівлі, засклення побитих шибок все літо, як раптом на зустрічі із жильцями 16 серпня мер міста Олександр Маркушин повідомив, що вони можуть залишатися у своїх домівках до жовтня. А далі всі комунікації їм відріжуть, і хай виселяються. Бо весь дім № 160 йде під знесення.

Жителі обурені. Вони обступають мене з усіх боків, діляться емоціями, їх чують інші, виходять із під'їзду. Гудуть

Інженер-будівельник Раїса Погукаєва разом із чоловіком і тоді ще 12-місячним сином Ванею у грудні 1991-го заселилися в будинок на вул. Жовтневій, 160. Його та будівлі поряд зводив для працівників будкомбінат "Прогрес". Варто було стати на чергу – й рано чи пізно ти власник нової квартири.

– Як ми раділи! Переїхали з готельки, а тут світло, просторо, навколо сосни. Власне через них і вийшло, що два під'їзди окремо. Будинок мав стати буквою Г, але на розі росли такі красуні. Їх пожаліли рубати, а натомість два окремі корпуси побудували, – 59-річна жінка аж світлішає на обличчі, коли згадує новосілля. – 30 років ми мали дім. А тоді – війна.

Я бачила у вікно літак, який скинув 2 березня бомбу на дах будинку сусіднього ЖК "Липки". Бої йшли все ближче, було чути стрілянину. Багато хто виїжджав із нашого будинку і з Ірпеня. Комусь вдалося сісти на потяг, а тоді розбомбили колію. Але ми з сином ходили якісь розгублені, відрізані від реальності: не було ж ні інтернету, ні зв'язку. Жодних оголошень про евакуацію, самі чутки. Люди бігали десь у приватні будинки підзаряджали мобілки.

Раїса та її син, 31-річний Іван, іще могли якось перебувати у квартирі, коли там зникло світло й вода. Але коли не стало тепла – утриматися в мороз стало нереально.

– Ваня тоді змотався до однокласника, повернувся: "Мамо, ми йдемо туди жити. Будемо всі гуртом, там багато людей". Я спершу впиралася, не хотіла квартиру кидати, важко. А потім запитала, що брати. – "Теплі речі, документи, гроші, ліки". І от він за велосипед, виходимо, і я подумала: "Все, я сюди ніколи не повернуся", – вперше і востаннє за розмову плаче. Тоді продовжує:

– У великому приватному будинку в центрі нас зібралося душ 15. Готували їсти на вулиці, спали в одязі. У дворі була криниця, вона рятувала. А коли міни стали падати все ближче, один чоловік запропонував перебратися в його хороми. То справжній замок, крутелик побудував у 1990-ті. Він лишив ключі, дозволив брати, що треба. Попросив годувати його алабая. Ми спали всі на підлозі на матрацах. Син бігав до нашого будинку дивитися, чи той уцілів. Приносив новини: "сильно бахкають", "поруч погоріли квартири", "у нашому під'їзді почали мародерити". У замку було безпечно до 23 березня, а тоді зайшли наші військові: "Тут не можна лишатися". І вивезли нас.

 

Раїса Погукаєва перечекала окупацію Ірпеня в сестри на Житомирщині. Затрималася там до травня. Її син повернувся на роботу після звільнення міста. Одразу побіг до будинку: вижив.

– Ваня працює в компанії, що надає інтернет-послуги. Жив на роботі в підвалі, ночував на розкладачці, волонтери годували. І продовжував бігати до нашої панельки: "дали воду", "дали світло". Я зідзвонювалась із сусідами: багато хто повернувся. І я приїхала додому. У нашій квартирі на диво мало чого зникло: якісь дрібниці – подовжувачі, плоскогубці, ноут знайшовся в сусіда. Уламок міни пробив холодильник наскрізь, але син чимось замазав. І він, і телевізор працюють. Лише там, де дірка від попадання, немає зображення, – сміється. – От техніка в нас дає! Але ці всі незручності – неважливі, головне – ми вдома. А коли отримали документи, що будинку присвоєна друга категорія (є різні категорії руйнувань: перша – незначні, переважно розбиті шибки, друга – пошкодження даху, фасаду тощо, але жити можна, третя – не підлягають відновленню. – Країна), яка ж це радість була. Неймовірна. У нас знову є дім.

Будинок Раїси й візуально має кращий вигляд за сусідські, менше пошкоджень. Лише вибиті шибки, дірка у стіні підвалу, що зяє відкритим ротом із гострою арматурою зубів, вирваний із м'ясом шматок рогу будинку та зруйнований балкон верхнього поверху видають його "поранення". Була ще дірка в даху, яку мешканці самі забетонували та вкрили руберойдом. Правда, жеківці переробили, хоч і не до кінця. Газівники заварили пошкоджені труби, але газу так і не пустили. У дворі виросла нова трансформаторна підстанція. Волонтерська організація возить мешканцям щодня обіди: суп-борщ, каша чи картопля з битком, салат.

– У багатьох будинках за державними програмами посклили вікна й навіть сьогодні у місті склять, я бачила. І не тільки вікна, а й балкони. Ми теж чекали своєї черги, але трах-бах: готуйтеся на виселення. Ми повозмущалися на зборах, і мер пообіцяв: "Подумаємо, рішення переглянемо". Тепер щодня ходжу в міськраду й тільки й чую від нього й депутатки: "Почекайте". Але всі роботи ремонтні в нас зупинені. І всі служби кажуть: "Будинок демонтують". А тим часом літо минає.

Погукаєва просить сусідів міняти вікна самостійно.

– Вікна побиті ми у свою квартиру спершу плівкою затягли. Та скоро склити буду. Назбирала скла по смітниках, – сміється від ніяковості. – А що? Викидають склопакет: одна шибка вибита, інша ціла. У мене рами дерев'яні, засклити вікна – це просто. Таким чином на всю квартиру назбирала. Балкон – ні, хоча б у кімнатах.

Пенсіонер, 74-річний Олександр Пилипенко, разом із Раїсою Погукаєвою – головні активісти в під'їзді. Вони створили ініціативну групу й тепер пишуть листи, куди лише можна: до голови обласної адміністрації, мера, начальників жеку й теплокомуненерго, газконтори. Якщо не отримають відповіді, збираються звертатися до Кабінету міністрів, до прокуратури, Офісу президента: "Хочемо підняти шум". Серед мешканців будинку є юрист, він скеровує ініціаторів. Головна їхня мета – добитися, щоб будинку не зносили, полатали, на зиму увімкнули опалення й дали можливість у ньому жити.

Пилипенко запрошує до своєї двокімнатної квартири. На сходах чисто – мешканці місяць виносили сміття. Ліфт працює. У Олександра – єдиного в під'їзді – стоять свіжі склопакети.

– Син дав гроші, в теорії їх мають повернути, але коли? За царя Гороха, – водить по квартирі. Тут майже нема слідів обстрілів, хіба у процесорі від компа дірка, наче рубонули сокирою. Але він працює.

 

– Ми купили цю квартиру, коли мені було 54. Усе життя мріяв про своє житло. Перебивався, де тільки міг! Мешкали з дружиною в батьків. І от нарешті з такою радістю придбали цю квартиру 20 років тому. Вона коштувала 10,5 тисячі доларів, нам трохи не вистачило, то друзі позичили. Було в нас одне ліжко, стіл і стара шафа. Кілька років так жили, доки обросли майном. Думали, до кінця життя нам вистачить: будинок міцний, не старий. Радій, та й годі.

Коли почалася війна, виїхали до рідні. А як тільки Ірпінь звільнили, із сином сюди повернувся. Будинки напроти обгорілі, страшні, в сажі. У нашому – скла по кісточки. Давай усе вигрібати. У квартирі росіяни ночували раз чи два. Отут під моїм фото 50-річної давності, коли я в армії служив, – показує на шафі світлину, де він вилазить із танка, – намалювали букву V. Я заклеїв. От чого! Подумали, раз танкіст і шапка із зірочкою – то свій.

Олександр разом із дружиною пробували трохи пожити в доньки, доки тут іще не були підключені комунікації. Але хата стара, а вони – астматики. У сина жити було незручно, бо він із дружиною онлайн працюють із дому.

– Аж тут можна вернутися. Як ми зраділи! Ми так хотіли додому. Хоч і газу немає, призвичаїлися до електричної плитки й мультиварки. На вікна балконне скло назбирав на вулиці за 10 днів, бо купити – 700 гривень за квадратний метр скла, – показує засклений власноручно балкон. – Ви ж бачите, умови хороші, чому нам кудись іти на зиму? Не всі мають в Ірпені такі квартири, як у мене.

Чоловік упевнений, що місцева влада накинула оком на землю, де стоїть їхній дім. Голосно заявляє:

– Красти, красти, красти. Хочуть побудувати новий ЖК, до їхніх липких рук пристане багато, – через скельця окулярів його очі здаються ще більшими. – В Ірпені діє мафія забудовників. Колишній мер Карплюк (Володимир Карплюк є фігурантом корупційних розслідувань, частина яких стосується незаконних забудов. – Країна) поставив головою тут свого дружка (говорить про нинішнього мера Олександра Маркушина. Той якийсь час був заступником ­Карплюка. – Країна). Він його в усьому слухається. Ми розуміємо, що наш будинок їм, як більмо на оці. Треба новий квартал, а тут радянська панелька. Простіше все знести. То Рая жартує: хай до нашого будинку ліпнину причеплять чи колону яку, щоб усе мало гармонійний вигляд.

Акуратна, в гарному халаті, з високою зачіскою пофарбованого волосся Валентина Пархоменко дивиться спантеличено. Їй 72, до війни вона мала роботу й родину поруч.

– Колись із покійним чоловіком цю квартиру отримали від "Прогресу", обоє там працювали: я робітницею, він – на баштовому крані. І сину старшому теж квартиру дали – на одному сходовому майданчику з нами, він уже жонатий був, а менший армію відбув. Але життя так склалося, що чоловік і сини – на кладовищі. Невістка – в інвалідному візку, а внучка – удова учасника АТО. Вони удвох і маленька правнучка жили неподалік. Я в госпіталі санітаркою працювала, щоб їм допомагати. До 13 березня ми були в місті, теробороні їсти з дівчатами варили, а потім родиною в Польщу виїхали. Там я на четвертий день пішла вареники ліпити і квартири убирати. А сюди вернулася, бо сусіди дзвонили: "Ні вікон, ні дверей у квартирі немає, Валя, вертайся, бо тут "заході-виході". Місяць виносила сміття: не було де ногою ступити. В моїй квартирі орки оружейне масло варили, то ні кухні, ні ванни за мазутом не видно. Поки повимивала, повишкрябувала. Але, слава Богу, квартира жива. Погано лише, що я сама і що без роботи. Госпіталь мій переїхав у Київ. А на пенсію 3,8 тисячі гривень як жити? Як ті вікна вставляти? – вона показує свою затишну чисту квартиру. У ній багато м'яких іграшок, штучних квітів, плетених серветок. Замість шибок – плівка, вхідні двері понівечені, покривлені, хитаються, до одвірків не притуляються.

 

– Вони не піддаються ремонту, а найдешевші нові – 12 тисяч, ну за що я їх куплю? Чому не можна підрихтувати цей дом? Він же вцілів, навіть із меблями вистояв. Він здоровий. Як сказав наш президент: де возможно – треба зберегти. Країна ж не така багата. Це ж не по-хазяйськи. Заробіть дірку в підвалі, зробіть кришу, поставте вікна. А цього року й без балконів побудемо. Правильно, Саша? – вона розгублено звертається до Олександра Пилипенка. Роззирається довкола.

Ми спускаємося вниз. Частина мешканців – у дворі. Хтось на лавці, хтось сперся на велосипед, інші стоять півколом. Ірпінці навперебій вигукують побажання, претензії, питання.

– Маркушин сказав на собранії: "Якщо не хочете виселятися, то будемо примусово". Викидатимуть за руки й за ноги. Для чого ці погрози? Треба з умом підходити!

– Демонтуватимуть усі ці будинки після війни, то дайте нам у своєму пожити. Ми ж не заважаємо. Навіть самі готові все посклити, тіки дайте скло.

– Скільки в людей меблів, стіралки, холодильники. Хоч би які, але вік наживали. Куди їх дівати? А речі куди? Наймати кудись вивозити – це ж тисячі. Орендувати гаражі – теж.

– Головне – куди їхати? Вони пропонують у модульне містечко (в Ірпені в середині серпня відкрили модульне містечко на 352 особи. Кімната, площею 15 "квадратів", розрахована на чотири особи. Туалети, душ, кухня – загальні, але комунальні послуги платити не треба. Годуватимуть безкоштовно. – Країна) – це ж курятник. Люди на головах одне в одного. Селять по четверо, а нас п'ятеро. То що маму чи чоловіка – до чужих людей? Ліжка в два яруси, утленькі. Через пару ночей розваляться. Речі нема куди дівати, якісь крихітні полички. Хтось он книжки поклав, полочка впала. Домашніх тварин не впускають. А наша Пуша з нами обстріли перетерпіла, 10-градус­ні морози, коли ми в ботинках спали. Куди її? – Мопсиха Пуша чує свою кличку, перехрещує передні лапки для позування. – Це таке собі помешкання – для студентів чи того, хто днями на роботі, а туди приходитиме ночувати. А нас більшість – пенсіонери.

Хай заселяють тих, кому справді нема де жити. Є люди нужденні, он жіночка із сусіднього будинку тепер десь біля цистерни з горючим поселилася. На дивані з мусорки спить із дорослим онуком. А тут я плачу за все, долгів нема, чому я не можу жити у своїй хорошій квартирі? А виганяють у гірше. Не мають права!

– А ще пропонують Залізне містечко (тимчасове житло в Ірпені, зроблене з купейних вагонів. Розраховане на 150 людей. – Країна).

Усі сміються, наче їм запропонували щось непристойне.

– Ще ніч переночувати, ладно. А жити в купе? З дітьми? Через тиждень розвивається клаустрофобія. Ну що ми залишимо свою квартиру й поїдемо на койко-мєсто? Ну це смішно.

– Або сказали, їхати в дитячий табір імені Гагаріна. Показали новину по телевізору: "Для людей, які втратили дах над головою". А хіба ми втратили (у згаданому сюжеті мер міста каже: "Треба відновити водопостачання, водовідведення, є питання по світлу". Обіцяє за місяць підготувати корпуси табору, в яких житимуть 500 людей. На відео видно кімнату, в якій не менш як 20 ліжок. – Країна)? Ось такі перспективи чекають на тих, хто не зможе винаймати житло за власні кошти. У них є гроші на ремонт занедбаного табору, але немає ні їх, ні бажання відновити будинок другої категорії. Ласий їм цей шматок землі під нашим будинком!

"Ми хочемо бути вдома" – загальне бажання. Переселятися ніхто нікуди не збирається. Готові взимку палити кострища на вулиці. Розглядають варіант орендувати квартиру для всіх і по черзі ходити митися й варити їсти.

Міський голова Ірпеня, 42-річний Олександр Маркушин, у коментарі "Країні" зауважує, що зазначений будинок не підлягає знесенню.

– Однак є велике занепокоєння. Він зроблений із радянських плит. Нині міська рада замовляє проєкт, де чітко буде досліджено, чи витримає цей будинок, коли демонтуватимуть сусідні, чи не завалиться він. Бо він побудований із помилками. Якщо експертиза встановить, що вистоїть, то ми проведемо ремонтні роботи й підключимо газ, мешканці залишаються в ньому жити. За місяць точно знатимемо відповідь.

 

Депутатка округу Оксана Нечитайло, 29 років, підтверджує слова мера. Додає, що через другий під'їзд будинку на Северинівській, №160, не можна буде побудувати нові на місці знесених сусідніх.

– Наш головний архітектор каже, що, згідно з нормами сучасного будівництва, нові будинки не зможуть стояти на місці старих. Бо треба місця для паркування, треба відступити від дороги якусь кількість метрів. Ці два чинники – планування території й технологія демонтажу сусідніх будинків – вплинуть на те, розбиратимуть цей будинок чи ні. Поки що немає остаточного рішення. Ми не можемо вкладати гроші, яких і так бракує в бюджеті, в ремонт будинку, який із високою ймовірністю буде знесено. Нині позиція мера така, що воду і світло відключать. Жити мешканці зможуть у тимчасових локаціях у модульному містечку й таборі імені Гагаріна. Там є всі комунікації включно з теплом. А коли будинки відбудують нові, люди зможуть повернутися у свої квадратні метри.

– Єдина наша надія – активність, – каже Раїса Погукаєва. – На вулицю Садову, де ініціативна група мешканців працювала три тижні, приїздив Маркушин і сказав, що будинок викреслили з демонтажу. Так що боремося.

Підіймаємося на дах десятиповерхівки, що вистояла під обстрілами ворогів. Якщо не опускати очей на рознесені внизу вщент хати й не повертати голови в бік чорних сусідських панельок, а дивитися в бік Києва, де на кілометри зеленіє сосновий ліс, то на секунду захоп­люєшся: яка ж краса! Але тут же зіщулюєшся від вечірнього вже прохолодного вітру. Зима насувається.

P.S Того дня, коли журнал вийшов (1 вересня) стало відомо, що будинок на Северинівській, 160, не зноситимуть.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×