четвер, 15 жовтня 2015 18:29

"Усе відбулося в дитинстві. Решта життя – майже нецікаве повторення", - В'ячеслав МЕДВІДЬ, 64 роки, письменник

  В’ячеслав МЕДВІДЬ. Народився у селі Кодня на Житомирщині 22 лютого, але записали 23 лютого. Жартує, що і назвали на честь гасла ”Слава радянській армії”. Батько був військовим, потім – директором молочарні. Помер, коли В’ячеслав навчався в 10-му класі. Мати – кравчиня. Має трьох сестер. Для вступу на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка не вистачило кількох балів. Пішов на бібліотечний факультет Інституту культури імені Корнійчука. Працював методистом у Закарпатській обласній бібліотеці для дітей. ”Я пізнав той край, і з поета перетворився на прозаїка. Там мадяри, чехи, українці, цигани – інша аура й культура”. 1975 року повернувся до Києва, працював у бібліотеках міста. Був редактором видавництва ”Дніпро”, старшим науковим співробітником Українського центру культурних досліджень Міністерства культури, секретарем ради Національної спілки письменників. Автор романів ”Таємне сватання”, ”Збирачі каміння”, книжок прози ”Льох”, ”Лови”, щоденників та есеїв ”Тоталітарні пси свободи”. За роман ”Кров по соломі” 2003 року нагороджений Шевченківською премією. Твори перекладалися російською, іспанською, литовською, чеською, казахською мовами. Дружина Валентина – педагог. Донька Леся – мистецтвознавець. Є онука Олеся. ”Я вже кілька років на пенсії. Отримую дві тисячі з хвостиком, плюс сотня гривень – за особливі заслуги перед державою. Якби жив сам, давно б сидів із веселими хлопцями на вокзалі. А так можу в дружини, що називається, позичити до пенсії”. Має колекцію авторучок
В’ячеслав МЕДВІДЬ. Народився у селі Кодня на Житомирщині 22 лютого, але записали 23 лютого. Жартує, що і назвали на честь гасла ”Слава радянській армії”. Батько був військовим, потім – директором молочарні. Помер, коли В’ячеслав навчався в 10-му класі. Мати – кравчиня. Має трьох сестер. Для вступу на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка не вистачило кількох балів. Пішов на бібліотечний факультет Інституту культури імені Корнійчука. Працював методистом у Закарпатській обласній бібліотеці для дітей. ”Я пізнав той край, і з поета перетворився на прозаїка. Там мадяри, чехи, українці, цигани – інша аура й культура”. 1975 року повернувся до Києва, працював у бібліотеках міста. Був редактором видавництва ”Дніпро”, старшим науковим співробітником Українського центру культурних досліджень Міністерства культури, секретарем ради Національної спілки письменників. Автор романів ”Таємне сватання”, ”Збирачі каміння”, книжок прози ”Льох”, ”Лови”, щоденників та есеїв ”Тоталітарні пси свободи”. За роман ”Кров по соломі” 2003 року нагороджений Шевченківською премією. Твори перекладалися російською, іспанською, литовською, чеською, казахською мовами. Дружина Валентина – педагог. Донька Леся – мистецтвознавець. Є онука Олеся. ”Я вже кілька років на пенсії. Отримую дві тисячі з хвостиком, плюс сотня гривень – за особливі заслуги перед державою. Якби жив сам, давно б сидів із веселими хлопцями на вокзалі. А так можу в дружини, що називається, позичити до пенсії”. Має колекцію авторучок

Батько завідував сільською молочарнею. До нас навідувався голова сільради. Чоловіки сиділи за столом, а я під ним грався. Батько сердито: "Чого ти там вовтузишся, мале лихо?" Голова на те: "Може, з нього виросте льотчик чи письменник". Його слова стали пророчими.

Перший вірш написав із примусу. Вчителька замкнула у класі мене і ще одного однокласника. Сказала: "Не випущу, доки по віршу не напишете. Завтра треба до стінгазети подати". Не знав, як це робиться, але написав про Леніна. З того часу мене називали "наш шкільний поет".

Ворога треба знищувати до кінця. Українці зупиняються на півдорозі, вступають у чвари, починають сумніватися і не можуть завершити розпочате.

Талант до писання передався від мами. Вона залишила спогади, там змальовувала, як світить сонце, як трава пробивається до нього крізь землю. Мені казала: "А ти пишеш про сільських дідів і бабів. Ще поб'ють".

Мама померла 1984 року. Коли лежала в лікарні, вийшла моя друга книжка прози. Привіз і поклав мамі під подушку. Вона погладила мене рукою по голові. Але прочитати не встигла. Найбільший біль у житті – це втрата матері. Смерть батька переживається інакше. Мама – це інший вимір, це космос.

Часто дорікали, що багато пишу про старих жінок. Одна ­письменниця навіть звинуватила в некрофілії. Досі не можу вийти з цього старого світу.

Батько любив випити. Пам'ятаю безсонні ночі та його пост­алкогольні марення. Часто було соромно. Та я ніколи його не засуджував. Батько є батько.

Колишні фронтовики – покоління приречених. Вони прийшли переможцями, а опинилися в ролі рабів. Боюся, щоб і теперішні воїни АТО не стали таким же втраченим поколінням.

Сучасне українське буття – це несамовите змагання між ­національним романтизмом і національним прагматизмом.

Люблю писати від руки: олівцем чи ручкою. Коли пишу олівцем, більше часу витрачаю на загострювання.

Потроху вивчаю ноутбук.

Роман "Кров по соломі" написаний без жодної авторської ремарки. Тільки голосами. Завжди прагнеш до надзавдання. Зробити щось, чого раніше не існувало.

10 років не видавав книжок. Брав олівець і відчував, що забувся, як речення скласти докупи. Аж раптом щось вибухає! Написав п'ять новел.

Кохання – це щось із виміру дитинства, навіть не з юності.

Позаторік був страшний сон. Побачив себе в домовині, у замкнутому просторі. Дуже гарно навколо. І чомусь виник образ двоюрідної сестри. Протягом кількох днів був жахкий стан. Потім у тлумачниках знайшов, що людина, яка бачить себе в домовині, довго житиме.

Останніми роками приходили у снах жінки, яких ніколи не бачив. Одна була небаченої вроди. Закликала кудись. Було усвідомлення, що то не просто жінка, а жінка-смерть. Такі сни жахають, але й збагачують.

Все відбулося в дитинстві. Решта життя – майже нецікаве повторення.

Сумні часи – коли немає чого читати. Доводиться перечитувати дещо з класики.

Деякі друзі-письменники одружувалися по кілька разів. Я не сказав би, що в них були щасливі шлюби. Великий Гемінґвей тричі женився. А Фолкнер кепкував із нього: "Ерні думає, що з кожним разом буде щасливіший. Насправді треба жити з однією жінкою і намагатися її пережити". Щоправда, Фолкнеру це не вдалося.

Місто може помщатися – відчужуватися. Раніше любив заходити у старі дворики. Підсідати і слухати, як літні киянки розповідають рецепти варення. Вже того немає. Чи місто занепадає, чи письменник почувається в ньому зайвим. Однак і село для мене вже не є оазою натхнення. Те ж, що і в місті. Нема тіток і бабів, які могли щось розповідати.

Легко написати еротичні речі з матюками, коли не маєш обов'язків. А коли в тебе дружина, донька, онука підростає? І раптом дід таке напише.

Я не такий святий, як можу здатися.

Зараз ви читаєте новину «"Усе відбулося в дитинстві. Решта життя – майже нецікаве повторення", - В'ячеслав МЕДВІДЬ, 64 роки, письменник». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути