У Білорусі немає гарних сценаріїв

АРХАЇКА ВСТУПИЛА В НЕПРИМИРЕННЕ ПРОТИБОРСТВО З УСІМ НОВИМ

Останні дні липня й початок серпня видалися спекотними й не лише з метеорологічного погляду. Ми бачили, як скручувалася політична пружина. У наступні дні, тижні, місяці вона рвоне. І дехто попаде під роздачу.

Українську гру на білоруському полі розпочав російський опозиціонер-емігрант Андрій Піонтковський. Він дав бездоганний пас, і – о диво! – президент Володимир Зеленський зумів розіграти ідею.

 

А передісторія така. 29 липня на базі відпочинку під Мінськом білоруський КГБ затримав 32 найманців приватної військової компанії Вагнера, ще одного виловили на півдні країни. 1 серпня в коментарі українському телеканалу Піонтковський висловив тезу: Банкова має вимагати екстрадиції вагнерівців. Оскільки принаймні частина з них – громадяни України, а де­які брали участь в окупації Донбасу та причетні до розстрілів на Майдані. Дев'ятеро із затриманих як особи, які скоїли злочини в Україні, фігурують у базі центру "Миротворець". Зокрема, їхніх рук справа – збиття 14 червня 2014 року над Луганськом військово-транспортного літака ­Іл-76. Тоді загинули дев'ятеро членів екіпажу і 40 бійців ЗСУ.

Опівдні 5 серпня на офіційному сайті президента України з'явилося лаконічне повідомлення: "Володимир Зеленський провів телефонну розмову з президентом Республіки Білорусь Олександром Лукашенком". Усе. Однак за 6 годин білоруська редакція "Радіо Свобода" поширила, скажімо так, "інтерв'ю про інтерв'ю". Білоруський журналіст Дмитро Гурневич поспілкувався з українським колегою Дмитром Гордоном. Інсайд: у відповідь на офіційне прохання президента України Білорусь, за словами Лукашенка, видасть арештованих вагнерівців. Тож чекаємо на продовження.

А тепер інтерпретації цієї історії, що скидаються чи то на фарс, чи то на потворну спробу повторити в Мінську київський Майдан. Утім, спершу ремарка – є рація погодитися із журналістом Романом Цимбалюком. У розмові з російським блогером Марком Фейгіним він припустив: якщо вагнерівці опиняться в Києві, то невдовзі їх обміняють на українських військових, які перебувають у російському полоні. І те, що в арештованих у Мінську терористів українські паспорти, Банкову не зупинить. Ми ж пам'ятаємо історію громадянина України Володимира Цемаха, причетного до збиття малайзійського Boeing рейсу МН-17, тоді загинули 298 осіб.

Цемаха потрібно було не видавати, а судити і в Україні, і в Нідерландах. А визволення військовополонених та інших протизаконно утримуваних в Росії осіб домагатися за допомогою міжнародних санкцій. Бо злочини Росії проти України й міжнародної безпеки – очевидні. Однак Володимир Зеленський обрав короткий шлях до успіху. І тоді, у вересні 2019 року, його рейтинг сягнув максимуму. А по факту? Війна триває, а рейтинг падає. Дорога до успіху виявилася короткою, й успіх – теж. Тому що не можна ковтати наживку, яку підкидає Москва. І нині, жодних сумнівів, президент Зеленський спробує повторити свій фінт – популярність по-бистрячку. Втім, ми ще повернемося до цієї теми.

9 серпня відбулися чергові вибори Олександра Лукашенка "президентом" Білорусі. І пікантна деталь – цього дня, за розрахунками астрологів, агресивний Марс зійшовся з блудливою Ліліт. А це дуже, дуже погана конфігурація! Що кажуть астрологи про це? Схильність до агресії й бажання в силовий спосіб вирішувати всі протиріччя поєдналося з обманом, підступністю і зрадливістю. Вся архаїка вступила в непримиренне протиборство з усім новим. Зокрема, неминучим стає конфлікт між поколіннями – молодість і новаторство проти зашкарублості й ретроградності.

 

А тепер політологічні міркування про білоруську ситуацію. Шості президентські вибори в Білорусі – це чергові нелегітимні вибори. Жодне волевиявлення, під час якого президентом ставав Лукашенко, не визнавалося міжнародною спільнотою вільним і демократичним. На цьогорічні перегони не запросили спостерігачів від ОБСЄ. Тож голосуй не голосуй, а все одно – вусатий Лукашенко. Державницька опозиція не змогла висунути єдиного кандидата. Інші претенденти, які від Лукашенка відрізняються тільки відсутністю щетини над верхньою губою, до виборів не допущені. Однак навіть ці, безперечно, протиправно відсторонені кандидати – приміром, Сергій Тихановський чи Валерій Цепкало – цілком проросійські. Тож єдиним реальним опонентом стала Світлана Тихановська.

Історія, мов із жіночого роману. Після ув'язнення Тихановського, який штовхався з Лукашенком на проросійському полі і якого, до речі, включено до бази "Миротворця" як одного з прокремлівських пропагандистів, апологет "кримнашизму", його дружина висунула свою кандидатуру на посаду президента. І в її виборчому штабі з'явилися російські політтехнологи.

Я не політик, заявляла пані Світлана під час мітингів, я проста домогосподарка. Президентом Білорусі бути не хочу. Єдина моя мета, повідомляла милим голосом, – відсторонення від влади Лукашенка й проведення нових чесних виборів. І звісно, вона обурена тим, що Лукашенко зіпсував відносини з братньою Росією. І слухаючи ці слова, білоруські опозиціонери розмахували біло-червоними прапорами.

До 9 серпня її рейтинг сягав 25%. Рейтинг Лукашенка – 35%. За прогнозами соціологів, у разі другого туру обоє кандидатів набирали майже 50%. Неважко прогнозувати: якби вони мали рівні можливості для агітації, а волевиявлення відбулося без фальсифікацій, то в другому турі перемогла б Тихановська – домашня, проста, зрозуміла обивателям. Одне слово – ще жіночіша версія Володимира Зеленського.

І от, настав день виборів. Згідно з "національним екзит-полом", за Лукашенка проголосували 79,7% виборців, за Тихановську – 6,8%. Одразу скажу, ці дані – коту під хвіст. І на те є очевидні причини. Хто проводив екзит-пол? Така собі молодіжна лабораторія соціологічних досліджень РСОО "БКМО". За абревіатурою знаходимо "Республиканский союз общественных объединений "Белорусский комитет молодежных организаций". З усіх офіційних сторінок відкривається тільки в Instagram, під назвою moladz_kraini. І що ми на ній бачимо – кондовий офіціоз у барвах прапора Білоруської РСР. От саме це лайно мамонта й проводило екзит-пол.

Але є й інша причина однозначно оцінювати його результати як метод фальсифікації й маніпуляції масовою свідомістю. За даними, які повідомили "молоді соціологи", відповіли на запитання інтерв'юерів 67,6% респондентів, відмовилися від відповіді – 32,4%. Тож кожен третій респондент не захотів спілкуватися. А тому питання: як можна оголошувати результати опитування, якщо воно фактично не відбулося?

Аби зрозуміти, що ці вибори – фальсифікація, звернімося й до таких цікавинок. Попереднє голосування тривало з 5 серпня. І за чотири дні, 5–8 серпня, участь у ньому взяли понад 40% виборців, а в Гомельській області – понад 50%. Тепер зіставимо такі цифри: президентські вибори 2010-го, правом попереднього голосування скористувалися 23,1% виборців; 2015 рік – 36,5%; 2020 рік – 41,7%. Як на мій погляд, приголомшливо!

Однак звідки тоді черги біля виборчих дільниць? Деякі, зокрема, в Мінську, продовжили роботу після 20:00, бо за бюлетенями вишикувалися натовпи. Звідки взялися ці виборці, якщо понад 40%, як запевняє ЦВК, проголосували в попередні дні?

10 серпня, о другій ночі, ЦВК уже мала повідомити попередні результати волевиявлення. Однак о п'ятій ранку, коли я пишу цей матеріал, досі не представила жодних офіційних даних. Причина очевидна: оприлюднення відверто сфальсифікованих даних спричинить протести.

Ще до початку голосування, як повідомляють активісти штабу Віктора Бабарика, якого не допустили до виборів, арештовано понад 1300 громадських активістів. У день голосування на трасах, що вели до Мінська, було відкрито по одній смузі, а швидкість руху обмежили до 20 кілометрів на годину.

Ніч на 10 серпня, "Радіо Свобода" веде стрими з вулиць Мінська. Відеозйомку заборонено, в мікрофони чути постріли, вибухи світлошумових гранат і лютий мат, який журналісти тактовно перекладають: "Громадськість висловлює невдоволення діями силових структур". На проспекті Машерова зводять барикади. Це революція. Чи втримає Лукашенко контроль над ситуацією? Питання залишається відкритим.

А о першій ночі на сайті телеканалу "112", який, як вважається, контролює Віктор Медведчук, з'явилося повідомлення: "Літак сім'ї Лукашенка відлетів до Туреччини". І жодних подробиць. Лише факт – літак вилетів. А це означає, що прокремлівські ЗМІ конструюють образ вразливого Лукашенка і тим заохочують громадськість до протестів. Москва примушує білоруського тирана до зговірливості.

У Білорусі немає гарних сценаріїв. Усіма способами Кремль примушує Лукашенка до аншлюсу. Країна або має увійти до складу Росії, або створити із нею союзну державу, що, загалом, те саме – крок до відновлення СРСР. Лукашенку пропонували посаду спікера союзного парламенту. Він не погодився. Економічні санкції з боку Росії на нього враження не справили. І тоді в Мінську з'явилися вагнерівці з досвідом "роботи" зі снайперських гвинтівок по київських маніфестантах. Це аргумент Москви: або аншлюс, або Майдан, кров і в кращому разі Ростов-на-Дону. Вагнерівці ходили строєм і щовечора шикувалися на повірку. І як неважко здогадатися, поряд із демонстративними кроками Кремль зробив і кроки непомітні – ті ж таки снайпери та штурмові групи, які вже у Мінську, але не носять камуфляжу й не ходять строєм.

Лукашенко відчайдушно намагається уникнути Майдану. І поряд із традиційними освідченнями в любові до Росії повідомляє, що до Білорусі заслано понад 200 російських бойовиків, мета яких – дестабілізація ситуації. Утім, неважко припустити: агентів російських спецслужб, інфільтрованих, зокрема, і до силових структур Білорусі, набагато більше. І от ми бачимо ситуацію, яка в шаховій термінології іменується цугцванг – кожен крок веде до погіршення. Тож, коли зламається Лукашенко, це лише питання часу. Актуальніше інше: коли світ отямиться і покладе край російському експансіонізму?!

Смішно, але найгірші застереження астрологів – щось там про хвойду Ліліт, яка від Диявола йде до Марса, – збігаються з суто політологічними висновками.

Цьогоріч 1 лютого Мінськ відвідував держсекретар США Майкл Помпео. І як на мене, цей візит має не менше значення, ніж адюльтер Марса й Ліліт. У разі зазіхань на суверенітет Білорусі Росії загрожує нафтове ембарго, арешт сумнівних рахунків і відключення від міжнародних платіжних систем. Однак це лише один із варіантів. Бо все залежить від того, як розгортатимуться події в Мінську, як висвітлюватимуться й інтерпретуватимуться.

 

Колективний Захід займається улюбленою справою – малюванням червоних ліній. Спершу маркером бавився демократ Обама, тепер – республіканець Помпео. Є формула, що вже стала банальною: загроза санкцій ефективніша, ніж самі санкції. Кремль безліч разів продемонстрував її нікчемність. Як, до речі, й неефективність самих санкцій. Колективний Захід мав би переконатися у слушності іншої формули: Росію треба не застерігати, Росію треба знищити.

А тепер про безрадісні українські сценарії. Я розпочав статтю зі здивування – Офіс президента дослухався до Андрія Піонтковського. Зеленський зателефонував Лукашенку, вчасно нагодився і Дмитро Гордон – рояль у кущах – і розповів: Білорусь видасть вагнерівців. Але аплодувати зарано. Бо за міркуваннями Піонтковського стояла непохитна логіка – терористів треба видавати країнам, у яких вони чинили злочини, а далі – судити. А за вчинком президента Зеленського цієї логіки немає. А є лише прагнення домовлятися з Путіним.

Володимир Зеленський старається. Проте, на думку Кремля, недостатньо. Ним незадоволені. Все якось повільно й нерішуче. Прямих переговорів із так званими ДНР і ЛНР досі немає. Закону про їхній "особливий статус" – теж. Місцеві вибори в Україні призначено на 25 жовтня. Але в постанові Верховної Ради не йдеться, що вони відбудуться й на тимчасово окупованих територіях. А отже, процес федералізації України гальмується. Причина, що зупиняє Зеленського від форсованих кроків із реалізації кремлівських вимог, – неприйнятність капітуляції для українського суспільства – викликає в Москві лише роздратування. Тому з'явився лист заступника керівника Адміністрації президента РФ Дмитра Козака про вихід Росії з переговорів щодо Донбасу на рівні радників глав держав. Це шантаж, погроза активізації воєнних дій. Проте глава Офісу президента України Андрій Єрмак побачив за цим кроком не демарш, а тонку дипломатичну гру.

А тепер звернімося до інтерв'ю головного редактора радіостанції "Эхо Москвы" Олексія Венедиктова, яке він дав журналісту Дмитру Гордону. У ваших кабінетах, каже Венедиктов, доводилося чути, що в оточенні Зеленського є агенти Росії. А вони є? – запитує Гордон. Венедиктов вдається до евфемізму. Каже, є люди, котрі представляють, захищають інтереси Росії. Пряме запитання Гордона, в якому використано запропоновану метафору:

– Тобто в оточенні Зеленського є люди, на яких Москва опирається?

– Звісно, – відповідає Венедиктов.

– І хто ці люди, вам відомо?

– Переговорник ваш, насамперед.

– Єрмак, – висловлює здогад Гордон.

– Так, – підтверджує Венедиктов. І зазначає, що після призначення Єрмака в кремлівських кабінетах говорили: "Тепер домовимось".

Вільям Тейлор – експосол США в Україні – даючи свідчення під час слухань у конгресі, повідомив, що Андрій Єрмак намагався дезінформувати його і нав'язував російські трактування воєнних дій на Донбасі. Зокрема, показував фотографію свого начебто загиблого брата і підводив співрозмовника до висновку, що Україна має йти на поступки Росії.

Зі свідчень пана Тейлора, як, зрештою, і з біографії Єрмака, випливає: керівник Офісу президента України – російський агент. Про це знають у США, про це Венедиктову кажуть українські чиновники, про це говорять у кремлівських кабінетах, та про це вже знає кожен собака! Тільки Володимир Зеленський вдає сліпоглухонімого. Він призначив Єрмака керівником свого Офісу після "візиту" в Оман, факт якого, до речі, одразу злили російські спецслужби через проросійське видання "Страна.ua". Єрмак і до того ошивався в оточенні Зеленського. А нині – він не тільки головний переговорник, а й контролює вертикаль президентської влади. Виникає питання: який компромат на самого Зеленського мають російські спецслужби, якщо він терпить токсичну фігуру на ключовій державній посаді?

А тепер, щоб читачів остаточно знудило, нагадаю: 30 липня керівником української делегації у Тристоронній контакт­ній групі з мирного врегулювання на Донбасі призначено Леоніда Кравчука – який, програвши президентські вибори, ліг під Віктора Медведчука. А де Медведчук – там і Путін.

Гарна компанія підібралася – Зеленський і з певних причин недоторканний для нього Єрмак. Путін і Медведчук, прокладкою між якими – Леонід Кравчук.

Мета Росії – реванш у холодній війні. А це означає, що на порядку денному в них – відновлення СРСР у новому форматі. Перехоп­лення управління Україною – це те, чим є Андрій Єрмак на посаді керівника Офісу президента. Шантаж – це те, що бачимо, оцінюючи кадрові призначення Володимира Зеленського. Залякування – це те, до чого Росія вдається в Білорусі.

А загалом, якщо вірити "Океану Ельзи", все буде добре.

×