"Українців убивають їхніми ж ракетами. Це наслідок невивчених уроків"

Світ на боці України

За останні три десятиліття в Україні накопичилася сила-силенна невивчених уроків. Вчасно не розв'язали політичних, економічних, культурних, воєнних питань. Через невігластво, зраду і наївність вищого політичного й державного керівництва щодо реалістичної оцінки істинних намірів Московії стосовно України й через підступні дії п'ятої колони українське суспільство нині розплачується життями десятків тисяч своїх громадян, втратою території. Не взяли до уваги тривожні сигнали, що 30 років тому, в переддень творення Української держави, почали надходити з "пєрвопрєстольной".

Починалося з невинних на перший погляд кремлівських лестощів. У грудні 1990-го тодішній перший заступник міністра оборони СРСР маршал Михайло Моїсєєв на сесії українського парламенту констатував: "Хлопці з України становлять основу нашої армії. Їм насамперед довіряємо найскладнішу бойову техніку, що належить до стратегічних ядерних сил. Значну частину офіцерського корпусу становлять також українці, оскільки характеру цього народу притаманні такі риси, як чесність, відповідальність, талановитість, господарність, доброта, турбота про людей. У скрутну хвилину на них можна завжди покластися".

СРСР уже тріщав по всіх швах, тож українці на солдафонські загравання маршала не повелися. Однак народні депутати у Верховній Раді мало дослухалися до рекомендацій Спілки офіцерів України, створеної 27–28 липня 1991 року, акурат за місяць до відновлення Незалежності. Хоча саме завдяки СОУ значною мірою охолов запал керівництва застосувати совєтські збройні сили проти України.

 

На початку 1990-х Спілка офіцерів була структурою, що уможливила створення Збройних сил, Національної гвардії, Служби безпеки та інших силових елементів Української держави. Це давало українським дипломатам змогу упевнено почуватися в перемовинах із радянським керівни­цтвом, а згодом і РФ.

24 жовтня 1991-го на сторінках "Независимой газеты" з'явилося інтерв'ю з першим віцепрем'єром України Костянтином Масиком, який звернув увагу на тривожний сигнал від російського керівництва: "Єльцин обговорював із військовими можливість ядерного удару по Україні". Наступного дня в "Известиях" була оприлюднена реакція Бориса Єльцина на інтерв'ю українського віцепрем'єра: "Я обговорював цю можливість із військовими, і для неї немає технічних можливостей".

Через місяць, 2 грудня, до Володимира Крижанівського, надзвичайного і повноважного посла України в Росії завітала російська політична діячка Галина Старовойтова, щоб привітати з результатами референдуму. Вона розповіла, що в жовтні зустрічалася з Єльциним і повідомила йому, що, за її даними, референдум в Україні дасть значно більше ніж дві третини голосів виборців. "Ви розумієте, вони підуть", – зацитувала Старовойтова себе. Реакція Єльцина ще цинічніша: "Галино, в нас нині головне завдання – викинути Міченого (Михаїла Горбачова. – Країна). А їх ми потім скрутимо".

Така відверто антиукраїнська позиція найвищого керівництва Росії знайшла підтвердження – наприкінці травня 1992-го колишній начальник 1-го Головного управління КГБ СРСР Лео­нід Шебаршин в інтерв'ю журналу "Штерн" змалював майбутнє Росії: "Ця країна може жити лише за екстремальних ситуацій: від диктатури до анархії і знову назад до диктатури. Ніхто не може сказати, хто прийде після Єльцина. Але в одному я впевнений, що це буде диктатор".

Того ж року в розмові з Володимиром Крижанівським на адресу України прозвучала неприхована погроза від тодішнього впливового народного депутата Верховної Ради РРФСР Сергія Бабуріна: "Або Україна знову возз'єднається з Росією, або війна". І тільки-но вражений український посол взявся говорити про співпрацю двох незалежних держав, як "старший брат" різко обірвав: "Ні. І якщо не станеться нового возз'єднання, конфлікти між Україною та Росією будуть завжди".

Ще одна прикметна історія. У травні 1992-го тодішній начальник Управління військової контррозвідки СБУ полковник Олександр Скіпальський надіслав доповідну на ім'я міністра оборони України Костянтина Морозова. Звернув увагу на відсутність військових частин на сході України та вказував на небезпеку: "У найближчий період сили колишнього Центру можуть висунути й насаджувати ідею відокремлення від України Донецької та Луганської областей, на території яких розташовані вугільні басейни, виявлено запаси золота, зосереджено потужний економічний потенціал і людські ресурси. Водночас для можливої організації озброєного захисту зазначеного регіону та впливу на внутрішню обстановку на сьогодні наявних сил недостатньо". Скіпальський запропонував "розгорнути на східному напрямку армійський корпус бодай із трьох дивізій".

Пропозицію створення армійського корпусу на східному напрямку тодішній міністр оборони підтримав і дав розпорядження начальнику Генштабу подати пропозиції щодо його формування. Робота розпочалася. На жаль, через незгоду з вищим політичним керівництвом Української держави у питаннях Криму та розподілу Чорноморського флоту Костянтин Морозов добровільно подав рапорт про відставку. Його місце зайняв Віталій Радецький. Після нього Міністерством оборони керували Шмаров, Кузьмук. Президента Кравчука замінив Кучма. Верховними головнокомандувачами були Ющенко, Янукович, Порошенко. Та боронити схід України почали лише 2014 року.

Бо через політичну наївність, кволість державної політики дерусифікації, нічим не виправданий пацифізм українських керманичів, через розкрадання, зраду і злочинне недбальство політичної верхівки упродовж 30 років по суті був знищений військово-технічний потенціал держави. Тільки тепер, під час повномасштабної російсько-української війни, приходить розуміння прорахунків. Та й то не завжди.

"Припинити стріляти" замало, щоб настав мир.

1 червня Володимиру Зеленському довелося визнати: "Ситуація дуже складна, 60–100 солдатів на день гинуть у бою та близько 500 людей отримують поранення в бою". А вже через тиждень, 9 червня, радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк заявив, що втрати вже становлять від 100 до 200 людей щодня.

11 червня під час зустрічі з виборцями в Лос-Анджелесі Джо Байден заявив: "Я знаю, що багато людей думало, що я, можливо, перебільшую, але я знав, і в нас були дані на підтвердження цього, що Путін перейде кордон. Не було жодних сумнівів. І Зеленський не хотів цього чути, і багато хто з людей теж".

Безумовно, творчій людині, акторові, напевно, важко усвідомити, що для України існує загроза війни. Можна припустити, що президент не хотів чути про можливу військову агресію, не бажав вірити в імовірність трагедії. Для політика віктимна поведінка згубна, бо в результаті не лише він може опинитись у ролі жертви. А й держава, яку представляє.

На згадану червневу заяву Байдена Зеленський зреагував несподівано різко: "Було би справедливо, якби європейські лідери заздалегідь прислухалися до мене. Я маю на увазі превентивні санкції, щоб не почалася війна, представлення нашої стратегії щодо Чорного моря, будівництво Чорноморського флоту з країною-партнером".

Полемізувати у стилі хуцпи з Байденом у нинішній ситуації не зовсім корект­но. Президент США своєю чергою міг нагадати про прорахунки в оборонній політиці України за останні 2,5 року.

Але ми не про це. Україна від західних партнерів наразі отримала лише 10 відсотків зброї, яку просила для протистояння російському агресорові. Тож слід ефективніше нагадувати Заходу, як під тиском і наполяганням-умовлянням з боку США наша держава повністю, фактично без належної компенсації, відмовилася не лише від ядерної зброї і засобів її транспортування, а й ракетоносної авіації та крилатих ракет авіаційного базування вартістю в десятки мільярдів доларів. Як наслідок із початком розв'язаної режимом Путіна війни українці виявилися беззахисними перед ракетними ударами з території Росії, Білорусі та акваторії Чорного моря.

Невеликий екскурс у минуле. 1992 року українські Військово-Повітряні сили мали 1,1 тисячі бойових літаків. Лише армійської ракетоносної авіації налічувалося близько 30 літаків Ту-16, 96 Ту-22 різних модифікацій, 23 літаки Ту-95, 19 Ту-160. Значними були арсенали авіаційних крилатих ракет: Х-55–1068 штук, Х-22–423. Україна отримала зі складу Чорноморського флоту три полки морських ракетоносців Ту-22 і Ту-16.

Ракетоносна авіація може завдавати ударів по території агресора, навіть не заходячи в її повітряний простір – дальність пуску ракет становить близько 2 тисяч кілометрів.

За часів Кучми за активного тиску Держдепартаменту США знищили 60 ракетоносців Ту-22, 10 – Ту-160, 19 – Ту-95, а також 487 крилатих ракет Х-55 і 423 крилаті ракети Х-22.

1999 року Україна за згодою США передала Росії вісім стратегічних ракетоносців Ту-160, три ракетоносці ­Ту-95 і 581 крилату ракету Х-55. Тепер ці літаки цими ракетами обстрілюють українські міста й села, знищують інфраструктуру нашої держави, вбивають цивільне населення, руйнують житлові будинки й лікарні.

2001 року Україна продала 12 крилатих ракет в Іран і шість – у Китай. Було знищено сім протичовнових літаків Ту-142, які тепер могли б перешкодити підводним човнам РФ завдавати ударів по українській території ракетами "Калібр" з акваторії Чорного моря.

Ексзаступник начальника Генштабу ЗСУ, генерал-лейтенант Ігор Романенко зазначає: "Росіяни спри­ймали, сприймають і спри­йматимуть лише мову сили. Тому необхідний прояв сили з нашого боку у вигляді обстрілів кораблів, підводних човнів, з яких пускають ракети. Треба організовувати протиповіт­ряну і протиракетну оборону. Але щодо балістичних ракет, то в нас взагалі немає засобів знищення. Тому нам потрібна зброя далекої дії, щонайменше 300 км. Із цим, до речі, погоджується і колишній посол США в Україні Тейлор. Він сказав, що джерела загроз треба знищувати незалежно від того, чи перебувають вони на території України, чи Росії".

Слушно. Бездумно ліквідована в Україні ракетоносна авіація не становила загрози ні для США, ні для нинішніх західних союзників України. Тож маємо право і підстави продовжувати вимагати, щоб США і країни ЄС терміново почали надавати Україні засоби протиракетної та протиповітряної оборони для ефективного захисту її території.

Зброя для сухопутних військ – окреме питання.

13 червня під час дискусії "Точки тиску: де вирішується війна в Україні", організованої Атлантичною радою, неурядовим аналітичним центром у Вашингтоні, колишній головнокомандувач союзних сил США та Північноатлантичного альянсу Веслі Кларк заявив: "Настав час повернутися до уроків, які ми засвоїли. НАТО має втрутитися. Давайте офіційно це оголосимо й накажемо росіянам припинити вогонь. Війну неможливо зупинити без втручання НАТО".

За його словами, втручання НАТО залежить від політичної волі та "рішучості національних лідерів". Як приклад навів дії Альянсу в Югославії. 24 березня 1999-го НАТО – переважно військово-­морські й військово-повітряні формування США, Великої Британії, Франції та Німеччини – без формальної згоди Ради Безпеки ООН почало операцію в охопленій війною тодішній федеративній державі.

16 червня в інтерв'ю СNN міністр оборони України Резніков оптимістично заявив: "Ми збираємося звільнити всі наші території. Включно з Кримом. Півострів – стратегічна мета для України, бо це українська територія. Але ми рухатимемося крок за кроком".

"Світ на вашому боці", – заявив прем'єр-міністр Італії Маріо Драгі, відвідавши Ірпінь разом із президентом Франції Еммануелем Макроном, канцлером Німеччини Олафом Шольцем та президентом Румунії Клаусом Йоганнісом.

Побачимо. Час збирати каміння.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×