"Я в лісі привикла. Попадаю в город – давлєніє підскакує, сили кудись діваються"

ЛАРИСА РЕБРИСТА 18 РОКІВ ЖИВЕ НА ОСТРОВІ

Острів Вишняки розташований за 10 кілометрів від села Кишеньки Кобеляцького району Полтавської області. Його площа – 1,5 тисячі гектарів. Має статус ландшафтного заказника. Омивається водами Кам'янського водосховища – однієї з шести штучних водойм у каскаді Дніпра. Утворилася у 1963–1964 роках у результаті спорудження Середньодніпровської ГЕС. 63-річна Лариса Ребриста 2002-го приїхала на острів із чоловіком, якому запропонували посаду єгеря. За чотири роки він помер

О восьмій ранку чекаю на Ларису Ребристу на причалі. Сонце вже високо, від води піднімається легкий туман. Тишу заплави розрізає далекий звук двигуна. Із-за зарослів болотної трави до берега підпливає старий алюмінієвий човен. З нього майже зійшла світло-зелена фарба. Біля двигуна, закріпленого на кормі, сидить худорлява білявка. Попри спеку, яку обіцяють на день, одягнена у вовняний трикотажний костюм спортивного крою.

 

– Сідайте. Не бійтеся, бистро доїдем. Тут усього чотири з половиною кілометри, – Лариса підводить човен до причалу. Вмощуюся на лавці. Ставлю наплічник на дерев'яну решітку біля ніг. Жінка заводить двигун.

– Раньше чоловік лодкою управляв. А як він помер, то самій довелося сідати. Від першого разу шрам на локті остався – шось неправильно включила, мотор викинуло й обожгло руку. Потом навчилася. Щоб з'їздити в село й назад, нада десь літр бензину.

Лариса жвава. Коли кажу про це, відповідає: "Іначе нельзя".

Вона родом із Дніпра. Виросла в селі Ревущина Кобеляцького району на Полтавщині. Працювала на фермі дояркою, доглядала телят. 2002 року із чоловіком переїхали на острів Вишняки.

– Знайомий сказав, шо тут мєсто освободилось. Не було єгєря, і нужна була хазяйка. Тут при Миколі Гусєві (колишній власник мисливської бази на острові. – Країна) охотилися по ліцензії. Тепер заборонили, але хто на це обращає вніманіє? У нас же страна страшна. Люди приїжджають на охоту – по двоє, по троє. Повідомляю потрібним людям. Але хто їх ловитиме? Там такі охотяться, що їх трогать нільзя. Мішаю їм, хочуть мене отсюда прибрати.

Диких звірів тут багато. Лось приходив додому до нас. Була лань, но її, мабуть, вбили. Єсть кабани, багато диких кіз. Обично самки пасуться, а козел на возвишенії стоїть. Коли підходиш, не бекають, а як вроді гавкають. Такі красиві! Сірі, як заєць, а хвостик біленький. Козли щороку роги міняють. Один знайшла, не встигли миші об'їсти. Повісила біля дверей.

Лисиці приходять, багато білок і куниць. Єнотовидні собаки теж тягають птицю. А єслі заболіють – прямо у двір ідуть. Животні так роблять, шоб людина врятувала. Бувають на острові вовки – проходящі. Я їх чула, Саша, напарник, казав: бачив. Зимою по льду приходять. Но їм тут ніде розвернутися, не задержуються.

Був у мене селезень. Знайомі привезли йому качку. Біля берега вже вода була, а далі – льод. Видно, ліса підкралася і вхопила того селезня. Качка кричала-кричала. Я поки з собаками добігла – вже було пізно. Качка тиждень тужила. А потім знайшла собі селезня дикого. І начала водити його у двір. Ходив сначала з опаскою, а згодом став повністю наш. Правда, недавно і він пропав.

Проходимо між двома червоними бакенами (плавучий знак для обмеження фарватера або позначення небезпечних місць. – Країна). Назустріч їде білий моторний човен. Обходить ліворуч. Сполохані звуками двигуна з бакена важко злітають кілька великих птахів.

– Ми колись їхали з чоловіком у шторм. Лодка ниряла вниз, нічого не видно, кромє води. А потім наверх піднімається. Їздили і в бурю, і дощ. Молилася, щоб благополучно вибратися.

На воді главне – не розгубитися. Тільки потіряєш впевненість – загинеш. Один раз хотіла поставити сєтку на рибу біля берега. Саша казав, щоб не пливла, бо починався шторм. Не послухала. Думаю, та скіки там, це ж рядом. А там сітки вже хтось поставив – і вони з моїми заплуталися. Хвилі налітають, розхитують човен, а я ні туди, ні сюди зрушити не можу. Тягнуся за ножом, який був у лодці, і не можу знайти. Понімала, що лодка перевернеться і я втоплюся. Газую – не можу відчепитися. Викинула з лодки все, розплуталася. А єслі б злякалася, замєшкалась – могла загинути.

Ларисин чоловік Володимир помер від раку мозку 2006-го.

– Сначала він сюди приїхав подивитися. Понравилося. Мене забрав, а тоді – і мою маму, бо вона в селі осталась одна. В августі його не стало. Лежав у комі п'ять днів. У молодості був боксером, може, через це захворів. Про діагноз взнали пізно, робити операцію було бесполєзно. Він тоді був у свого сина від першого шлюбу. Подзвонила: "Валік, вези батька сюди". Тут місце таке, що легше стає, навіть якщо дуже погано. Тут жив без уколів. Перед смертю в сознаніє практіческі не приходив. Сюди з гробом приїхав Валік. Тіло доправляли катером. На березі ждала машина. Похоронили його в Дніпрі, де діти живуть.

 

Коли Вови не стало, я носила свій телефон і його. Раз несу дрова, а в кармані мобільник дзвонить. Дістаю, дивлюся, Вова. Я все кинула і сіла. В кармані випадково набрався номер.

Одного разу приїхали в гості люди. Клопоталася біля них, а тоді думаю: "Там же Вова сам дома". Потім згадала, що його вже немає. Снився. Ішов назустріч, широко розвівши руки. Хотів обняти, але не міг. Казав: "Якби ти тільки знала, як я за тобою скучив". Подруга потім сказала, добре, що не обняв.

За чоловіком плакала 40 днів. Одна моя подруга приїхала і сказала: "Ти його не піднімеш, а сама ляжеш разом із ним. Так шо – встала, накрасилась. І так – щоранку". Раньше кожен день пользувалась косметикою. Щас тільки, коли в люди йду.

Після смерті чоловіка призначили нового єгеря. Він тут не жив – лише приїжджав. А 2012 року приїхав Олександр. Хотів мене вижить. Но ми подружилися. Але своєму руководству не вгодив, бо став на мою підтримку. Його їли-їли, і з'їли. Він уже не єгер. Але приїжджає мені помагати. Зараз дома – тещі зробили операцію.

Моя мати померла через кілька років після Вови, тоже від раку. Їй було 84 роки. 2 березня пішла в засвіти. Льод поганий був – ні проїхать, ні пройти. Ми з Сашою понесли тіло на той бік острова, де на Дніпрі вже вода була. Зробили носилки спеціальні, по снігу йшли кілометр. Там поклали в лодку й повезли на землю. Поховали в селі Світлогірське. Дякую людям – зробили все. Коли я приїхала, вже і кафе заказали, й яму викопали. На похорон прийшли люди, з якими дружу.

– Тепер нема в мене рідних, одна на цьому світі, – Лариса зітхає. – Від першого чоловіка в мене була дитина, померла зовсім маленька. Після того було дві внєматочні бєрємєнності. Бог більше не дав дітей.

Острів Вишняки стоїть на місці злиття Ворскли з Дніпром. Береги оточені зарослями комишу та водяної трави. Лариса бере ліворуч, із металевим звуком борт торкається причалу. Хапається рукою за іржавий виступ. Прив'язує мотузку з корми, просить зробити те саме з носа. Перекладаю рюкзак і сумку з фотоапаратом на причал. Вибираюся на теплий метал. Чути, як під ним хлюпає вода. Поряд настил із тонких колод.

– Іногда думаю: за шо мені оце все? Важко. А потім: я таки щаслива людина. Якось їздила в Ревущину, подивилася на людей. Вони там якісь чорні. Зморені, вироблені. Жінки старими й больними виглядять. Видно, важко живуть. Хто не спився, той тяжело робить. А ще я отут шо поставила – воно і стоятиме. А в селі все крадуть.

Буває, засмучуюся – коли вспомню чоловіка чи матір. Плакала, перечепилася об коріння і впала. Трохи полежала, піднялася. Боюся щось поламати. Страшно під льод провалитися. Тому ніколи не ходжу ночью. А по воді, буває, в темноті приходиться їздить. Напрімєр, люди приїжджають і їх треба забрать. Но воно видно – там фонарі горять, а тут я вже харашо місця знаю.

На гадюку боюся наступити. Неприятно. У мене случай був – стала боса у воду, щоб у лодку бензин залить. Мене шото по нозі – стук-стук. Як глянула – змія. Пливе, а в роті держе невелику рибину. Постукала мене головою й дивиться. Я ногу прийняла, вона далі попливла.

Змії владіють гіпнозом. Мені було років 14, коли наступила змії на хвіст. Вона піднялася і сичить. Я отак дивлюся і не можу відвести глаз. Потім змія відповзла. Тіки тоді я почала кричати.

Йдемо вглиб острова. Обабіч доріжки – галявина, оточена лісом із сосен та акацій. Ліворуч – дерев'яний паркан. За ним стоїть сучасна будівля із сірих газобетонних блоків, із металопластиковими вікнами. На таблиці зеленим написано "Лісопожежний пункт".

– Це сауна. Гусєв построїв. Хотів це все купити чи взяти в оренду. Но його прогнали. І шо? Розвал віздє повний.

Чути, як далеко гавкають кілька собак. Ліворуч відкривається вид на воду. Доріжка із бетонних плиток веде до господарчого двору і кількох будиночків. Назустріч біжать троє псів. Чорний волохатий мовчки оббігає нас і повертається назад. Малий рудий без упину дзвінко гавкає, але не наближається. Великий сіро-рудий гарчить, підкульгуючи.

– Юлік, спокійно. Його Цезар звати. Мені подруга подарувала на 60-річчя. Я просила маленького собачку, а він он який вимахав. Виглядає сердитим, але добрий. За це і пострадав. Ноччю якісь люди на острів припливли, він побіг, а вони його побили. Лапу переламали – три тижні вже кульгає, бідний. Я чула, що хтось приплив. Прокинулася, але не виходила – страшно. Іноді встаю. Беру фонарік і кричу. Вони знають, що буду стрілять. Я не хочу цього робить. Людину шокірує, якщо впевнено сказати: "Стій!" Не можна показувати страху, бо не виживеш.

Пес ластиться, дає себе погладити.

– За ці роки було в мене багато собак. Одного застрелили в лісі. Чула вистрел, но даже не найшла його. А то – помирали. Хороню біля будинку. Тапа похована там, де малина. Жуля десь отут, у дворі.

Посеред двору – альтанка. Лариса ставить грітися чайник. На стіл – чорну скляну цукорницю, пачку чаю і банку розчинної кави.

– Телевізора в мене немає. Я його 18 років не дивлюся. Єслі приїжджаю в гості, прошу вимкнути. Кажу: потім подивитеся. Одвикла від нього, роздражає.

Новини слухаю по радіо. Все про той коронавірус говорять. Я-то його не боюся. Но страшно, шо від нього робиться в світі. Ще новини розказують знайомі по телефону. Газети рідко читаю – їх сюди не возять.

Я в лісі привикла. Мене зараз викинь у село – завию вовком. Попадаю в город – зразу болію. Давлєніє підскакує, сили кудись діваються.

У мене мінімальна пенсія – 1600 гривень. Спасіба, люди помагають, без них би не вижила. Виручає пай – раз на рік дають 20 тисяч гривень. Добре, хоч немає комунальних платежів – вода й електрика своя.

 

Пенсію мою отримує довірена особа Катерина. Потім, коли приїжджаю, забираю. Предлагали оформить карточку – но я в цьому пєщєрна людина.

Іноді спілкування не вистачає. Але дітися мені нема куди. Питала в адвоката, як тут мені можна остаться. Він сказав: нада хотя би 10 років прожить. Вже 18 живу. Но невідомо, на яких правах – документів немає. Прописана в Ревущині. Туди не їжджу – там робити нічого. Дім розтащили. Завалилося все.

Бога молю, щоб не було пожара. Бо люди приїжджають, костри палять. Одних у ліс не пускала. А вони пристали: "У нас ностальгія, хочєм посмотреть, когда-то здєсь отдихалі". Пішли, а після них загорівся ліс. Тушить його – це страшне. Харашо, трактор був – оборав бистро. Пожарка приїхала. А щас вже трактора немає.

Продукти купую в Світлогірському. Інколи люди привозять борошно, олію, цукор.

Зимою, коли льод, ходим пішки. Іногда на квадроциклі їздю. Бували такі зими, що багато снігу, а під ним вода. Доки лід замерзає, дві неділі ні йти не можна, ні пливти. Коли розтає – так само. А минулої зими льод був, но поганий. Запаси на зиму роблю. Торік купила три сєтки картошки. Пробували виращувати, тут вона не росте. Мало свєта. Бадилля велике, а врожаю немає. Зато ростуть помідори.

Лариса показує город. Кількадесят метрових кущів помідорів підв'язані. Поміж грядками розкладені тонкі шланги для крапельного поливу. Поряд ломиться від урожаю яблуня. Плететься виноград. Росте персик, величезний кущ ожини, малина, йошта.

– Персиками прошлий год об'їдалися. Дерево виросло з кісточки. Четвертий рік дає плоди. З малини минулий год наварила варення й компотів наробила. На аличу Саша прищепив два сорти сливи і ще один персик. Він за деревами доглядає. До такой стєпені всього багато, що не знаю, шо робить. Є альпійська земляніка – родить до самої осені.

Ідемо до будинку. На кухні стоїть довгий стіл із вузькими дерев'яними лавками обабіч. На кухонних рушниках сушиться вимитий посуд. На підлозі вздовж стіни – декілька закруток із варенням. У дволітрових банках – молоко. Кисляком Лариса годує собак. Труба пічки-буржуйки зі старої металевої бочки виведена у кватирку. Підлога вкрита світлим лінолеумом. Тут є дві кімнати, де живе Лариса Ребриста. На другому поверсі – гостьові. З меблів там лише ліжка.

– Знайомі приїжджали осєнью. З тої пори нікого не було. Приїжджає батюшка – настоятєль монастиря. Всігда найбільше грибів насобирує. Якось два мішки собрав. А з послушниками приїхав – за два дні мали 10 ящиків з-під бананів. Потім їх у монастирі сушать. А от ягід у нас мало. Малина, єжевіка погано родять.

Вертаємося широкою стежкою через ліс. Акація поміж сосен утворює щільний підлісок. Біля берега стежка виводить на широку галявину. На ній із десяток розритих ямок.

– Бідні черепахи. Відкладають яйця. А животні розривають і виїдають. Тільки шкаралупа остаєцця, – каже Лариса.

Попід дерев'яним парканом – скляна пляшка з-під пива.

– Мабуть, байдарочники останавлювалися. Зло бере – тут їдять-п'ють і пливуть дальше. А мусор оставляють.

На причалі Лариса доливає у бак човна бензин. Заводить мотор. З води здіймається зо три десятки невеликих темних птахів.

– Це лиска. Її раньше було багато. Зараз менше, охотніки стріляють прямо з човнів, хотя бити з ходу не можна.

Лариса газує. Каже, на березі чекають люди. Треба забрати дерть – ранком відвезла зерно, щоб подрібнили. Годує каченят і курчат.

– Рано встаю. Випускаю животних, годую. Потім іду на город. Бур'яни прополюю. Ще з амброзією воюю – раньше не було такого засилля. Взимку заготовляю дрова. Тут на острові сухостою скільки хочеш. Збираю великі вєтки.

Раньше, було, випивала по празднікам. Зараз у мене давлєніє. Вобщє не п'ю. Ще ноги болять. 1 липня сильно впала – перечепилася через край плитки. Зчесала коліна й руки. Єлє встала. Стараюся триматися – мені не можна хворіти.

У Світлогірському була хороша больниця, но зараз нічого нема. Це аж у Кобеляки їздити. В больниці була дуже давно, коли ще на роботу в лісничєство устраювалася. Від давленія п'ю лікарство, яке порадили, – мікстуру, що продається у ветеринарних аптєках. Травки не собираю – то треба знати, що і як.

×