Від спадкоємця до самодержця: логіка правління Путіна

Путін керує Росією чверть століття, але безроздільним володарем життя і смерті своїх підданих став лише тепер. І доки він буде на вершині владної піраміди, на зміни у країні сподіватися марно

І. НАВІЩО ЄЛЬЦИНУ БУВ ПОТРІБЕН ПУТІН?

Сьогодні навіть найліберальніші аналітики змушені визнати: не Володимир Путін запровадив авторитарну модель управління Росією. Він успадкував її від Бориса Єльцина і згодом перетворив на власну диктатуру.

 

Єльцин був лицар, який після перемоги над драконом сам став драконом. У серпні 1991 року він вийшов на герць проти ГКЧП, і хоча Радянський Союз уже ніщо не могло врятувати, саме позиція Єльцина дала змогу здійснити розпуск СРСР із мінімальною кров'ю. Натомість у жовтні 1993-го Єльцин із захисника московського Білого дому став його руйнівником. Тодішній російський комуно-­фашистський парламент не викликає співчуття, але перемога над ним і груднева конституція перетворили президента РФ мало не на царя. І Єльцин, маючи жалюгідний рейтинг у народу та сильну опозицію в Думі, при­мудрявся навіть не керувати, а правити Росією лише своїми указами.

Наче цього було мало, Єльцин встряв у війну в Чечні, яку перетворив на війну з Чечнею. Війну, яку Росія з тріском провалила.

Розуміючи, що програш виборів у липні 1996-го означатиме втрату не лише влади, а й власності та, напевне, свободи, Єльцин вдався до небачених раніше фальсифікацій. Масштабне застосування адмінресурсу принесло президентство йому, але платою стало розграбування Росії наближеними до Кремля олігархами. Пересічні росіяни дарма нарікають на ліберальних реформаторів першої половини 1990-х – головна "прихватизація" розгорнулася наприкінці 1995 року, коли Єльцин забезпечував фінансування майбутньої кампанії.

Збіг у часі світової рецесії та казно­крадства єльцинської "сім'ї" призвів до надважкої кризи 1998-го – аж до серпневого дефолту. Єльцин усвідомив, що немає іншого способу врятувати нажите непосильною працею, крім як призначити лояльного наступника. 1998-й та 1999 рік стали часом "конкурсу", на якому обирали майбутнього гаранта недоторканності Єльцина та його родини.

Першим кандидатом став Євген Примаков – прем'єр із вересня 1998-го до травня 1999 року. Однак він у якийсь момент став популярнішим за Єльцина й почав вести самостійну політику, а крім того, мав підтримку в парламенті (у травні Дума ледь не проголосила президенту імпічмент. – Країна). Згодом Примаков у тандемі з мером Москви Юрієм Лужковим виступив проти Єльцина.

Із травня по серпень 1999-го у прем'єрах ходив другий кандидат – Сергій Степашин. Але він не показав себе достатньо твердим у боротьбі з опонентами Єльцина, тож був замінений на третього кандидата – Володимира Путіна. Той упорався з головним кривдником "сім'ї" – генпрокурором Юрієм Скуратовим – і став наступним прем'єром. Його справність та особиста невиразність здавалися найкращими характеристиками для єльцинського гаранта.

Примітно, що всі троє кандидатів походили зі спецслужб: Примаков свого часу очолював зовнішню розвідку РФ, Степашин і Путін – ФСБ. І хоч би хто з них став наступником, Росія була приречена на чекістське панування.

ІІ. СПАДКОЄМЕЦЬ

На початку серпня 1999-го Путін став прем'єром – за два дні після того, як група чеченських бойовиків вторглася в Дагестан. Замовником рейду став Кремль. Представляючи Путіна в теле­зверненні, Єльцин назвав його своїм наступником.

У вересні ФСБ організувала серію вибухів житлових будинків у Росії. Це не лише дало змогу мобілізувати громадську думку на підтримку Другої чеченської війни й особисто Путіна, а й, як тоді здавалося, гарантувало "сім'ї" довічну лояльність Путіна – головного організатора терактів.

31 грудня 1999-го Путін став виконувачем обов'язків президента, за місяць упав Грозний, на дострокових виборах 26 березня 2000-го Путін переміг. Але, незважаючи на всі попередні хитрощі, він набрав 53 відсотки голосів.

Усе наступне десятиліття Путін провів у статусі спадкоємця – про одноосібну диктатуру ще не йшлося. Але буквально з першого ж дня він, замість бути слухняним виконавцем, почав перетягувати владну ковдру на себе. А коли старі ляльководи зрозуміли, що щось пішло не так, було пізно.

2000 року запровадив у РФ неконституційні федеральні округи, змінив порядок комплектації Ради федерації, змусив Татарстан переписати свою конституцію. 2001-го було заборонено регіональні партії, з 2005-го вибори в Думу стали винятково пропорційними.

2003 року Путін спровокував конфлікт навколо Тузли, щоб на хвилі шовінізму забезпечити партії влади "Единая Россия" конституційну більшість у Думі. Паралельно відібрав у олігархів їхні найважливіші активи: від НТВ до ЮКОСу. Розпоряджатися великою власністю в РФ відтоді могли лише наближені до Путіна. 2005 року було скасовано прямі вибори губернаторів (2012-го процедуру повернули, коли це вже не загрожувало владній вертикалі. – Країна). 2006 року в політичному дискурсі з'явилися концепції "суверенної демократії" та "русского мира".

Однак усієї потрібної повноти влади у своїх руках Путін тоді ще не зосередив, тому 2008-го пішов із посади президента, призначивши натомість власного спадкоємця – Дмитра Медвєдєва.

 

ІІІ. РОЗВІДНИЙ (2012–2022/23 рр.)

2012-го низка російських політологів охарактеризувала устрій путінського режиму терміном "Політбюро 2.0". За іронією долі такий формат доживав останні роки, хоча автори вперто використовували його ще 10 років. Адже, за винятком періоду сталінської диктатури, політбюро було колективним органом – і генеральний секретар мусив рахуватися з думкою його членів. Та навряд найближче оточення Путіна в нульових могло відсторонити його від влади, як колись вчинили з Микитою Хрущовим соратники, всередині Політбюро 2.0 у 2007–2008 роках тривала справж­ня політична боротьба.

Ішлося не лише про заміну Путіна на Медвєдєва, а й про вибір між Медвєдєвим, тоді лібералом-­технократом, та генерал-полковником Сергієм Івановим – у минулому заступником директора ФСБ і міністром оборони, з відповідними поглядами. "Сім'я" проштовхнула першого – й чотири роки Росія модернізувалася.

Путінське Політбюро 2.0 складалося з представників єльцинської "сім'ї", старих фінансово-промислових груп, його власних друзів із кооперативу "Озеро" та чекістського оточення. Така схема напівколегіального управління, коли Путін мав почути кожного, закінчилася в перехідний період 2011/12–2014 років. Спочатку режим пережив найбільшу на той час кризу – Болотні протести – через фальсифікації виборів у Думу та "рокировочку" Путіна з Медвєдєвим. Потім – анексію Криму та становлення "кримського консенсусу". Ще ніколи до того рейтинги Путіна не падали так низько, а потім не злітали так високо, як у цей період. Тож, коли кримська авантюра увінчалася успіхом, у РФ почалося становлення нової системи влади.

Системи "веж Кремля".

По-перше, навіть часткова лібералізація Медвєдєва була згорнута й почалося укріплення особистої влади Путіна через просування антизахідного порядку денного та "традиційних цінностей". 2012 рік – закони про "іноагентів" та "Діми Яковлєва". 2013-й – покарання за пропаганду ЛГБТ серед неповнолітніх та зневагу до почуттів вірян. 2014 рік – заборона "реабілітації нацизму". 2018-й – підвищено пенсійний вік. 2019 рік – статус "іноагента" поширено на фізичних осіб. 2021-й – масово закривають правозахисні організації.

По-друге, починаються страти ворогів режиму на найвищому рівні: Борис Березовський (2013), Борис Нємцов (2015). Ледь не вбито Олексія Навального (2020). Уперше в історії РФ посаджено за корупцію – читай: поразку в корпоративних війнах – міністра Олексія Улюкаєва (2016).

По-третє, вцілілі старі олігархи та нові наближені фактично втратили право вирішального голосу під час ухвалення рішень. Розділені на групи – "вежі", вони вже не допомагали Путіну керувати Росією, а лише радили, змагаючись за "доступ до тіла". Путін зі свого боку грав роль "розвідного", одночасно нарізав "вежам" завдання, стимулював конкуренцію між ними та допомагав досягати компромісу. Кількість і склад "веж" є проблемою багаторічних дискусій, для нас важливо розуміти дві речі:

– жодна з "веж" не є самодостатньою: одній не вистачає військ, другій – грошей, третій – медіа, четвертій – міністрів чи губернаторів;

– конкуренція відбувається не лише між "вежами", а й усередині.

У результаті жодна "вежа" ніколи не була така сильна, щоб кинути виклик позиції Путіна, а навпаки, мусила вдаватися до його посередництва в боротьбі з іншими "вежами".

І якщо ранній путінізм іще можна назвати гібридним режимом, то після розгону Болотної, а надто анексії Криму, в Росії встановився класичний авторитаризм у формі персональної диктатури. Найважливішим доказом цього є доля виборів. 2008-го Путін іще був змушений посадити на трон замість себе "наступника". 2020-го він просто "обнулив" конституцію та попередні президентські строки, продовживши своє правління щонайменше до 2036 року.

Ну а те, як Путін у лютому 2022-го ламав об коліно найближчих соратників, змушуючи їх визнати "незалежність" окупованого Донбасу, ми спостерігали у прямому ефірі. Заперечити йому не посмів ніхто.

ІV. САМОДЕРЖЕЦЬ

Навесні 2022-го – влітку 2023-го путінський режим пережив іще один перехідний період, який складався із трьох потужних криз. Перша – це провал бліцкригу та відступ із Півночі України. Друга – це втрата Харківщини й Херсона, а також масова мобілізація. І третя – це марш Євгена Пригожина на Москву, хоч це був не антипутінський бунт, а радше корпоративна війна "веж Кремля" на максимумі. Тоді позиції Путіна так похитнулися, що, здавалося, його одноосібній владі настав кінець.

Однак скоро з'ясувалося, що залякані еліти не в змозі скористатися нагодою обмежити відверто руйнівний для РФ курс Путіна. Переживши найтемніший час "пригожинщини", Путін повернувся на політичну арену ще сильнішим.

Армію знову упокорено, всю внут­рішню опозицію випалено напалмом, аж до вбивства Навального, починаються страти серед нелояльних "своїх" – Пригожин, репресій зазнають навіть ура-патріоти – Ігор Гіркін.

Паралельно руйнується і стара схема "веж" Кремля. Так у квітні 2022-го у відставку йде один з архітекторів путінізму Валентин Юмашев – зять Єльцина й голова його адміністрації, а потім радник Путіна. Ціла "вежа" зникла, попередні гарантії "сім'ї" – теж.

Почався процес "переприхватизації". Оскільки забирати в "чужих", зокрема іноземців, уже майже нема чого, для підгодовування потрібних людей активи почали забирати у "своїх" – "Метафракс Кемикалс", "Уралбиофарм", "Волж­ский оргсинтез", "Дальнегорский ГОК".

Історики майбутнього ще дадуть визначення новій політичній конструкції Росії доби пізнього путінізму, я поки що пропоную термін "двір". У самодержця вже не може бути соратників, лише піддані, серед яких і бояри, і смерди – всі "холопи государеві". 15–20 бояр становитимуть раду при царі, змагаючися за його увагу, але саме раду – самостійність колишніх "веж" Кремля буде обмежено. Репресії у верхівці стануть буденним явищем. Технологічно "опричнина 2.0" уже можлива, чекаємо лише на політичну волю. Тож уже не гроші, а страх стане рушієм нової лояльності. Ненависть притому теж зростатиме, але Путін готовий до цього – як там казав Калігула: "Хай ненавидять, аби боялися". Силовики остаточно відтиснуть технократів від очей самодержця.

Отже, якщо в нульових можна було говорити про консенсус, а в десятих – про компроміс Путіна й еліт, то тепер настав час "царської волі".

І якщо описана тут логіка виявиться правильною, фінал путінізму теж передбачуваний. Або Путін помре сам, або йому потиху допоможуть. Після цього станеться розкол еліт, а закінчиться все російським бунтом – безглуздим і безжальним. У його вогні згорить не лише путінізм, а й уся Росія. І нікого, крім Путіна, в цьому не звинуватити.

×