Вінграновський, кажуть, мріяв побачити "живого китайця" й задля цього в середині 1970-х навіть їздив на Далекий Схід. Для мене ж, як і, мабуть, для багатьох, Китай довго проступав хіба з "літературного туману" й теленовин, де мітингували однакові люди в одностроях. Хтось зі старших міг щось докинути про прикордонний конфлікт на острові Даманський: "Я там двоє суток з автоматом лежав на снігу. Трохи "хазяйство" не відморозив...". Та й по всьому.
Тепер це майже мезозой. Як і побачений наприкінці 1990-х "свій" перший живий китаєць, власник нововідкритого запорізького ресторану. "Ето он на мой рєстаран пакасіваєт, – кивав він на гранітного Ілліча, націленого кам'яною дланню вбік ДніпроГЕСу. – Хаваріт: "Сахаді в "Шанхай!" Ресторан, здається, прикрили. Але інший "шанхай" звідтоді вийшов мені з туману по-справжньому. Вранці він миготить картатими торбами з товаром, що доправляється на Троєщинський ринок. В обід іде зі школи. Висипає на вечірній променад. Темніє підписом Made in China майже на кожному товарі в супермаркеті. Світ став відкритіший – я розумію. Сенсу переживати за "Хабаровські Курили", за Сибір із Прєдуральєм чи, тим більше, за тибетців, Далай-ламу та уйгурів Сіньцзяну в мене немає, а відтак – і жодної ксенофобії, яку вже хтось готовий приліпити до лоба, немає теж.
Що це за люди? Що їх жене за тисячі миль із країни, що стрімко розвивається, в країну, яка стрімко буксує на місці?
Навпаки цікаво: що це за люди? Що їх жене за тисячі миль із країни, що стрімко розвивається, в країну, яка стрімко буксує на місці? Чим вони тут займаються? Може, метуть вулиці солом'яними мітлами, як тисячу років тому дзенський безумець Ші-те, друг поета Хань Шаня, підмітав у монастирі, й медитують тричі на день по удару дзвона? Може, вони поети й буддисти, що читають за пташиними слідами ієрогліфів: "На горі холод завжди, а не тільки цього року"? Хтозна. Принаймні до трудових мігрантів, невпевнених гастарбайтерів, вони подібні мало, хіба що ті, вранішні, та й жоден Троєщинський ринок їх усіх уже не вмістить. Відсторонені, як Генрі Міллер, якого в Парижі теж прозивали "китайцем", вони дивляться й усміхаються. Про щось своє. Попри рухливість, вони, здається, нікуди особливо не поспішають. Дивляться на представників дивного туземного племені. Яке, скажімо, жило тисячоліттями на території, величезний шмат якої й по сьогодні звуть Диким Полем – глина із соломою й очеретом перед вітром історії виявилися не надто тривким матеріалом. Нинішні аборигени, правда, мешкають у монструозних "висотках". Увечері всідаються під ними й п'ють пиво. Широко, з розмахом. Налаштовані ніби на вічне існування, а, водночас, на суєтну мить – урвав, обдурив, нажив, замутив, перекинувся. Таке собі тутешнє "мистецтво життя", 36 жлобських стратегем.
Жодного китайця на лавці за пляшкою я не стрічав. А вже щоб якісь лайки чи бійки – упаси Господь. Взагалі, ці древні вічні люди не порушують мій культурний чи ідентичний, чи ще який простір – тих просторів майже немає. Настільки, що іноді сам почуваєшся кимось на зразок китайця. Зрештою, вони придумали порох і книговидавництво, але ж не місцевих книговидавців, то які в мене до них можуть бути претензії? Все нормально. Віковічна тутешня річка Десенка туземними голосами останніх десятиріч все одно називається чомусь Дєсьонкай. Ну, може так трапитися, що буде Дєсь-йон-ка – але в тому ні великої різниці, ні чиєїсь вини. Як казав герой Керуака, "очкарик" Генрі Морлі, це все із-за турків, звичайно
1 
1
Коментарі
8