Неможливо щось добровільно віддати і почати жити краще – переконаний філософ та культуролог Ігор Лосєв
Україна – європейська держава в цивілізаційному, а не географічному значенні?
– Українці швидше європейська нація, ніж азійська. Але ми розвивалися під величезним впливом Сходу. Це зрозуміло, враховуючи геополітичне розташування. У нас зійшлися християнство й іслам на півдні, католицизм і православ'я – на заході. І в цьому природа багатовікових конфліктів. Але в найфундаментальніших рисах українці – європейці. Нам було незатишно в Російській імперії чи Радянському Союзі, бо структури української психіки постійно конфліктували з фундаментом російської ментальності.
У чому причина конфліктності?
– Наша унійна свідомість типова для Європи. Намагання не просто тупо комусь протистояти, а шукати компромісів, взаєморозуміння, навіть торгуватися. Це те, що викликало зневагу з боку росіян та переконання в тому, що українці – непринципові, підкупні, нещирі. У цьому можна звинуватити будь-яку європейську націю. Бо пошук компромісу – специфіка європейського політичного процесу. Це йде від католицизму, де потойбічний світ поділяють на пекло – для грішників, рай – для праведників і чистилище – для невизначених людей. Чистилище в специфічній формі показувало, що може бути якась середня лінія між крайнощами. У православ'ї – тільки пекло і рай. Aut odit, aut amat mulier, nihil est tertium (жінка або кохає, або ненавидить – третього не дано. – "Країна"). Оскільки українське православ'я пережило багатовікову історію та впливи з боку західного християнства, воно також призвичаїлося до культури компромісу.
Тобто на нас Європа закінчується?
– Звісно. Ми – прикордонна нація, тому багато чого запозичили у східних сусідів. Якби цього не сталося, то давно були б у Європі, але нам треба очиститися. Наприклад, прочитав коментар користувача з критикою указу президента Януковича щодо інтеграції ромів у громадянське життя України. Пише: "Тепер з усієї Європи почнуть звозити ромів до нас". Але хто в Євросоюзі кудись гнатиме людей, тим паче за національною ознакою? Після 1945 року це неможливо. І нікого не цікавить, що в Радянському Союзі депортували значно більше народів, ніж у всій Європі.
Але в Євросоюзі чимало питань, яким Україні, в разі повної чи часткової інтеграції, доведеться протистояти.
– Не можна ставитися до Європи, як до раю на Землі. Там вистачає своїх проблем. Наприклад, європейці страшенно бояться міграції з країн третього світу. Приїздять люди – носії іншої культури, цивілізації, які не можуть адаптуватися. Скажімо, турки. Постійно постає питання, чи можна приймати Туреччину до ЄС. І суть не в тому, що це ще 70 мільйонів мусульман. Досі в Німеччині, наприклад у турецьких родинах, є так звані вбивства честі. Убивають сестру чи доньку, якщо вона неправильно поводиться. Це дико з погляду європейця. Бо є висока цінність людської гідності та свободи. Це призводить до того, що в Європі на виборах дедалі більше голосів набирають праві партії, що виступають проти міграції, за жорсткіший режим контролю. А з другого боку, є величезна кількість лібералів без берегів, готових відкрити Європу для всієї Африки та Азії. Тоді невідомо, що з нею станеться. У Євросоюзі є й конкуренція, і боротьба, і все інше. Але зрештою ніхто нас за вуха не тягнутиме до кращого життя. Треба вміти боротися і захищати свої інтереси. Навіть доволі жорстко. Там буде можливість робити це, спираючись на право, логіку і здоровий глузд.
Як позначилося на українській ідентичності життя на пограниччі?
– Різні світи на нас впливають, і кожен по-своєму. Це створює переваги – ми можемо виступати перекладачами з мови одного світу на мову іншого. Але водночас породжує чимало внутрішніх проблем. Маємо різні регіони, що належали до різних світів. Західна Україна – найменш радянська територія. А Крим і Донбас – найбільш радянські. Донбас почав розвиватися індустріально з ХІХ століття і був казаном, де переварювали людей різного походження. У давнину його територію називали Диким Полем, з якого на Русь приходили печеніги, половці, хазари. Те, що маємо Донбас, Крим, Галичину й Центральну Україну, – це наслідки нашого становлення між різними світами.
Чи може євроінтеграція спричинити розкол у такому розмаїтому суспільстві?
– Його може спричинити геть усе. Багато що залежить від рівня менеджменту політиків і влади. Ми кажемо, що в Україні проблеми між західною та східною частинами. Останні 10 років у Польщі є Захід, який проголосував за Дональда Туска (прем'єр-міністр. – "Країна") і Броніслава Коморовського (чинний президент. – "Країна"). Він більш європеїзований, прагматичніший. А Схід проголосував за Леха Качинського (колишній глава держави, загинув у авіакатастрофі під Смоленськом. – "Країна") і за польських націоналістів. Але до сутичок не доходить, бо тамтешні політики доволі вмілі. Крім того, для них найвищою цінністю є національна єдність. У нас із цим значно гірше.
Що заважає нашій єдності?
– Крім нашої слабкості, в країні є потужна п'ята колона, що діє безперешкодно. Інколи людей на зразок Ігоря Маркова (колишній народний депутат, член фракції Партії регіонів. – "Країна") заарештовують. Але таких у нас сотні, і їх ніхто не чіпає. Усе це сприяє роз'єднаності.
До 1991 року чимало регіонів – ті ж Крим, Донбас – формально належали до УРСР, але всі питання вирішували в Москві. Ця інституційна пам'ять у них лишилася.Україна – молода держава, тому нас постійно випробовують на розкол. І не лише росіяни. Поляки влаштовують істерію з приводу Волинської трагедії раз на 10 років. Бо ще не визначилися, хто їм неприємніший – ми чи росіяни.
Які соціальні групи сприяють становленню держави?
– Інколи буваю в розпачі, коли шукаю здорові, не уражені соціальні тканини суспільства. Я шукаю, за що вхопитися. Перше, що спадає на думку, – інтелектуали. Але порівняймо нашу інтелігенцію з польською. Ті створили рух "Солідарність", що скинув комуністів, привів до влади Леха Валенсу. А наша? Є дві групи. Перша: інтелектуали, яким глибоко наплювати на те, що відбувається в країні. Це так звані постмодерністи. Вони розважаються, не думаючи про наслідки. Друга група: колишні радянські письменники та члени інших творчих спілок. Вербальні націонал-симулянти, бо роблять свій бізнес на патріотичній демагогії. Як УПА була армією без держави, так сьогодні українська нація – без інтелігенції. Тут ідеться про розкручену та пропіарену інтелігенцію. Не про десятки тисяч чесних людей, які працюють на українську справу.
Про офіцерів навіть говорити соромно. Це – залякані й соціально незахищені люди. Ататюрка серед них не було й не буде.Селянства вже нема. А ті, що є, – забиті колишні колгоспники. На цю частину теж не можна спертися, бо село вмирає. Махновщини не буде.
Найбільш революційна сила в усіх країнах – студентська молодь. Але наша сповідує ідеологію пофігізму – уникає серйозних питань, роздумів, тихо розважається.Є, звісно, окремі люди, але їх зовсім мало. І на кого спиратись, я не знаю. Неушкоджених соціальних тканин нема, але є сподівання, що вони таки з'являться.
А городяни, жителі великих міст?
– Найбільше місто – Київ. Його мешканці двічі на чесних виборах обирали мером Леоніда Черновецького. Потім керівника призначили зверху. Кияни понад рік не мають обраного міського голови і живуть собі. Те саме в Чернівцях. Недавно прибрали мера Черкас. Але коли така ситуація в столиці, то чого можна вимагати від менших міст? Якщо говорити про Львів, то він соціально активніший, але не здатний впливати на всю країну. Йому не вистачає маси. Віддзеркаленням України є Київ. Саме він створює середньоарифметичну величину між шматками держави.
Є ще олігархи.
– Їм реформи чи Євросоюз не дуже треба. Тамтешня система – не для них. Але в Європу їх женуть дві речі. По-перше, Путін і його угруповання бізнесменів. Вони неситим оком дивляться на власність наших олігархів. Те саме з Білоруссю. З тією відмінністю, що там путінцям протистоїть один олігарх – Олександр Лукашенко.По-друге, коли людина розбагатіла сумнівним шляхом, їй хочеться перескочити з безладу в правове суспільство. Де ніхто не забере власність. Це можуть гарантувати тільки в Європі.
Олігархи здатні чимдовше тримати нас між Європою та Росією?
– Так вони й робитимуть. Реальний рух до чогось залежить тільки від бажання всього суспільства.
На якомусь етапі країна може захотіти саморозпуститися?
– Не думаю. Понад половину населення України сприймають її як цінність. Люди розуміють, що їм тут жити. З другого боку, жодна держава не застрахована від розпаду – Бельгія, Італія, Іспанія, навіть Німеччина. Вже не кажу про Росію. Абсолютно монолітних країн нема і ніколи не буде. Хіба що Ісландія. Але технологічно розвалити можна все.
А якщо більша частина країни скаже: давайте "поганих" відділимо, а самі, "хороші", залишимося?
– У нас такі люди вже є. Це Юрій Андрухович у Івано-Франківську, Юрій Винничук у Львові, Василь Шкляр – у Києві. Кажуть: погано поширюється українська ідея на Донбасі та в Криму. Тому їх треба відрізати.
Може, й справді так буде краще?
– Я ще не зустрічав людей, які щось добровільно віддавали і потім починали жити краще. Таку ситуацію, як зараз на Донбасі та в Криму, можна створити будь-де. На наших очах на українофобську територію перетворилась Одеса. Це – технологія. А що одні люди змогли зробити, інші здатні переробити. Антиукраїнські настрої можна конструювати де завгодно, аби були бажання, гроші й мінімізований спротив влади. Так і до Чопа будемо відступати.
Із чим у вас асоціюється теперішня Україна?
– Із захопленим терористами літаком. Правда, зараз інтереси пасажирів і терористів на певний час збіглися. Але все ж це ненормально, коли доля такої держави залежить від забаганок однієї людини. Суспільство – ніяке і не здатне диктувати владі шляхи вирішення своєї власної долі. Оце проблема.
2 
1
Коментарі
10