"Всяка ідентичність є вибором людини. Кровне походженняможе нічого не означати"

НЕ ТРЕБА РОЗРІЗНЯТИ ТЕРМІНИ "УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД" І "ЕТНІЧНИЙ УКРАЇНЕЦЬ", – ВВАЖАЄ ІСТОРИК ПАВЛО-РОБЕРТ МАҐОЧІЙ

Як останнім часом змінюється значення національності й нації?

– Кожна мова має різне поняття цих термінів. Виникає безкінечна плутанина, якщо науковці починають дискусії, не узгодивши термінологію. В англійській nation може означати держава або народ. А це два різні явища. Добрий приклад тому – Організація Об'єднаних Націй, де йдеться про об'єднання держав. Якщо говоримо про людей – це nationality, національність. Якщо про державу – nation state або національна держава. Але навіть "національність" – проблематична, бо англійською може означати групу людей з окремими характеристиками, мовою, звичаями, але також і громадянина, тобто адміністративний термін.

У країнах Центрально-Східної Європи, особливо пострадянських, люблять використовувати градацію цих понять. Перед більшовиками стояло завдання збудувати імперію різних національностей. Тому потрібно було їх класифікувати: від найвищого рівня – нації, до національності, далі – народу, а вже потім – етносу. Наче є різні рівні народів. Один вищий, бо має державу, а другий, не маючи, нижчий.

 

Після Першої світової війни з'явився термін "національна меншина", що теж містить натяк на певну другосортність. Тому для мене існують тільки народи, не зважаючи на те, чи мають вони державу і чи високо розвинений у них рівень культури. Кожен народ – people – є щось окреме. Кожен рівноправний. Часом у Канаді говорять, що є нації-засновники, англійці і французи, а потім перші – аборигени, які теж прийшли сюди – із Сибіру 10 тисяч років тому. Але то смішно, бо всі є емігрантами – хтось прибув раніше, хтось пізніше.

В Україні часто вживають термін "політична нація".

– Англійською civic nation. Ідеться про адміністративну одиницю, не лише про національність. Цей варіант не найгірший. Так само "українці" – це національний склад чи народ? Кожен громадянин України – українець. Це типова європейська держава, в якій є українці польського походження, російського, етнічні українці. Треба розрізняти терміни "український народ" і "етнічний українець".

Наскільки ці речі важливі в сучасному світі? Часто можна почути: мені байдуже, якої я національності. Мовляв, батьки з однієї країни, я народився в іншій, тепер живу через океан.

– Всяка ідентичність, включно з етнічною, є вибором людини. Якщо вона має прародичів різних ідентичностей, часто обирає лиш одну з них. Або не обирає активно, а пасивно – за місцем народження. Моя донька, народжена в Америці, вихована в Канаді, 15 років живе в Парижі, заміжня за англійцем. Її двоє дітей народжені у Франції. Начебто вони – французи, але хтось може обрати й англійську ідентичність.

Питання етнічної ідентичності ніколи не зникне. Глобалізація навпаки підсилює відмінності й національне різноманіття. А модерні технології дозволяють пуштунові з Пакистану спілкуватися з пуштуном у Лондоні. Прив'язаність до певної території – не визначальна категорія, щоб розвивати свою культуру й мову. Територія не пов'язана з ідентичністю людини. Якщо хтось розмовляє російською, то він не обов'язково росіянин, а може бути українцем російського походження.

Є мови, яким загрожує вимирання. Так було завжди. Водночас постійно з'являються нові. Наприклад, хорватська. Під час розпаду Югославії хорвати забажали й мовної окремішності від сербів (із середини?XIX ст. й до 1990-х існувала спільна сербо-хорватська літературна мова з двома алфавітами – латинкою й кирилицею. – "Країна"). Почали шукали слова, які відрізняються від сербської. А алфавіт у них завжди був інший – латинка. Сьогодні вже є й окремі боснійська та чорногорська мови. У Сілезії (регіон на південному заході Польщі й півночі Чехії. – "Країна") створюється своя мова, пишуться її словники.

Але ці процеси можуть бути штучні.

– Кожна літературна мова штучна. Це залежить від суспільства або держави, які можуть її створити. Не науковці вирішують, а народ. У XIX столітті не існувало люксембурзької мови (з 1984 року – одна з трьох державних у Люксембурзі. – "Країна"). Я працював там на кордоні з Німеччиною. Дві країни розділяє невелика річка. По обидва боки люди говорять майже так само. Але на цім боці мова вважається люксембурзькою, на тому – середньонімецьким діалектом.

 

В одній із найменших країн світу – Монако, де живуть 30 тисяч людей, тільки 6–7 тисяч там народжені. Говорять французькою. Якось у 1970-х зібралися троє осіб, яких знаю особисто. Професорка з Ніцци, яка живе в Монако, місцевий священик і письменниця, що працює в ратуші. І вирішили, що, маючи свою державу, мусять мати й мову. Мовляв, у частині нашої культури є оригінальні діалекти, якими спілкувалися старші люди. Було б добре ними й писати, а не лише говорити. Пішли до князя Монако: "Добре було б розвивати нашу мову до літературної й запровадити в школах". Очевидно, що це божевільна ідея й дорого коштує. Але Монако має гроші. Й от у кінці 1970-х там шкільні програми та підручники почали писати монегаскською. Кожен учень, незалежно від того, народжений у Монако чи ні, три роки вивчає місцеву мову.

Так вирішили троє людей – без громадських обговорень, референдуму?

– А чи був референдум у?XIX столітті, коли малоросіяни вирішили зі свого діалекту – "малороссийськое наречие", як тоді офіційно називалося, – створити українську мову? Скільки людей взялися перетворити її на літературну? Були Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров, які сказали: "Хочемо бути окремо від росіян". І хочемо переконати суспільство в цьому.

Із другого боку, галичани свого часу могли вибудувати окрему ідентичність. Але обрали носити шаровари, грати на бандурах, а не цимбалах. Така воля народу. Нема єдиного правила, а так є.

У таких ситуаціях своє слово мають сказати й науковці.

– Ні, наука має слідувати за дійсністю й життям.

До 1950–1960 років майже жоден славіст не визнавав македонську мову, вважаючи її діалектом болгарської. Але 1944-го югославський уряд оголосив про її існування. Бо створив її, як радянська влада молдавську, відбрунькувавши від румунської. І ­тепер кілька генерацій людей ідентифікують македонську мову як рідну й мають власну державу. Болгарські вчені цього не визнають, але це – їхня проблема. Македонська мова існує, і їй не треба чекати на підтвердження цього від Болгарської академії наук.

Політика створює суспільні явища, які або приживаються і стають успішними, або – ні. Незалежно від того, як це сталося. На все воля народу. Він має вирішувати, а не держава чи наукові інституції. От у білорусів, наприклад, ніколи не було сильного бажання мати свою окрему мову. Якби було, то розмовляли б нею.

Як Майдан і війна змінюють українську ідентичність?

– Можливо, згодом поставите пам'ятник Путіну – за те, що стільки зробив для перетворення населення Східної й Південної України в українське. З'явилися класичні ознаки патріотизму, люди горді бути українцями. Почали масово носити вишиванки. Так засвідчують свою ідентичність. Мовляв, це – моя країна, а не лише територія, де я живу.

Однак казати, що є титульна нація й національні меншини – смішно. І дуже небезпечно стверджувати, що якийсь один народ має більше право на Україну. Кровне походження тут нічого не означає, головне – обрана ідентичність.

×