Жодні іноземні партнери не можуть тримати на плаву економіку, це роблять самі українці

Треба робити ставку на розвиток підприємництва, каже Валерій Пекар

Як оцінюєте поточний економічний стан воєнного часу? Економіка розвивається, живе чи лише існує завдяки західній фінансовій підтримці?

– Передусім треба наголосити: економіка живе й відновлюється завдяки українським підприємцям. Міжнародні партнери – уряди союзників, міжнародні фінансові інституції – оплачують наші величезні воєнні рахунки, які ми самі ніколи не витягли б. Але жодні іноземні партнери не можуть тримати на плаву економіку, це роб­лять самі українці. Не лише суспільство й держава, а й бізнес виявився неймовірно стійким: у найгірші дні в найгірших місцях хліб випікали, в супермаркети завозили, супермаркети картки приймали, аптеки працювали, маршрутки їздили тощо. Бізнес першим повертається у звільнені міста, заходячи туди майже одразу за українською армією. Переважна більшість підприємств на вільних територіях поновила роботу, постійно надходять новини, як українські інвестори відбудовують знищені російськими окупантами виробничі потужності. Аграрії примудряються проводити роботи попри мінування величезних угідь. На жаль, значна частина українського суспільства не бачить і не цінує цих зусиль.

Як для економіки країни, що півтора року перебуває у великій війні, вона має непогані показники. Уже сім місяців немає додаткової емісії грошей – чи часто ви бачили, щоб держава під час великої війни постійно не "друкувала" грошей? Курс національної валюти укріплюється, інфляція впала нижче 15 відсотків. Усі показники свідчать про те, що економіка тримається стійко.

За умов, коли багато підприємств важкої промисловості припинило роботу, а важливі в аграрному плані регіони окуповано чи вони стали полем бою, на розвиток яких галузей слід робити ставку? Які бізнесові напрямки в Україні є найперспективнішими в умовах війни?

– Треба робити ставку не на розвиток галузей, а на розвиток підприємництва. Інвестори та підприємці самі з'ясують, куди спрямовувати зусилля. На жаль, значна частина суспільства дотепер живе минулим – думає, що держава має грати значну роль в економіці, кудись спрямовувати ресурси, робити ставку на якісь галузі. Ми живемо у ХХІ столітті, коли вже всім має бути зрозуміло: головний суб'єкт економіки – це підприємець, людина, яка створює щось там, де до неї нічого не було, ризикуючи власним капіталом.

 

Звичайно, можна міркувати, на яких ринках є вільні ніші, куди можна було б експортувати власні товари тощо. Але, по-перше, на внутрішньому ринку існує чимало вільних ніш і можливостей для імпортозаміщення. По-друге, на зовнішніх, експортних ринках відбуватимуться значні зміни. За рік повністю змінився європейський енергетичний баланс. Наступна проблема, що потребує нагального вирішення, – відв'язатися не лише від дешевих російських енергоносіїв, а й від китайської робочої сили. Ставка на економічну співпрацю з авторитарними режимами програла: сподівання, що активна торгівля з ними зробить їх миролюбнішими, провалилися, натомість ризики співпраці суттєво зросли. Нарешті, по-третє, нові галузі виникають щороку – й ми не можемо знати, що з цього стане наступною українською зіркою.

Україна – надто велика країна, щоб концентруватися на кількох конкретних галузях. Ми завжди будемо одночасно аграрною, індустріальною та пост­індустріальною країною. Зрозуміло, виклики в цих сфер різні: мінування, руйнація, відплив людського капіталу. Щодо промисловості, для неї руйнація створює шанс на якісний стрибок. Нема сенсу відновлювати старі технологічні підходи – треба будувати нове. Заводи стануть меншими – епоха гігантоманії змінилася на епоху розподіленого виробництва – та зеленішими в розумінні взаємодії з довкіллям. Але для цього потрібні гігантські інвестиції. А інвестор очікує верховенства права (Україна посідає 76-те місце у світі) й економічної свободи (130-те місце у світі). От і відповідь на запитання: не треба шукати ключові галузі, а потрібно запровадити верховенство права й економічну свободу. Інакше немає шансів у жодних галузях, бо будь-яка підприємницька діяльність потребує інвестицій. Держава має навести лад, відчинити всі двері й запросити українців та іноземців інвестувати, створювати нові робочі місця, підвищувати продуктивність.

Якої підтримки найбільше потребує малий і середній бізнес? Від кого ця підтримка має найперше надходити – від держави чи західних інвесторів? Наскільки для останніх є привабливою країна, де відбуваються воєнні дії?

– Малий і середній бізнес найбільше потребує, щоб держава його не чіпала. Від сотень підприємців я чув те саме: не треба допомагати, просто не заважайте. За даними опитувань Advanter Group, станом на сьогодні, маємо 65 відсотків підприємців, що скаржаться на перепони з боку держави. У нас непрозора податкова система, масове блокування податкових накладних, корупція на митниці, постійні перевірки із загрозою припинення господарської діяльності. Чимало підприємців скаржиться, що тиск на бізнес досяг пікового рівня 2013 року. Отже найкраще, що держава може зробити, – встановити прозорі однакові для всіх правила гри в економіці та прибрати з неї зайве регулювання й силовиків.

Якщо зробить це, тоді можна говорити про допомогу від держави. Але в жодному разі не у вигляді пільг чи привілеїв для окремих галузей і тим паче для окремих підприємств. Найкраще, що може зробити держава, – це забезпечити доступність кредитування. Наприклад, я зробив би ставку на кредитування підприємств, які виходять на зовнішні ринки чи розширюють експорт, адже в умовах скорочення внутрішнього ринку єдина надія – на стрімкий розвиток експорту.

Іноземні інвестори не бояться безпекових ризиків, особливо якщо мають відповідне страхування. Але вони тікають від неправосуддя й непрозорості, від економічної несвободи та непередбачуваності. А з цим у нас не краще, ніж із безпекою. І на відміну від безпеки, тут усе залежить лише від нас.

Через війну в багатьох країнах відчули брак українських продуктів. Як вплине війна на світову економіку? Чи може вона викликати глобальну продовольчу кризу?

– Не думаю, що це станеться. Слід відзначити позитивну роль Туреччини в зерновій угоді, бо ця країна бачить себе великим логістичним хабом, який вирішує всі проблеми для цієї частини світу. Водночас вплив на світову економіку вже чітко видно, й він передусім стосується розриву залежності від Росії, а надалі й від інших авторитарних держав.

Як оцінюєте дії чинної влади у плані економіки? Як загалом має діяти держава в умовах війни – впровадити жорсткий контроль чи надати більше простору приватним ініціативам?

– Жорсткий контроль над чим? Над роботою кав'ярень і манікюрних салонів? Над хлібопекарською промисловістю? Тоді з магазинів негайно зникне хліб, бо ніколи ще жорстке державне регулювання не призводило до позитивних наслідків. Хіба всі забули порівняно нещодавню спробу регулювати ринок нафтопродуктів? Звідки загалом береться уявлення, що в сучасній економіці можливий якийсь жорсткий контроль? Ми бачимо, що навіть вітчизняне виробництво дронів стрімко розвивається, попри те, що донедавна держава намагалася тут щось регулювати. Спроба встановити держконтроль призводила лише до того, що підприємці витрачали більше сил на доставляння необхідних складових для своїх виробів. Але їхні прохання послабити обмеження було почуто аж за рік повномас­штабної війни. Уявіть, скільки життів могло би бути збережено, якби держава не намагалася контролювати.

Перехід від війни до миру набагато складніший за перехід від миру до війни, казали ви. З якими проблемами найперше зіткнеться українська економіка після завершення воєнних дій? Безробіття, інфляція, некероване зростання цін? Які умови треба створити, щоб заохотити українців повернутися з-за кордону?

– Звідки ж візьметься безробіття, коли в нас чверть продуктивного населення виїхала? Звідки візьметься інфляція, якщо країна зберігає здоров'я публічних фінансів навіть в умовах руйнівної війни? Коли ми маємо величезні грошові обіцянки від міжнародних партнерів та програму МВФ на чотири роки на 115 мільярдів доларів? Коли ми маємо рекордні золотовалютні резерви за всю українську історію? Навпаки, нашою проблемою буде передусім повернення українців, які виїхали. Неможливо підняти економіку без людей, а вони, найімовірніше, не повернуться. Багато тут залежить від сигналів, які Українська держава посилатиме своїм емігрантам – поки що тимчасовим, але з ризиком перетворитися на постійних. Ідеться не лише про безпеку та відновлення інфраструктури – йдеться про надію. Один із ключових факторів тут – відновлення в повному обсязі всіх демократичних прав і процедур. Відновлення свободи слова й журналістики, зміцнення децентралізації, відкриття закритих на час війни публічних ре­єстрів тощо. Це наповнить людей вірою, що країна рухається у правильному напрямку. Якщо робити навпаки, виїдуть і ті, хто досі не виїхав або не міг під час воєнного стану.

Але відновлення людського капіталу – це не лише повернення тих, хто виїхав. Інше найважливіше завдання – повноцінне відновлення ветеранів, які можуть стати найбільш творчою когортою українського суспільства. Сюди ж я зараховую й волонтерів, що присвятили своїй справі всі сили та здоров'я.

Які перспективи розвитку української економіки на наступний рік? Чи маємо шанс досягти хоча б якихось показників 2021 року?

– Це залежить насамперед від того, яка буде ситуація на фронті. Також важливо розуміти, чи буде використано шанс на економічні реформи, які можна робити вже тепер. Треба прийняти той факт, що ми – в точці воєнної та політичної невизначеності, й допомагати країні рухатись у правильному напрямку. Наприклад, донатити на Збройні сили України.

Який найоптимістичніший сценарій післявоєнного розвитку України? А який найпесимістичніший? І який із цих двох сценаріїв, на вашу думку, є найімовірнішим?

– Найоптимістичніший сценарій – це швидке відновлення демократії, нині обмеженої воєнним станом, економічні реформи в напрямку більшої свободи та захисту прав власності, використання перемоги як шансу для привернення уваги інвесторів з усього світу.

Песимістичних сценаріїв аж два. Один із них можна умовно назвати "Убивця дракона стає драконом": після перемоги Україна сповзає в авторитаризм, згортаються демократичні права та процедури – й ми поступово стаємо меншою копією Росії, таким чином роблячи посмертний подарунок Путіну.

Інший песимістичний сценарій можна було б назвати Orban.ua. Ми можемо успішно рухатись у напрямку євроінтеграції, але швидким і бездумним запровадженням європейських регуляцій знищити значну частину малого й середнього бізнесу, а він створює середній клас, який єдиний у суспільстві дає сталий запит на демократію, адже вона не потрібна ні люмпенам, ні олігархам, ні корупціонерам. До речі, той самий середній клас дає запит на якісну освіту. Тоді Україна стане чимось на зразок великої Угорщини, з формальними атрибутами вільного ринку й ліберальної демократії, тоді як насправді всі політика, економіка та медіа будуть зосереджені в руках однієї групи людей. Не факт, що Євросоюз захоче мати такого члена.

Оцінювати ймовірність сценаріїв я не став би, бо ми – в точці великої невизначеності. Але можна сказати, який сценарій є інерційним, тобто таким, що насувається в разі пасивності ключових соціальних груп, які є агентами змін. Це саме останній з описаних сценаріїв. Отже, нам тепер потрібна перемога, а після перемоги – відновлення демократії, верховенство права й економічна свобода. Тоді отримаємо інвестиції, а з ними – робочі місця, гідні зарплати, економічне зростання та членство в Євросоюзі. Ось наш шлях, головне – не змарнувати цього історичного шансу.

×