Коли летів у Лондон, то не знав, де житиму, хто зустріне, чи це взагалі не хохма якась.
Міг залишитися в Лондоні, але це вимагало певних зусиль. У Тернополі мене чекала сім'я. Такі життєві цінності – робота і сім'я, а потім усе інше. Але якщо вибирати найважливіше, то це – сім'я.
Англійці говорять переважно про те, де відпочити і як витратити гроші. У нас такого ще довго не буде.
Улюблене місце в Лондоні – Національна галерея. Мене туди завели й запитали, коли можна забрати. Сказав, щоб приїжджали за два дні.
Я бував за кордоном, але коли повернувся з Лондона, то почалася депресія. Півмісяця не відпускала. Мабуть, виникла після того, коли зрозумів, що в нас такого, як там, не буде. Ніколи. І все, що можеш подужати ти, – змінити маленький світ навколо себе.
Вихід із депресії – це питання часу. Коли зайнятий роботою, то вона швидко минає.
Перед самою поїздкою до Великої Британії у мене народився син. Але відмовитися від стажування я не міг. Тим більше, вже звільнився з роботи. Ви уявляєте, як знайти місце лікаря в Тернополі? Це фактично нереально.
Мій науковий керівник часто телефонує з Лондона. Хоче приїхати в Україну прочитати лекцію. Я кажу: "Добре, добре". А куди його запрошувати? Куди повести людину світової величини? Хіба в Тернопільський драмтеатр. Більше немає куди.
Лондонські лікарні – це космічні кораблі на тлі наших. Мені здається, там пацієнти із серйозними проблемами почуваються щасливішими за наших із мізерними болячками.
Щоб пришити людині руку, потрібно мати потужний мікроскоп. На той час у нас такого не було. Ми виконали операцію без нього, тому вона – унікальна. Хоча у нормальних клініках це робиться, раз – і все.
Спочатку хотіли ампутувати руку. А тоді подумали, чого б не спробувати пришити? До цього робили успішні спроби реплантації пальців. Це набагато складніше. То був навіть не мій пацієнт. Мене викликали й запитали, чи можу я щось зробити. Сказав: "Нема питань". Якщо ти на роботі, то, будь ласка, виконуй свої обов'язки. Якщо не хочеш, то йди торгувати на базар.
Гіппократу належить фраза: "Ніколи не лікуйте пацієнта задарма. Бо той, хто лікує безкоштовно, рано чи пізно перестає цінувати свою майстерність. А той, хто лікується задарма, перестає цінувати своє здоров'я". Цей вислів знають усі лікарі. Але у клятві Гіппократа його нема. Уявіть, що буде, якщо ці слова помістити туди.
Операції бувають по 6 годин і більше. Якщо захоплений процесом, то не помічаєш часу і навіть у туалет не хочеш. Втомлюються ті, хто не бере участі в операції.
Під час операції ніколи про роботу не говоримо. Все робиться автоматично.
Ніколи не надіваю білий халат. Як медичний одяг, він для мене незручний. Постійно ходжу в хірургічному костюмі. Також ніколи не ношу годинника, ланцюжка на шиї та краватки. Мені це не подобається.
Я – звичайний лікар звичайної лікарні. Не виконую чогось такого, що не роблять в Україні чи світі.
У мене є друг узедист. Він якось сказав, що патріотизм на 90 відсотків складається з професіоналізму. Все інше – це політичні переконання.
Під час помаранчевої революції науковий керівник заборонив нам брати участь у будь-яких політичних баталіях. Він сказав: "Якщо завтра приїде ешелон із біло-голубими стрічками, ви що, їм не надасте допомогу? Коли ви на роботі, то виконуйте її. Після того робіть, що хочете, але щоб мені не було соромно за вас".
Кажуть, оперуючі хірурги довго не живуть. Не знаю. Я вам скажу колись. На тому світі.
Консультувати родичів можна, а робити їм планові операції – це табу. Втрачається момент холоднокровності. Лікареві під час операції не слід відчувати ніякої жалості до пацієнта. Має бути тверезе мислення. Інакше якість роботи втрачається.
Учителі – найважчі пацієнти. Лікарі не хочуть за них братися через професійну деформацію світогляду. Приходить пацієнтка, я вже бачу, що вона – вчителька. На лобі написано. Хоча є винятки.
Мені простіше прооперувати п'ятьох дорослих, ніж одну дитину.
Нормальний лікар повинен пояснити родичам пацієнтів, що він планує робити перед операцією. Після неї розповісти, що вдалося, а що – ні.
Лікарська брехня існує. Вона спрямована на користь пацієнтам. Наприклад, прооперували людину, а їй потрібен ще ряд операцій. Вона питає: "Це все?" Ти мусиш відповісти, що більше нічого не буде. А через деякий час говориш: "Можна зробити ще ряд реконструкцій, щоб стало ще краще". Є й інші ситуації, коли потрібно коректно сказати неправду.
Фізично нездорова людина – це набагато краще, ніж психічно нездорова. Скалічити психіку значно легше, ніж нанести фізичну травму. Люди після ДТП мають важкі тілесні ушкодження, але вони довше відходять від аварії психологічно, ніж фізично.
Усі нормальні люди напередодні планової операції не можуть заснути.
Постійно зустрічаю своїх колишніх пацієнтів. Ідеш вулицею і тільки й чуєш: "Добрий день, добрий день, добрий день". Я пам'ятаю всіх, кого оперував. Кого тільки консультував – у пам'яті не всі тримаються. Але покажіть рентгенівський знімок – і я згадаю.
Я знав, що за екзамени платити не зможу. Я мусив учитися.
Цінність у моїй родині – це освіта. Дідусь із бабусею жили незаможно, але мали вищу освіту. Основний акцент у житті своїх дітей я також роблю на ній. Вони обов'язково повинні здобути вищу освіту.
Як діти захочуть стати лікарями, я не заперечуватиму. Але коли все залишатиметься, як є, то відмовлятиму їх від медицини. Можна жити простіше, заробляти значно краще, більше часу приділяти сім'ї, мати менше конфліктів і стресів. Бажаю своїм дітям оптимізованішого життя, ніж у мене чи було в моїх батьків.
Запитайте 10 лікарів, чи задоволені вони своєю роботою. 90 відсотків скажуть, що ні. Нас поставили в такі умови.
Читаю тільки пов'язане з медициною. На художню літературу часу немає.
Гроші – це засіб для існування. Не прагну мати багато коштів, але не хочу й постійно за них думати. Вони скоріше псують людей, ніж роблять їх кращими.
Щастя – це здоров'я сім'ї.
Хочу залишити щось після себе, щоб діти і внуки згадували про мене з позитивного боку.
Життя саме надає сенсу собі. Так чи інакше наприкінці буде результат.
Найбільше дратують некомпетентність і невихованість.
До поламаних кісток і рваних ран звикаєш і перестаєш боятися. Це так само, як хтось інший працює із зошитами чи зброєю.
Не пам'ятаю першої операції. Вилетіла з голови.
Ложку тримати й їсти виделкою з ножем теж усі не одразу вміли. Спочатку пили із соски. Має бути бажання. Якщо воно є і його видно, то все вийде.
Стара система освіти виховувала відповідальність. А теперішня – я говорю не про європейську, а про українську – не зобов'язує ні до чого.
Я хотів би викинути свій телефон. За день отримую 40 дзвінків і більше.
Відпочинок – це зміна активності. Полежати на сонечку – то не для мене.
Кожна операція, кожна конфліктна чи неприємна ситуація – це стрес.
Якби я знав, як відходити від стресів, так би й робив.
Востаннє був у лікаря рік тому. Ходив до стоматолога.
Я дуже люблю дітей. Але бути з ними день і ніч, як жінки зазвичай, – це значно більший стрес, ніж на роботі.
Моя дружина виросла в сім'ї лікарів. Їй не треба пояснювати, через що я затримався на роботі. У дружини ніколи не виникає запитань, чому мене вночі забирають чи після двох діб на роботі за годину знову треба їхати в лікарню. Тому що треба. У неї так тато й мама їздили. А у сім'ях моїх колег, де дружина чи чоловік не лікар, розуміння нема.
У жінок розвинутіша інтуїція. Інколи вона просто потрясає.
На гарні ноги й груди перестаєш дивитися за рік після одруження. Починаєш жити не з ними, а з головою людини, з тим, як вона поводиться, що думає, наскільки передбачувана та адекватна. Фізичні моменти відходять убік. Але спочатку їх оцінюєш.
Любов не зникає, просто стосунки переходять на інший рівень. Помідор не завжди зелений. Із часом він червоніє.
Дуже рідко кажу дружині: "Я тебе люблю". Навіщо повторювати постійно те, що й так зрозуміло? Це треба доводити на ділі.
У сім'ї кожен повинен мати свою роль і робити певні речі. Але поради мають бути двосторонніми.
Забезпечити сім'ю фінансово, допомогти, де потрібна чоловіча сила, – ось мої обов'язки. Прибирати я не маю часу. Їсти також не готую.
Люблю все, пов'язане з водою, – плавати, пірнати, ловити рибу, акваріум, дощ. Вода забирає багато негативної енергії.
Кава, амфетаміни, наркотики – це не стимули для роботи. Продуктивно працюєш, коли є мотивація. Якщо ж вона відсутня, випий хоч 12 чашок кави – тиск підвищиться, але ти не зробиш те, що повинен.
іду до лікарні з думками, що маю виконати певний об'єм роботи. Дорогою додому думаю про сон.
Мені здається, я – віруюча людина. Але часу ходити до церкви не маю.
Без віри у медицині неможливо. Надіятись на рожеві сідниці фортуни? Ні. Тільки віра.
Я мовчав би, якби зустрівся з Богом. Мені сказати Йому нічого. А Він про мене, мабуть, знає все.
Доля є, але ми самі обираємо шлях.
Хотів би стати пташкою, щоб високо політати. Просто заради цікавості. На літаку та пароплані літав. Це не те.
Останні три роки не купую собі одягу. Це робить дружина.
У футбол більше люблю грати сам, ніж дивитися по телевізору.
Трудоголіки – це патологічно хворі люди. Я – трудоголік.
5 
1
Коментарі
3