У травні-вересні позаторік Ігор Чайківський на позивний "Артист" воював у добровольчому батальйоні "Донбас"
Наприкінці 2008-го остаточно переїхав у Донецьк з міста Кременчук на Полтавщині. У мене театр-шапіто: все влазить у багажник авто. Через рік стався інфаркт, прооперували. Якраз були вибори президента. Всім у палаті казав: "Дурні, якщо виберете Януковича. Він – злодій і крастиме далі". А вони: "Він – донеччанин, все зробить для нас". За рік відчував, що вони хочуть його вбити.
Бачив 2014 року зраду донецької міліції. Сепарський батальйон "Восток" стояв на блокпостах із даїшниками. Висіли прапори ДНР. Біля ринку з ним сиділа "морда" і записувала в "ополчєніє". Я ж тричі їздив до військкоматів у Донецьк. Хоч і після інфаркту, але міг бути інструктором. Футболили. У травні в інтернеті знайшов батальйон "Донбас". Зателефонував. "Приїздіть". Того ж дня був у Дніпропетровську. Було пару занять. На другий день поїхав із групою на завдання.
На війні більше гинуть у колонах, ніж у прямому зіткненні. Тоді найзручніше обстрілювати. Наша рота рухалась до Попасної влітку позаторік. Вийшли на блокпост і вибили звідти сепарів. Кулеметник зробив кілька черг. Ті відійшли в поля. Їхали на тачанці та бусику. Тачанка – це пікап Nissan, у кабіні – два місця. Ми робили сидіння, варили на них станок і ставили кулемет. На шляху зачищали селища. Захопили у сепарів три вогнемети "Шмель". Якщо такий влучає у зачинений будинок, то випалює все.
ЛНРівці кололись просто на позиціях. Ми дійшли до околиці Трипілля, вибили всі блокпости, знаходили там шприци. Застали хлопця в трусах, п'яного чи під наркотою. Кричав, що воює за Путіна. Загрузили в "Урал", відвезли в підвал. О третій ночі довбав у двері: "Відпустіть! Який я сепар? Я боягуз, спитайте будь-кого".
Наші хлопці просились зачищати відділення міліції у Попасній. Я пішов до "Корнета" – головного "Омеги". Він: "Артист, давай!" Сіли по машинах, приїхали – відділення зачинене. Що робити? Вибиваємо скло. Стрілок-санітар, гвардієць "Майстер" проліз. На вікні – ґрати. Кажу: "Омега", розвертай Урал, будем чіпляти й тягти". Взявся за ґрати й відірвав – були погано прикручені. Сказав ламати двері. Прийшов чоловік у цивільному, щось кричить. Підходжу. Він починає: "Я – майор такий-то". Ох, я розізлився. Три місяці тут сиділи сепари, а він нічого не робив. Дав йому в мордяку. Він одразу попустився: "Маю ключі". Я скомандував зайняти оборону й відчиняти всі двері. Ми виставили кулемети. Мішки з піском притягли і окопалися там.
Отримали дані, що колона сепарів іде вибити нас із Попасної. А нас – 16 бійців і медик Аліна. Зайняли позицію праворуч від міста. На блокпості при дорозі поставили фугас, засідки з гранатометами. Був план: стріляємо по колоні, потім підривається фугас, працюють гранатомети. Снайпер мав підбити останню машину. Але все минуло тихо.
Під час виходу "Донбасу" з Попасної мій взвод відправили на наш неукріплений блокпост. Треба окопуватися. Кажу: "Хай допоможуть місцеві". Міліція вже працювала повним ходом. Начальником був якийсь худий майор. Передав йому: "О 12:00 чекаю екскаватор". За півгодини до цього прибули два трактори й дільничний у бронежилеті, але без каски. А нас обстрілюють із мінометів. У позі "зю" бігав: "Хлопці, дайте каску". Ми ржали. Приїхав майор: "Щось іще треба?" "Франко" (американець Марк Пославський, загинув у серпні 2014-го в Іловайську. – Країна) каже: "Артист", так газіровки хочеться". За 15 хвилин привезли пакет із пепсі, спрайтом і фантою.
17 серпня прибули до Кутєйнікового на зерновий елеватор. Комбат наказав їхати на блокпост у Многопілля до генерала Руслана Хомчака. Зустрілися з ним і рушили в бік Іловайська до села Грабське. Там зачистили мінометну батарею. На птахофермі нагодували й напоїли курчат. А тут – обстріл. Тікали чагарями.
19 серпня на Іловайськ ішли батальйони "Шахтарськ" і "Азов". Дорогою взяли в полон шістьох. Трьох знищили, бо не зупинялися на УАЗику з гранатометом. Поранили мого бійця. Ми знешкодили їх із автоматів. Одному хлопчині було 18. Бачив його паспорт. За що загинув? За Бєзлєра?
Дорогою їхала машина з ДНРівцями. Одного застрелили, другий – поранений – заліз в АТБ навпроти міськради Іловайська. Ми вже біля дверей супермаркета стояли. "Бішут" (Тарас Констанчук. – Країна) керував штурмовою групою. Тут запрацював снайпер. Казали, що жінка. Вбили "Шульца", "Скіфа" і майже всіх розвідників. Ми відстрілювалися з-за АТБ. Зайти всередину не змогли. Почався масований вогонь, багатьох поранили і вбили. "Брест" "Газеллю" відвозив їх до мосту. Переносили на руках. Медик Аліна під кулями тягала хлопців на собі.
Ті люди були у формі російського спецназу. Я відкрив по них вогонь. Наче одного підстрелив. Ми з двома бійцями забігли у підвал, я спостерігав за п'ятиповерхівкою. Побачив там рух: 13–14 людей, усі однакові. Хотіли відрізати нас.
Разів п'ять кулі свистіли над вухами. Почув – отже, живий. "Бішут" наказав відходити. Всі перебігли через міст, ми – останні. Зі мною був "Льоха" з хлопцями, "Грудя", "Дудаєв". Майже зірвав голос, коли кричав нашим: "Не стріляйте!" Ішли по низу мосту. Ховалися за бетонні опори. Приїхала "газелька" з нашими – "Бішута" немає. По рації він не відповідав. "Поляк" із його взводу каже: "Треба повертатись". Я: "Не можна". – "Це ж Бішут". – "Ясно, давай людей, – підемо". Він зрозумів, що це – безглуздо. Коли повернулись, сказав командиру: "Я загубив "Бішута". Зайшов за будинок і плакав.
"Франко" сидів біля санітара і стогнав зігнувшись. Кажу: "Тримайся, щось зробимо". Бігала медик "Киця", шукала знеболювальні. Я мав дві дози – віддав. За 5 хвилин вийшли: помер. Я відкрив тент "Урала". Там – "Шульц" і "Скіф". Дощ, мряка. Бачив "Майстра" з раною біля ока. Вивели полонених у трусах. Наш одному прикладом у голову вдарив і кричав щось про Майдан. Я не розумів – навіщо. Ворога треба поважати. Накричав на нього. Зайшов у школу, сів. Було дуже боляче від втрат. Отак закінчилося 19 серпня. Не спав.
Якби взяли Іловайськ, війні був би кінець. Це – стратегічне місто. Але сил не вистачало. Нас обстрілювали по три-п'ять разів на день. А ми сиділи у школі. Семена Семенченка поранило ще до того, як нас відправили на той бік, – у спину і задницю. Можу погодитися, що він – паскуда. Але боягузом – не бачив. Увечері підійшов до начштабу "Філіна" і сказав, що залишатися не можна. Маємо встати і зранку відходити, перегрупуватись, а потім – знову в наступ. Той відповів, що на підмогу поспішають 400 людей і 30 чи 50 танків. Коли будуть, питаю. "Днів через два". Ми вийшли на околиці міста, зайняли позиції.
"Артист", візьми людей, збігайте в Зелене, захопіть танчика". Це в. о. комбата казав. Там стояли наші армійці. Щодня їх обстрілювали. Мало не послав: "Тобі треба – йди захоплюй. Не поведу людей, щоб їх поклали".
Щойно покинули Іловайськ – наші позиції зайняли сепари. 28 серпня прийшов наказ відійти на Многопілля у 14‑ту школу, де було командування ЗСУ. Ми мали два "уазики" й тачанку. Виїхали колоною. Начштабу "Філін" утік і попер вперед. А перша машина з колони звернула не в той провулок. Я їхав у другій. І вся колона – за нею. Доїхали через Грабське до Многопілля. У школі підійшов до "Філіна": "Як це ви так нас кинули?" Він у крик: "Припини істерику!"
Водій "Балу" питав, чому нас ділять на дві колони. Я сам не розумів. А "Філін" підганяв. Виїхали на околицю Многопілля. Попереду – армійці. З деяких машин стирчать білі прапори. Стали в колону. Питаю: куди моєму взводу? "Отут ставай". Розвідник "Доцент" попросив мої тактичні окуляри. Бо вони їхали зверху на "пожарці".
"Я – Ветер. Прохожу я, за мной – "Донбасс", – чую по рації. І тут – мінометний обстріл праворуч і ліворуч. Ніби підганяють у мишоловку. Перед цим чую "Філіна": "Зброю на запобіжники. У нас – білий коридор. Треба швидше проїхати. Виходимо". За 28 кілометрів мали бути у своїх.
Попереду – розтрощена "газелька", побиті машини. Дорога не асфальтована. Праворуч соняшники, зліва – кукурудза. Луплять по полях. Зупиняється "пожарка". За нею – ми і ще два "уазики". Бачу, що "пожарка" пішла з лівого боку по полю. Знімаємо із запобіжників зброю. "Льоха" ззаду сидить у тачанці, довбить по полю і кричить, що треба їхати. За кермом сидить замкомвзводу "Призрак". Я йому: "Дави на газ, праворуч по полю". Іншим: "За мною". І в цій метушні беремо ліворуч, а треба було правіше. Там ще можна було проскочити. Хоча вже були друга і третя лінії оточення.
Першою йшла наша машина з червоним хрестом. Її підбили. Усіх. Насмерть. Стріляли ПТУРами, це – керовані ракети. Ми вискочили до села Красносельське. Наші підбивали танки, БМПшки росіян. Ті теж лупили по техніці.
Стоїть КрАЗ чи щось таке. І звідти стріляють. У мене – АК-74 калібром 5,45 без підствольника. Намагаюся туди стріляти. Рукою гранату не докину – далеко. І тут десь розрив, мене лупить по вухах, хоча в касці. Вибухає міна. Мацаю вухо – ціле, але рукавиця в крові. Біганина, по машинах б'ють. Ціляться в боєкомплект. Він рветься. Ми – в цегляний підвал. Якби влучило туди, то закопало б усіх.
Взяли в полон вісьмох росіян: Костромська бригада ВДВ, Ульянівська танкова дивізія. Підбили й захопили їхні танки, БТРи, БМП. З одним, Арсенієм, розмовляв у дворі двоповерхівки. Кажу: "То ти тезка з нашим прем'єром?" Здався розумним. Казав, що з того боку всі – зомбовані.
Росіяни сказали: "Ви складаєте зброю. Ми вас виводимо в буферну зону. І через Червоний Хрест передаємо вашим". На БМП під'їхала їхня команда. З нами говорили офіцери "Кльон" і "Лис". Мовляв, не можуть випустити зі зброєю. Ми повернули їм тих вісьмох під чесне офіцерське слово, що нас і поранених не віддадуть ДНРівцям.
29 серпня російські офіцери приїхали на переговори. Пішов наш "Яцик". Побили і взяли в полон. Не знали, що з ним. Я зв'язувався з комбатом. Семен був у шоці. Сидимо в окопчику, а тут кричать у станцію: "Артист," что делать?" Я: "Не знаю, хлопці. Я – прапорщик, ледве командир взводу. Нехай офіцери візьмуть командування".
Наші розвідники поїхали на інший бік села. Сепари в них – прямою наводкою з танка. Машина згоріла, всі загинули. "Рет", "Банні", "Восьмий", "Ахім" за кермом, поруч сів командир роти "Тур". Його я впізнав по берцях і штанях, верхньої частини тулуба не було. "Восьмий" згорів, ще намагався повзти.
Увечері 29 серпня говорив із дружиною. Вночі – із Семеном. Він питав, чи зможу вийти у прямий ефір "Шустер Live" – розповісти, що робиться. Бо нам обіцяли "білий коридор" на рівні президентів. А ми потрапили в коридор смерті.
Із сьомої ранку домовилися не стріляти один в одного. О шостій ми мали прийняти рішення. О 7:00 отримую від дружини есемеску: "Чекайте, вам іде допомога". Потім тиша, зв'язку немає. Вони довбуть у другий поверх. Макс із розвідки вилазить на купу силосу, ловить зв'язок, набирає когось із Міноборони: "Ну? Яке там рішення?" Ставить на гучномовець. А звідти: "А что вы там делаете?" Десь о 16:00 командування взяв на себе поранений морпіх "Дід", а за начштабу став "Лермонтов". Деякі вже повиходили.
30 серпня десь о 16:00 почали складати зброю. У нас забрали мобільні, всі документи. Обіцяли повернути, але не зробили цього. Нас оточили бійці з рушницями, вишикували. Півсотні поранених завантажили в КамАЗ і вивезли. Була наша колона – десь 250 людей змішаного контингенту: інші батальйони, кіровоградський спецназ, ЗСУ. Друга колона йшла іншим шляхом.
Відділили батальйон "Донбас". Деякі хлопці познімали шеврони й стали до інших. Повернули нам "Яцика", поранених і тих, хто здався 29-го. Вишикували всіх, окрім "Донбаса", поранених і наших дівчат-медиків "Киці" та "Мері", розвідниць "Масяні" і "Будівельника". Повели у буферну зону.
Росіяни якось сказали: "Мы вас испугались. Если бы пошли на нас, мы бы побежали. Не ожидали такого. Думали, вы лапки вверх – и все". Повели полями. Спали на землі. Хлопці набилися під один спальний мішок. Я теж пристроївся. Там була прибрана кукурудза. Дехто її поскидав і спав. Під ранок дуже змерзли. Вогнище не дозволили розводити, бо боялися, що наші почнуть лупасити. У полоні пробув вісім діб.
31 серпня залишили в полі. Привезли російські сухпайки: салатики, горошок, телятину. Підігрівали на сухому спирті. Було несмачно. Наш сухпай холодним кращий. Приїхав їхній прапорщик: "У самих нет, а вас так кормим". Раз дозволили зібрати кавуни з поля. Оце була наша їжа.
Сепари вважали, що "донбасівці" – еліта бандерівців і фашистів. Не знаю, хто такий імідж нам зробив.
Була фраза від росіян: "Продадим вас получим денежки, и все будет отлично". Щойно наша друга колона повернула за лісосмугу, з'явились автомобілі: зелені бусики, білі, чорні, Урал, КамАЗ. Ми подумали, що це – Червоний Хрест. Звідти висипали люди в неоднаковій військовій формі. Типу периметр взяли. Зрозумів, що це – ДНРівці.
Переді мною стояв "Лермонтов": "Підійдуть, я на них кинусь. Хто зі мною, давайте разом". Нас, 109 людей, вишикували. Я його розумів. Але ж почнуть стріляти. І навіть тих, хто не хотів кидатись, можуть поранити чи вбити. Поранених доб'ють. Тому сказав "Лермонтову" ззаду: "Не роби цього. Не треба". Він стримав себе.
ДНРівці вийшли: "Не дергайтесь. Вы в плену". Я подивився на російського офіцера, який обіцяв нас не здавати, – він опустив очі. Стало його шкода. Ми почали вантажитись у техніку. Дорогою сепари кричали: "Пипец вам! Мы уже Мариуполь взяли!" Ніхто не повірив.
"Ваш муж и еще 108 его товарищей попали в плен. Их везут ДНРовцы в Донецкое СБУ". Це була одна есемеска на всіх, яку відправляли дружинам.
Привезли на територію СБУ. Вишикували. Була жінка з малою дитинкою на руках, яка нам показувала "фак". Кричали: "Вы нас убиваете!" Було 25 людей, а зробили зйомку, ніби пів-Донецька стоїть. Без росіян хрін би взяли нас. Не вважаю тих бойовиків військовими. Один бігав біля мене і кричав: "Смотрите, какое у него лицо! Он не кается!" А в чому? Ти, собако, прийшов до мене на кухню, кажеш, як жити, а я маю перед тобою каятись?
Питали, хто з Макіївки, Луганська, Донецька. Їм діставалось дужче. Я сказав, що жив у Донецьку останні роки. Потім відвели в підвал. Вікон немає, туалет протікає, сирість. Спав, сидячи на стільці. Знайшов дощечку. Тулуб на ній, ноги на підлозі. У кімнаті було кілька тапчанів, стільців, стіл. Якось по троє розміщались. Раз цукерки передали й цигарки. Нас було 109, потім – 111. Ще привезли "Баса" і "Клима". Список зробили в журналі – прізвище, ім'я, по батькові, позивні. Й щодня перевіряли. За пару днів з'явився весь список батальйону "Донбас" на сепарському сайті – з іменами, адресами.
4 години сидів на допиті у будівлі СБУ. Як у кіно, були добрий і злий бойовики. Один кричить, а другий – ну, як мати. Я одразу попередив, що сердечник. "Бийте так, щоб не помер. А якщо не потрібен, то без питань". Не били. Навіть цукор давали пару разів – бо глюкоза розріджує кров. На допиті говорили, що їхніх дітей у школі змушують розмовляти українською. Кажу: "Чекайте. Моя дитина вчилася там. Не змушували". Питали, чи мали ми важку техніку, чи вбивали, скількох. Я чесно відписав: техніки не було, мали робити зачистки.
У перший день не давали спати. Заходили й казали, що ми – зрадники і нас розстріляють. Здебільшого були хлопці 19–20 років. Зі зброєю не вміли поводитись. Стоїть ця дитина, і ми бачимо, що там патронів нема. Перезаряджає, але гільза не вилітає. І що, душити її голими руками? Захопити, знайти оружейку, а далі? Від СБУ до аеропорту – зо 3 кілометри. Можна було б до Пісків добратись. Але хтозна, скільки було б жертв.
У підвалі писали есемески, грали в карти. Телефони ховали. Наш хлопець пхав мобілку в шкарпетку, коли піднімався їжу отримувати. За цей час ці повідомлення йшли. Ми писали, що відбувається. Хлопці робили карти із сигаретних пачок. Співав під гітару "Чом ти не прийшов". Годували двічі на день кашею. Зняли з нас одяг. У мене розмір великий, то спочатку не роздягали. Потім забрали все, окрім берців 45‑го розміру. Дали мені короткі штани. Пародіював у них перед хлопцями Чарлі Чапліна.
Мене обміняли 7 вересня. Вранці з хлопцями сиділи розмовляли. Близько 14:00 відчиняються двері. Зазвичай забирали когось на допит чи погрожували, що дійдуть до Києва. Мене, "Баса" і "Давида" поставили обличчями до стіни. У руках одного був листок із нашими позивними. Наказали повернутись, руки застебнули пластмасовими стяжками. "Не смикайтесь, їдете на обмін. Потерпіть". Вивели, посадили в Daewoo, "Баса" – в іншу машину. Очі зав'язали, сказали нахилити голову. Везли довго. Здалося, у бік Курахового. Потім утрьох пересадили у джип.
Десь зупинилися. Підійшла жінка, назвалась Лілею: "Позивной?" Я: "Артист". "Почему-то так и думала". Засунула в кишеню цукерки "Шедевр" і номер свого телефону. Сказала: "Когда будешь на той стороне, если появятся вопросы по обмену, звони". Подякував. Вона: "Что-то еще?" Попросив розв'язати руки. Звільнили. Але сказали тримати за спиною. Коли їхали, наказали не піднімати голову. Попереду сиділи двоє озброєних по вуха. Кілька разів потім зв'язувався з тою Лілею, пропонував обміни. Вони не погоджувались.
Сутеніло. Бачив, що їдемо трасою на Курахове. Із бусика вийшов полонений бойовик "Француз". Обнялися з ним. Далі їхали такими ж тачанками. Я – в багажнику. Заліз, ліг, укрився і зрозумів, що вдома.
У Дніпропетровському госпіталі до мене прийшов "Бішут". Вся голова перемотана. Дуже постарів. Каже: "Ти один мене впізнав". Після того бою пораненим він пересидів ще з одним хлопцем у якоїсь бабусі, якій подзвонив у двері квартири. Поверхом нижче жив сепар, але вона їх не здала. В госпіталі лежали хлопці, поранені ще 19 серпня. І "Майстер" був. Сказав: "Не мав кращого командира, ніж ти". Всі інші хлопці вже теж на свободі.
3 
1
Коментарі