Вівторок, 29 листопада 2011 17:04

Андрій Пишний втратив слух у 34 роки

  Андрій ПИШНИЙ, 37 років, заступник голови партії ”Фронт змін”. Народився 26 жовтня 1974 року в селі Доброводи Збаразького району на Тернопільщині в родині міліціонерів. Закінчив Чернівецький університет, факультет правознавства, та Українську академію банківської справи. Кандидат юридичних наук. Викладав на кафедрі конституційного, адміністративного й фінансового права Чернівецького університету. Працював першим заступником голови правління та виконувачем обов’язків голови Ощадбанку. У 2007–2009 роках був заступником секретаря Ради національної безпеки та оборони.  Позаторік у січні внаслідок хвороби втратив слух. Захоплюється живописом, займається настільним тенісом та стендовою стрільбою.  Дружина Людмила – домогосподарка. Виховують доньок 12-річну Світлану й Дарину, 8 років
Андрій ПИШНИЙ, 37 років, заступник голови партії ”Фронт змін”. Народився 26 жовтня 1974 року в селі Доброводи Збаразького району на Тернопільщині в родині міліціонерів. Закінчив Чернівецький університет, факультет правознавства, та Українську академію банківської справи. Кандидат юридичних наук. Викладав на кафедрі конституційного, адміністративного й фінансового права Чернівецького університету. Працював першим заступником голови правління та виконувачем обов’язків голови Ощадбанку. У 2007–2009 роках був заступником секретаря Ради національної безпеки та оборони. Позаторік у січні внаслідок хвороби втратив слух. Захоплюється живописом, займається настільним тенісом та стендовою стрільбою. Дружина Людмила – домогосподарка. Виховують доньок 12-річну Світлану й Дарину, 8 років

Батьки розлучилися, коли мені було 11 років. Мама працювала в міському відділі міліції. Останні сім ­років боро­лася з онкозахворюванням. За кілька днів до того, як мами не стало, їй дали звання майора. Я приніс їй погони в лікарню. Дипломну роботу теж писав біля її ­ліжка.

З майбутньою дружиною Людмилою зустрічався три роки. Мама померла, коли я закінчив університет. Справивши сороковини, тихо побралися.

До алкоголю байдужий, але інколи доводилося пити. В уні­верситеті була військова кафедра. Після випускних іспитів курсанти традиційно йдуть святкувати з викладачами. А це хлопці потужні: афганці, офіцери бойові, й п'ють дай Боже. Як командир взводу був делегований для цієї почесної місії. Ми так добре посиділи, що по домівках таксі розвозило всіх геть п'яних. Того вечора я прийшов додому сірого кольору. Мати подивилася, запитала: "Це було потрібно?" – відповідаю: "Це було неминуче". Наступного дня мав важливу зустріч із деканом. Мама приготувала яєчню, дала міцного чаю, лимонного соку – й за 2 години був майже як новий.

Мого вчителя фізики у 24­-й чернівецькій школі Пауля Пшеничку журнал "Фокус" вніс цьогоріч до рейтингу "25 педагогів України, які надихають". Якось я списав у однокласниці підсумкову контрольну. Він мені поставив 5 балів, викликав до дошки й попросив розв'язати завдання перед усім класом. Мені було неймовірно соромно. Він намацав ту кнопку, на яку варто було натиснути, щоб я почав змінюватися. Це викликало в мені сильний дух суперництва. До Нового року я закінчив шкільну програму, а за результатами 10 класу єдиний серед однокласників писав індивідуальне завдання.

Перші відчутні гроші заробив у 15 років. Близький друг мав хист до торгівлі й добре знався на обміні валют: леї на марки, марки – на купони, купони – на долари. Він знайшов у Кам'янці­Подільському дешеві кролячі шапки й запропонував: "Давай вкладемося. Шапки дуже добре купують румуни, станемо майже мільйонерами". Постало питання стартового капіталу. Йду на розмову до батька. Розраховував, що просто дасть мені ці гроші, а він бере аркуш, кладе ручку й каже: "Пиши розписку". Я обра­зився, але написав. Батько, як і Пауль Францович, натиснув потрібну кнопку. Мені треба було довести й батькові, й собі, що все вийде. Коли за місяць приніс борг, батько порвав розписку й грошей не взяв.

Поїхали ми в Кам'янець, зайшли в магазин "Воєнторг". Нас завели на склад, а там цих шапок – море. Вклали всі гроші, повернулися до Чернівців. Наступного дня на Калинівському базарі румуни купили в нас усі одразу.

Перший свій заробіток носив у величезному, розпухлому гаманці. На ті гроші поїхали з товаришем відпочивати на одеський курорт Затока. Частину потім віддав репетитору з фізики, а решту – матері.

З Арсенієм Яценюком дружили з другого курсу, хоча були в різних групах. Пригадую перше враження від знайомства: довге пишне волосся, рум'янець на всю щоку та гучний сміх. Арсеній і зараз голосно сміється.

Дружина гарно танцювала й майже професійно займа­лася легкою атлетикою. Я заради неї на 10 кілограмів схуд, бо думав, їй подобаються спортивні хлопці. На день поставив собі норму віджиматися від підлоги по тисячі разів. Вона пробігала одну з найскладніших дистанцій – 400 метрів із бар'єрами. На тренуванні я бігав за нею в парку 4 кілометри. Ледь не помер тоді.

Писав по ночах дисертацію, паралельно вів юридичну практику й читав лекції в університеті. Мав ще одну роботу. Тому був незалежний від деканату й дозволяв собі ставити студентам об'єктивні оцінки.

Ранок перед іспитом, дзвінок у двері. Стоїть мати студента, якого я подав на відрахування, бо не склав іспит. Мати – в сльози, простягає якісь кульки, сумки. Разом із дружиною напоїли її чаєм, заспокоїли. Думаю, якщо ти здоровий повноцінний бугай, змушуєш матір так принижуватися, то я не помилився в оцінці тебе. Комісія призначила йому перескласти іспит, поставили трійку. А за рік усе одно відрахували.

Незабаром мені підпалили квартиру. Студенти розповіли, що до підпалу був причетний той чоловік. Казали, він пов'язаний з якимось злочинним угрупованням.

У червні 2000­го запропонували очолити юридичне управління Ощадбанку України. Звільнився з університету, склав кілька костюмів і поїхав. Тоді в банку все вирішувалося кулуарно – за дзвінками. Є такі жовті телефони з гербами. Якщо міністру треба пролобіювати свій проект, він дзвонить керівнику Ощадбанку. А той думає, як виконати доручення й не покласти банк. Високих прохачів ми запускали по великому колу. Уважно вислуховуєш, киваєш. Тоді викликаєш працівника кредитного відділу, даєш вказівки: поспілкуйтеся, обміняйтеся координатами, опрацюйте. Гість за двері, ми – справу в шухляду. Так доводили до безболісного кредитування або відмовляли. 2006­го мали 124 мільйони чистого прибутку.

Я звик, щоб система працювала, як годинник. Коли прийшов у Раду нацбезпеки й оборони, було відчуття, що врізався в гумову стіну. Завдання, які вони виконували по два тижні, можна вирішити за 2 години. Раз набрав із десяток питань і поїхав на Банкову до Івана Плюща – секретаря РНБО. Починаю йому розповідати: оце зроблено, такі­то ініціативи. Він на мене дивиться, каже: "Андрію, чого ти ніяк не заспокоїшся?"

Два з половиною роки жив у Києві без родини, бо не мав квартири. Зрозумів, що так далі не можу. Сказав керівництву Ощадбанку: якщо не дадуть обіцяний кредит на придбання житла, повернуся в Чернівці. Наступного дня дали 50 тисяч доларів. За тиждень купив квартиру. Родину перевіз за три місяці.

Втратив слух у 34 роки. Спочатку навіть не усвідомив, що відбулося. Збагнув після операції, коли майже добу був під наркозом. Коли вийшов, перше, що побачив – помаранчеву спортивну кофту дружини. Подумав: "Сонце".

Лікарі казали: вчіть мову жестів. Але нею не розмовляє жоден із моїх друзів та оточення. Читати по губах ней­мовірно складно – виразно артикулюються лише 12 звуків. Якщо людина розмовляє швидко й нерозбірливо, або має вуса чи бороду – це катастрофа. Недавно з Олександром Пасхавером говорили в ефірі радіо "Свобода" про економіку. У Пасхавера – пишні вуса, і я його погано розумів. Допомогли потужні навушники радистів, мені одягли їх – і я вловлював зміст.

Спочатку концентрував увагу на губах. А тепер можу дивитися людині в очі й читати з обличчя.

Коли чогось або когось не хочу чути, мені достатньо відвернутися. Друзі знають: якщо втрачаю візуальний контакт із людиною, я її вже не слухаю.

Зі мною неможливо говорити півобертом. Мені не має сенсу казати щось у спину, не потрібно кричати. Голосне мовлення та крик – один нерозбірливий звук. Під час нарад не сприймаю, коли люди говорять одночасно та перебивають одне одного. Якщо нараду веде Арсеній, він це враховує.

Позаторік у жовтні в своєму блозі на "Українській правді" вперше розповів, що втратив слух. Мені відписала мати глухої 12­річної дівчинки. Дитина користується двома слуховими апаратами й через це комплексувала. А для дівчинки зовнішність дуже важлива. Прочитавши блог, та мала зібрала волосся у високий хвіст, відкрила слухові апарати й пішла до школи. Я цієї дитини не знаю, але вона мені важливий приклад показала.

Буває, за тиждень по 10–12 книжок прочитую. Вакуум потрібно заповнити чимось. Себе постійно слухати неможливо.

Мені бракує музики. Я закінчив музичну школу, грав на баяні. Мама чомусь думала, що це мене убезпечить від Афганістану. Любив Джо Кокера, Pink Floyd, Dire Straits, Леонарда Коена, Б'яджо Антоначчі, "Океан Ельзи", джаз.

Якщо чую знайому композицію, по ритму вгадую її та відтворюю в уяві. Музики, написаної після 2009­го, вже не знаю. Останній концерт, на який мене зводила дружина, – Дзуккеро. Це було влітку 2008­го. Я ще не хотів іти. Тепер постійно відтворюю його в пам'яті.

Завжди любив якісний, потужний звук. Коли вже працював у Києві, зміг придбати першу якісну Hi­Fi апаратуру. Дотепер пам'ятаю, як її налаштовував. Хотів, щоб акустична система відтворювала ефект сцени, давала відчуття глибини. Вмикав "Океан Ельзи", заплющував очі й уявляв – де ударні, де акустична гітара, де стоїть соліст.

Звук, який я чую, – роботизований, ніби опрацьований електронікою.

Користуюся мобільним лише для відеозв'язку або есем­есок. Дуже рідко телефоную й говорю, не очікуючи відповіді.

Машину воджу із задоволенням. Проблем не маю, бо автомобілі сигналять на іншій частоті, ніж говорять люди. В ресторанах дратує шум, як тарілками стукають.

Чую церковні дзвони. От якби музику можна було відтворити дзвонами!

Я не можу знайти відповіді, чому це зі мною сталося. Іноді сниться, що добре чую.

Білл Клінтон протезований на обидва вуха, Рональд Рейган і співак Стінґ носять слухові апарати. Почав шукати таких людей в Україні. Знайшов Сергія Якутовича. Він у 10 років утратив слух, користується потужними слуховими апаратами вже понад 40 років. Талановитий художник. Познайомилися, запитую: "Скажіть, ви когось іще знаєте ­такого, як ми, хто вибився в люди?" – "Ви в мене перший". Відповідаю: "А ви – у мене".

Хочу зняти серію роликів, які інакше покажуть глухоту. У кадрі – батько й донька, поруч собака. Батько повертається й кличе пса. Той не реагує. Донька: "Тату, ти забув?" Підходить до собаки, пише в телефоні "додому", показує йому перед носом, пес встає й іде. Глухий – не означає дурний. Якщо ти не чуєш, в тебе загострюються інші відчуття.

Років 10 товаришую із львівським художником Любо­миром Якимчуком. Купую майже все, що він робить. ­Залишаю у своїй колекції чи дарую друзям. Сподобався емоційністю, глибиною й технікою. Це – сучасне мистецтво. Але фарби готує за технологією, якою користувалися для іконопису ще в давні часи.

Втрату музики компенсують живопис і література. А ще раз на місяць їжджу постріляти на стенді в мішень. ­Вистрілюю коробку 50 чи 100 патронів.

У спортзалі м'язи спеціально не качаю, але форму на тренажерах підтримую. Намагаюся регулярно плавати. Десь раз на місяць користуюся послугами перукаря.

Костюми купую на розпродажах за кордоном. Ще з банківських часів віддаю перевагу італійським та англійським маркам. Вважаю, що ці хлопці розуміються на справі найкраще. 2000­го придбав кілька костюмів у Вороніна, не сподобалися.

Умію пекти бісквіт із вишнями, струдель із яблуками. Мама навчила.

Палив із восьмого класу. Почав із цікавості й за компанію. Пробував закурити люльку: щось у ній є таємниче й гарно пахне. Певний час покурював сигари. В один момент затягнувся і сказав собі:" Що ж ти робиш?" Уже сім років не курю. Іноді дуже хочеться, але вдається переключати увагу на щось інше.

У мене дві доньки 8 та 12 років, і так само в Арсенія. Різниця між старшими доньками 10 місяців, між молодшими – така сама. Діти вчаться в одній гімназії – 143­-й на Оболоні. Ми живемо неподалік.

Не вірте, коли кажуть, що Арсеній має потяг до розкоші. Навпаки, прискіпливо ставиться до витрат та економії. Він ще в Нацбанку ввів за правило літати економ­класом. За часів спікерства за власні гроші винайняв державну дачу, закріплену за головою Верховної Ради.

Зараз ви читаєте новину «Андрій Пишний втратив слух у 34 роки». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

30

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1031
Голосування Чому я не голосуватиму за Юлію Тимошенко на президентських виборах у 2019 році?
  • Вона вже була у владі і показала всі свої можливості
  • Країні треба президент іншої якості
  • На жодних виборах не голосував ні за неї, ні за партію "Батьківщина"
  • Ще не визначився з кандидатом
  • Голосуватиму за Тимошенко
Переглянути
Погода