"Якщо не допомагати військовим, то переселенцями стануть усі"

Росіяни втікають із Криму

Із Михайлом Джамалем розмовляли телефоном чотири рази. Бесіда переривалася через його зайнятість: їхав то в Бучу, то в Миколаїв. Зупиняли на блокпостах, де телефонні розмови заборонені.

Ви почали волонтерити 2014 року. Чим відрізняється волонтерство того часу й нинішнього?

– Щойно почалася війна 2014-го, буквально з перших днів на сайті ЛНР/ДНР я став фігурувати як "активний посібник хунти". Спершу допомагав військовим і переселенцям. Потім вирішив допомагати лише військовим, бо якщо цього не робити, то переселенцями стануть усі. Час показує, наскільки ця теза була правильна. Війну можна виграти лише зброєю і сильною армією.

Зараз ми з моїм другом і партнером Євгеном Устименком їздимо в ті військові частини, яким раніше надсилали допомогу, – Краматорськ, Миколаїв, Охтирка. Але на цьому етапі війни вже додалася гуманітарка для цивільних, допомога з евакуацією людей і тварин. Днями дві вантажівки котів-собак вивезли до кордону.

Із волонтерством ситуація двояка. Нині всі хочуть помагати. Вся країна стала волонтерити. Тягнуть все, що треба, і що ні, відповідаючи на будь-які заявки від тих, хто сам не знає, що йому треба. Наприклад, коліматор – оптичний прилад – на блокпост. Інколи якусь штуку з одного кінця світу везуть в інший 7 днів, а виявляється, що для України вона не продається.

Не всі мають бути волонтерами. Не всі можуть цим займатися, як і воювати. Треба заробляти гроші! І помагати тим, хто помагає.

 

Але якщо хтось хоче, але не знає як?

– Хай долучається до великих організацій. До волонтерів, які працюють з 2014-го і вміють системно це робити. Це корисніше, ніж самодіяльність. Розкажу на прикладі. Перші дні після Бучі. Ще все закрито, можна проїхати лише за спецперепустками. Ми вантажівкою веземо кілька тонн допомоги. Поряд п'ять легковиків везуть "по три хлібини" і створюють корки. Зате "Я в перший день після звільнення в Бучі був!" Краще нам віддай – ми відвеземо. Ні, хочу особисто.

Треба питати, що людям необхідно. Бо буває так: є чогось дофіга, а є дефіцит. Скажімо, памперси для дорослих. Купа ж бабусь не виїхала з містечок з-під Києва, бо лежачі. До них кинулися, а памперсів катма. Або в Макарівському районі люди тільки вийшли з підвалів, їм навезли консервів, макаронів. Ми були перші, хто доправив пальне, щоб заправити генератори й зарядити телефони, подзвонити родичам: "Ми живі!" Зробили чотири ходки: по 1,5–2 тонни бензину возили за раз.

Люди в окупованих містах і селах пережили страшний досвід. Від шматка хліба ридали заможні, які можуть купити собі будь-що. Туалетний папір став щастям. Люди здичавіли, всього бояться і хочуть спілкування. "Повечеряйте з нами, побудьте, давайте по 50 грамів".

Я тиждень від Бучі відходив: такого наслухався й набачився. Одного чоловіка росіяни кудись вивезли, по сьогодні ніхто не знає, де він. Дружина шукає, їздить по моргах, ексгумовані тіла оглядає. І таких випадків на одній вулиці – три, на іншій – чотири. Ситуація страшна, але в людей є надія: що зниклих переодягли в форму українських військових і забрали, щоб пізніше обміняти як військовополонених. Ще історія: батько знайшов застреленого снайпером сина серед містечка. Привіз садовою тачкою додому. Росіяни не дозволили ховати на цвинтарі: рийте могилу у дворі! Його поховали в пакеті. А минулого тижня приїхали українські прокурори: відкопуйте і везіть у прокуратуру. Як цьому батькові?

Через голосовий зв'язок чути партнера Михайла – Євгена Устименка. Вони разом ведуть бізнес і волонтерять.

– Женька – з Бучі, – каже Джамаль. – Він знав, що буде війна, – повірив західним експертам. Заправив генератор, зробив запас дров, у морозилку поклав 500 кілограмів продуктів. Із першими ударами ракет його рідні виїхали. Завдяки його запасам сусіди витримали окупацію – вся вулиця користувалася.

Більшість будинків, в яких жили рашисти, нагадує свинарники: вирвані дверцята в шафах, сухпаї та їжа розкидані по підлозі, меблі розтрощені, картини зірвані зі стін і розтоптані. Цікавий нюанс: пили тільки дешевий алкоголь, а коньяки та віскі по 300–1000 євро за пляшку відкрили, понюхали й покидали.

Ви кажете, що не вважаєте себе волонтером.

– Роблю, що можу. Країні треба гроші. Зараз бізнеси майже не працюють, не можуть створювати дохід, платити податки. Наша економіка виснажена, в людей фізично немає грошей, і ми своїх потреб самі не закриємо. Тому треба залучити інші країни на рівні урядів, благодійників, щоб підсилювати обороноздатність і допомагати тим, хто постраждав через російську агресію. Ми зареєстрували благодійний фонд і залучатимемо кошти для купівлі всього необхідного з Європи та Америки.

Зараз бізнеси не прийдуть в Україну. Але немає лиха без добра – після перемоги в нашу державу вливатимуть багато коштів, щоб відновити економіку, розбомблені міста. Запуститься багато сфер. Сподіваюся, що кілька нових гравців зайде, бо ми маємо стати форпостом Європи на теренах колишнього СРСР.

До війни ви казали, що бізнес можна вести, незважаючи ні на що.

– Певний, бізнес треба вести обов'язково. Продовольчі магазини, автозаправні станції, аптеки мають працювати. Навіть та ж кава – щоранку людина її п'є. Цей бізнес працюватиме. Звісно, це все невеликі гроші, які не створюють фонду економіки.

Нині теж можна відкрити бізнес новий. Бізнес – це задоволення попиту тут і сьогодні. Тепер це все, що пов'язане з війною. У всьому світі виробництво військової амуніції, обвісів для автоматів, оптики приносить шалені гроші. Ми можемо й маємо стати виробниками номер один. Наш товар зможуть споживати інші країни, крім москалів.

Це може бути на рівні приватної справи, а не державного виробництва?

– Чому ні? Ліцензувати й перевіряти якість – так, держава. Але чому не відкрити бізнесу з пошиття якісних ремінно-плечових систем чи плитоносок (легкі бронежилети. – Країна)? Їх зараз 10 виробників на Україну, а треба сотні. Можна робити турнікети стандартів НАТО, а не з гівна й палиць.

Попит має і будівництво. Комусь із переселенців зручно винаймати житло за умовні 100 доларів. Хтось готовий за 100 тисяч купити дім у безпечному місці. Люди різні, але всі потребують задоволення своїх потреб. Переселенцям із гарячих точок немає де жити, а на заході України помешкань не вистачає. Вони готові придбати житло в нормальних кварталах. Ринок нині перегрітий, оренда космічна. Коли буде не п'ять пропозицій, а 25 – ціна поповзе вниз.

Хіба не ризиковано тепер вкладатись у будівництво?

– Скільки триватиме гаряча фаза війни? Думаю, півтора-два місяці. У масштабах історії це ні про що. Щоб почати зводити через два місяці, вже пора готувати проєкти, шукати землю, отримувати дозвільну документацію. Щоб через пів року щось було побудоване, починати треба було позавчора.

Ця галузь цікава ще й тим, що створює велику кількість робочих місць – будівельники, архітектори, дизайнери. А ринок будівельних матеріалів? Усі можуть заробити й допомогти країні.

Чому ви виїхали з Криму 2014 року?

– Якби Росія не окупувала півострова, я точно звідти нікуди не поїхав би. Моя позиція була завжди проукраїнською. Вона сформувалася ще в університеті. Поняття, що за свої права можна і треба боротися, жага до законності, європейські цінності – це те, що мені прищепила Україна. Хоча я виріс у Севастополі – місті російських моряків. Коли довго перебуваєш у вузькому оточенні – штампи працюють. Але коли виїжджаєш, розумієш: є інший світ. Зрозумів, що історія зовсім не така, яку ми вчили у школі, і що росіяни нам не брати.

Після висадження військових РФ у Криму почав допомагати українським військовим з аеродрому "Бельбек" – закуповували відеообладнання, генератори, предмети першої потреби. 9 березня мені подзвонив колишній офіцер контррозвідки: "Мішаня, настав час їхати тобі з Криму". Сказав, що мене мають внести в чорні списки. За годину зібрався і з дружиною поїхав. Думав, що повернуся за тиждень-два. Але й досі там не був.

2017-го ви казали: "Крим повернеться до складу України років за три-чотири, бо і санкції працюватимуть, і Росії буде важко півострів утримувати". Що тепер про це думаєте?

– Я тоді недооцінював психопатії кремлівського карлика. Усі недооцінювали. Не розраховували, що москалі, порушуючи всі норми, побудують Кримський міст і цим забезпечать собі сухопутний коридор на півострів. Вони почали війну, щоб отримати ще один коридор, – це їхній план-мінімум. Якщо в них це вийде, Азовське море закільцюють, зроблять своїм внутрішнім. Наше завдання – не дати це зробити.

Яка ситуація нині у Криму?

– Там є частина людей, які "понаехали" за ці роки, а тепер бояться й тікають у Росію. Перед від'їздом намагаються продати нерухоме майно, що дуже впливає на зниження ціни.

Є частина людей, яка чекає на повернення Криму до складу України. Не всі з них мали можливість виїхати свого часу, і їх насправді багато. Вони дуже зраділи, коли "Москва" горіла.

Про силове захоплення не йдеться. Хоча багато людей готове й до такого сценарію. Я казав: "Севастополю як форпосту буде найважче. По ньому лупитимуть найбільше". – "Нічого, ми готові пересидіти в підвалах і почекати на українські війська". Але люди не розуміють, про що кажуть. Тому про силове повернення нема мови: там наші люди. Ми ж не москалі, щоб так "їх звільняти".

Коли наші війська дійдуть до кордонів України, почнуть фігачити по території Росії, а там економіка уже розвалюється зсередини. Відцентрова сила цієї країни тримається на диктатурі. Якщо диктатор показує, що він слабкий, виникають сили, які почнуть цю країну на шматочки розбирати. І грошей ніде взяти. А запасів – на пів року. Максимум – на рік. Почнуться незворотні процеси. І тоді Крим від нас ніде не дінеться.

Яким бачите майбутнє президентів Росії та України?

– Доля Путіна і російської верхівки – це Гаага. Смерть – легка кара. Довічне покарання. І я хочу для них ув'язнення у скляному кубі на Майдані. Зробив би з них зоопарк. Дикі тварини мають сидіти у клітці.

Зеленський такий орел, бо в нього вибору немає. Він робить єдине, що вміє, – грає свою найкращу роль. Коли звертається до міжнародної спільноти, робить дуже цінну річ – звертається не до політиків, а до їхнього електорату. Це дає змогу отримувати велику підтримку від політиків, бо народ на них тисне: дивіться, що там коять, україн­цям помагати треба. Зеленський уміє грати на почуттях. І в цьому випадку він робить усе правильно. Багато речей я не готовий йому пробачити. Але про це після війни поговоримо.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×