Найкращі наші союзники – які, може, й не хотіли б нас підтримувати, але мусять
Президент Володимир Зеленський підписав Стратегію національної безпеки України. Це не надто об'ємний, але важливий документ. Він визначає основні напрямки зовнішньої політики країни на п'ять-десять років.
У Стратегії розставлено пріоритети. Росія – окупант і має окупаційну адміністрацію в Криму й на Донбасі. Україна прагне до якнайшвидшого членства у НАТО та ЄС. Водночас документ містить перелік союзників України. Їх поділено на кілька груп – від найважливіших і принципових до "так собі".
Основними нашими союзниками є Сполучені Штати Америки, Велика Британія, Канада, Німеччина та Франція. Це "має для України пріоритетний стратегічний характер та спрямовується на зміцнення гарантій незалежності й суверенітету, сприяння демократичному поступу та розвитку України". Тобто вони є і запорукою самої незалежності України. Ці три англо-саксонські країни і дві континентальні – країни Європейського Союзу. Це називається всебічним співробітництвом.
Розставлено їх саме за пріоритетністю, а не за абеткою. Це означає, що геополітичний союз зі США, Британією та Канадою принципово важливий для України. Більше за Європейський Союз. Німеччина потрапила сюди як об'єктивний лідер ЄС, що має таку-сяку суб'єктність і бодай найменшу емпатію до України. Наявність Франції – данина її статусу другої країни ЄС.
Виходить, Україна декларує вступ до ЄС, а відносини з країнами Європи відверто слабші й натягнутіші, ніж з англомовним світом. Зрозуміло, що влада Зеленського робить ставку на держави, які "люблять" нас, а не яких "любимо" ми.
Три перші справді можна назвати нашими союзниками. В тому сенсі, що існування й потужність України як держави з різних причин має для них принципове значення.
Для США Україна – це авангард "демократії", американського впливу на західних кордонах Росії. Наш прозахідний курс принциповий для геополітичного впливу Штатів у їхньому протистоянні з РФ і Китаєм. Отже, хоч-не-хоч США нас захищатимуть, наскільки зможуть. І тут не важливо, хто при владі. Я спілкувався з людьми, одні з яких стверджували, що саме республіканці є нашими природними союзниками, а інші – що демократи. В кожному разі немає сумнівів у важливості наших відносин зі Сполученими Штатами.
Те саме стосується Великої Британії, яка століттями розігрувала з росіянами гамбіт – велику гру. Україна – ферзь на шахівниці британців, мріяти про якого вони ще донедавна не могли.
Канада – союзниця американців і британців, ще й із понадстолітнім досвідом української діаспори, за визначенням – наш союзник.
Але тут починаються проблеми. Одне діло, коли ми використовуємо зв'язки з англосаксонськими країнами для тиску на Росію. Інша річ, коли йдеться про наші відносини з країнами ЄС.
У нас, безперечно, є спокуса використати відносини зі США та Британією для впливу на Європейський Союз, заохочуючи Францію, Німеччину, Італію діяти активніше й наполегливіше з російською загрозою. Або поховати "Північний потік-2".
У той же час Євросоюзу важко знайти рівновагу між сприйняттям України як проамериканської та нашим бажанням вступити до ЄС і надавати пріоритет цим відносинам. Адже США та ЄС далеко не завжди мають спільну позицію. Тим більше, що ЄС вже має низку проамериканських країн – Польщу, Румунію, держави Балтії.
І з цього погляду, розташування Німеччини і Франції на четвертому й п'ятому місцях за пріоритетністю відгонить виразним ґанджем авторів стратегії. Напевно, краще було б таки розставити держави за абеткою.
Після п'яти основних перелічують п'ять майже головних – "стратегічних партнерів", вже за абеткою. Це Азербайджан, Грузія, Литва, Польща, Туреччина. А наступні згадуються побіжно. Спершу партнерські відносини з іншими країнами Балтії та Північної Європи. Тоді добросусідські – з країнами Центральної та Південно-Східної Європи. А також прагматичні відносини – з Білоруссю та Молдовою. Решта, "держави Азії, Близького Сходу, Африки та Південної Америки" – для взаємовигідного економічного співробітництва.
Ви десь бачите в цій системі Італію, Іспанію, Португалію, Бенілюкс – бодай у якомусь переліку? Країн з величезною кількістю наших працівників, геополітично важливих для нас держав не згадано зовсім! Натомість є Білорусь, Африка та Азія.
Обурює відсутність на перших позиціях наших безпосередніх сусідів – румунів, словаків, болгар, хорватів, угорців. Попри всі негаразди й непорозуміння, що часом виникають між Україною та деякими з цих країн, вони кровно зацікавлені в незалежності та європейськості України.
Недоречне й порівняння Молдови з Білоруссю. Перша – подібна до нас, і ще донедавна ми перебували в єдиному проєвропейському пакеті під назвою "Грузія – Молдова – Україна". Перші-ліпші вибори, ймовірно, повернуть Кишинів на нормальні європейські рейки. Натомість Мінськ відділений від нас прірвою мало не в усьому: різна внутрішня політика, різна економіка, різні зовнішні пріоритети, ставлення до національних ознак тощо. Звісно, все зміниться, якщо переможе білоруська революція, але, на жаль, така ймовірність вкрай мала. Насамперед ми мусимо бути вигідними нашим союзникам. Найкращі з них – яким на нас залежить. Тобто, може, вони й не хотіли б нас підтримувати, але мусять. Так от наші природні союзники – це країни Центральної та Східної Європи – від Естонії й навіть Фінляндії й аж до Болгарії включно, Туреччина та країни Кавказу, крім Вірменії. Через те що Східна Європа життєво зацікавлена не мати кордону з Росією. Туреччина – протистоїть гегемонії РФ на Чорному морі. А кавказькі країни, затиснуті між Росією та Іраном, шукають собі союзників західніше.
І це потрібно розуміти. По суті, покладатися можна лише на ці країни, з яких є більш чи менш дружні до нас. Зокрема, поляки й литовці ставляться до нас приязніше, ніж фіни й угорці. Проте всі вони шукатимуть постійну можливість, щоб нам допомогти. Тому вони і є нашими стратегічними партнерами, хоч би скільки ми чубилися за мову з угорцями або за події Другої світової – з поляками, чи за шельф – із румунами.
Наша зовнішня політика передбачає вступ до НАТО та ЄС. І якщо на шляху до першого нам потрібно спиратися на США й Велику Британію, то в питанні вступу до ЄС надмірний проамериканізм шкодитиме.
Фактично головна наша проблема – саме із Західною Європою. Бо, на відміну від Центрально-Східної, вона не змушена нас підтримувати.
Для німців існування незалежної України було принциповим упродовж усього ХХ століття настільки, що її вважали частиною "німецького поясу". Проте навіть ця країна на початку ХХІ століття переглянула зовнішню політику. Вона не готова й не збирається "брати шефство" над Україною. А Україна не готова орієнтуватися на Німеччину. Бо це не дасть миттєвої вигоди.
Ментально ми часто набагато далі від Західної Європи, ніж від Сполучених Штатів. Це пов'язано, зрештою, з усім культурним кодом сучасності. Якщо раніше він був усуціль російськоорієнтованим, то зараз дрейфує в бік англосаксонського світу. Континентальну Європу більшість українців знає погано на всіх рівнях. Ще гірше знають Україну західні європейці. Якщо Німеччина та Скандинавія зберігають бодай серйозну зацікавленість Україною, то Франція, Італія та Іспанія як геополітично, так і культурно далекі.
Водночас вони добре знають Росію й орієнтуються на неї. Тобто їх не можна назвати проросійськими в нашому розумінні. Вони свідомі низки негативних речей і загроз, що походять від Москви. Але дипломатичні й культурні відносини вже понад 300 років зробили своє. Росію знають. Нас – ні. Більше того, ці країни не мають серйозного геополітичного інтересу нас підтримувати. А ми чомусь вважаємо, що вони мусять, бо інакше будуть "проросійськими". А світ не чорно-білий.
Західна Європа має визначальний вплив у ЄС. Щоб вона нас підтримувала, маємо стати до неї ближчі. Ментально, культурно, звичаєво, політично. А це важко. Бо означає, що, крім англійської, варто вчити ще одну мову – німецьку, французьку, італійську, іспанську. Може, шведську або нідерландську. І працювати над зближенням. Знати, в якому культурному просторі живе Західна Європа, чим переймається, який має порядок денний, чого прагне і чому.
Головне завдання для України – до пуття європеїзуватися, стати в європейський контекст. Бо якщо ми не станемо європейцями, то ніколи не вступимо до ЄС. Туди приймають лише ментально близькі нації. Ставши європейцями, повернемося до нормальності – знову будемо повноцінними українцями. Тож держава мала би сприяти найтіснішій співпраці з Європою в усіх сферах, а не чекати, доки нас заклюють смажені півні.
Не вони мусять нас зваблювати, а ми їх. Не вони зацікавлені в Україні, а ми в них. І ми, по суті, за 25 років не зробили майже нічого, щоб наблизитися до Західної Європи. Хоч і маємо безвіз. Злам поволі відбувається, але ми встигли "опрацювати" англо-саксонську культуру значно швидше й ефективніше за європейську.
Є ще одна група країн, про яку забувають. Це держави, що мають подібну до української долю – довге життя під окупацією, заледве відома історія та культура, повільне віднаходження ідентичності. Крім країн Балтії і Південного Кавказу, це Словаччина, Хорватія, Словенія, Македонія. Ірландія, а в перспективі – Каталонія і Шотландія. Дивно було, коли під час проголошення незалежності Каталонії та репресій проти каталонців Іспанії більшість українців підтримували дії Мадрида. Бачили в Каталонії таку собі іспанську ЛДНР. І це при тому, що каталонське питання неймовірно нагадує українське – аж до найменших деталей! Ми не мали ні грама співчуття до сутужних намагань цієї нації здобути незалежність. Підозрюю, те саме буде і з Шотландією.
З цими країнами ми можемо говорити однією мовою. І це перекривало би бодай трохи нашу неприсутність у європейському контексті. Але ми навіть не намагаємося. Завжди це якісь окремі ініціативи ентузіастів. Україні варто розробити спеціальну програму й назвати такі країни "спеціальними партнерами". І допомагати їм у виборюванні незалежності.
Що далі? Кілька днів тому американські літаки пролетіли над Києвом. Такої кількості американських і британських прапорів на Facebook-сторінках друзів і знайомих я не бачив ніколи. Вже видно, що з першими трьома партнерами ми таки зріднилися. Залишилося розпочати наш притрухлий шлях до справжньої Європи.
7 
35413
Коментарі