"Теперішні 10 відсотків розумних узяті з мудаків"

 

Україна й Росія ніколи не доженуть розвинутий світ, стверджує письменник Ігор Свинаренко. І не бачить у цьому трагедії

Те, що відбувається в російській політиці – цікаво, чи не більше ніж метушня?

– Люди, які думають, що це – метушня, забагато хочуть. Наче свято може бути щодня. Насправді ж гірше не стало, а веселіше – стало.

За нашою слідкуєте?

– Приємно, що ми – донецькі – показали місце київським розумникам. У сенсі, що хлопці з нашого села приїхали до міста й поганяли городських. І не думаю, що цей президент гірший за попереднього.

При цьому я цілком прозахідний. ­Люблю Сполучені Штати. Але це інша цивілізація. Їхні підходи в нас не спрацюють. Ми тільки виходимо чи то з родоплемінного, чи то з рабовласницького ладу. Буквально вчора все було. Зараз у тій же Росії є король, барони, холопи, яких усі посилають. І якщо у США, приміром, уб'ють журналіста – розслідуватимуть до кінця – і всі отримають по заслугах. Сім'ї призначать пенсію, страховку. А тут убили журналіста – та й біс із ним.

Швидко цей феодальний устрій не зміниш. Плюс нам 70 років вправляли мізки в СРСР. Після цього ми аж ніяк не повернулись у точку, де були до "­Союзу", як дехто каже. Ми опинилися в ­болоті, що знаходиться десь збоку від основ­ного шляху людства. І коли доповземо цим болотом до їхньої нинішньої точки – людство пройде іще бозна-скільки. Як бути? Дуже часто людині, яка застряє в болоті, – капець. Несправедливо й нечесно? Але не з усіх ситуацій є вихід. Просто пи**ець, і все.

Я ж у цьому не винен.

– Ти не винен, що твій прадід відправив вашу сім'ю жити в болото. Але що далі?

Дуже розумні з міжнародною спеціальністю – виїжджають. Та головне – тверезо сприймати дійсність. Росія розвалиться, Україна розвалиться – ну й прекрасно, це будуть держави розміром із Бельгію чи Іспанію. "Красноярський край покриває вашу Швейцарію, як бик ­вівцю", – казав Жванецький.

Нещодавно розмовляв із розумним чоловіком, і він каже: "Росія заслабла й кепсько справи йдуть. А найнеприємніше – Китай під боком міцнішає". Я йому: "Тобі не подобається сильний, адекватний, прогнозований Китай? Було б приємніше, якби там був безлад і громадянська війна, – щоб хлюпнуло сюди мільйонів із 300 біженців?"

Міцний Китай – краще. Він акуратно ­прийде. Далекий Схід Росії вже повністю орієнтований на нього. Там немає товарів з європейської частини, машини китайські майже всі. І ніхто не проводить відпустку в Європі! Кому вона треба? Якось я заїхав на острів Хайнань на півдні Китаю (через подібність клімату його часто називають Східними Гаваями. – "Країна"). Там п'ятизіркові готелі повним ходом працюють. І в них кажуть: "У нас Назарбаєв і вся казахська еліта відпочивають". Їм не треба Маямі чи Ніцца, усе устаканюється. І Китай явно залишить нам культурну автономію.

Російські демократи вас не зрозуміють.

– Так культурну автономію ж залишать! А ви хочете економічну автономію? Що дала російська економічна система? Пенсію в 150 доларів? Військова політика Росії теж суцільна гордість – перемогли супердержаву Грузію.

А ще дуже впав інтелектуальний рівень.

Раніше було краще?

– Та теж неважнєцкі.

Чому ж постійно не виходить?

– Чехов сказав про Російську імперію: 90 відсотків людей безмірно дурні – і в цьому причина всіх бід.

Що робити, я не знаю, тому політикою не зай­маюся. Просто тверезо дивлюся на життя й кажу, що розпад Росії – не трагедія. ­По-перше, цей процес об'єктивний і зупинити його не можна. А по-друге, у ­цьому немає нічого поганого. Республіки ­дружитимуть, співпрацюватимуть. ­Сподіваюсь, між ними не буде митниці й дебілів-­прикордонників, як зараз на кордоні Росії та України. ­Від'їдені пики питають: "А що це ви везете? Чому ваші ліки не запаковані?" Україна й Росія – як дві придуркуваті сестри. ­Лаються за ­бозна-що: кому прибирати на кухні, хто в кого цеглину вкрав. Я багато разів перетинав кордон Франції й Німеччини. Не так давно вони ненавиділи одна одну. Різні мови, різні культури. І раптом з'явився мозок. Зараз на тому кордоні спати можна! Жодна потвора не заходить перевірити паспорт чи спитати: що везете? А тут інтелектуальний рівень нижче плінтуса.

Вам хотілося кудись переїхати?

– За совєтів я заздрив німцям, що вони мають Західну Німеччину. Туди можна втекти, а там уже все інше – справжнє життя, не феодалізм із "совком". А мова та сама. І я думав: от якби в нас була Західна Росія… І тоді в якийсь момент у голові стрельнуло: опа, так ось же Україна! Свобода, демократія, помаранчева революція. З російською мовою проживеш тут спокійно. От би сюди втекти.

Кілька разів поговорив із цього приводу з Олександром Роднянським (кінорежисер, продюсер, засновник телеканалу "1+1". – "Країна"). Випивали. Він розповів, як довго жив у Німеччині. Як знімав документальне кіно. Він там облаштувався. А тоді купився на ідею нової, демократичної, щасливої, вмитої України, кинув усе – і від західного спокою поїхав в українську романтику. Роднянський мав тут успіх і гроші. Але зараз його в Україні немає. Хто правий і хто вин­ний – не зрозуміло. Але можемо сказати, що він помилився.

Роднянський сказав це вам?

– Ну, якщо ти одружився з дівчиною, прожив із нею два роки, а потім розлучаєшся і йдеш до іншої – значить, щось було не так? І може, варто було одразу жити з тою другою? Якщо Роднянський приїхав із Німеччини в Україну, якийсь час пручався, а тоді залишив країну взагалі – то, значить, проект не вдався? Є підстави так казати.

Він поїхав у Росію, почав робити там два теле­канали. Але зрештою "розлучився" й тут. Зараз продюсує голлівудські та європейські фільми. Вкладає гроші, приймає рішення.

Але це вже шлюб за контрактом, без почуттів?

– Ну чому? Якби Роднянському одразу після інституту сказали: "Хлопчику, хочеш бути продюсером у Голлівуді?" – він би впісявся від щастя. Може обирати сценарій, режисера, "гендлювати" акторами, всіх посилати. Він – щасливий.

 

Ви з Роднянським одного покоління. Не хотілося піти його стежкою? Як Петро Вайль чи Олександр Геніс – російські філологи, які виїхали до США свого часу.

– Не можу переказувати всіх розмов і обставин – але скоріше Олександр мені заздрив би, аніж я йому. Нашим там незатишно.

У 1990-х я працював у відділі злочинності в одному виданні. Зі мною був журналіст Гліб П'яних – молодий хлопець, зараз йому трохи за 40. Я тоді кажу: "Як хріново. Криза, інфляція, все руйнується". А він: "А в чому проблема? По-моєму, все зашибісь. ­Сидимо в офісі з комп'ютерами, нам платять ­гроші, кудись їздимо, п'ємо каву. Світло, тепло. В мага­зинах можна все купити. А могли ж усі заліз­ниці й трубопроводи перерізати, ми сиділи б зараз у повному болотяної води окопі й чекали свистка вилазити й іти у штикову атаку".

Це була неочікувана логіка. Але ж насправді дивом не повернуло туди. Я об'їздив ­чимало частин Югославії – там була серйозна ­війна, купу людей убили. Бомбили Белград, там досі якесь міністерство в руїнах стоїть. Уяви собі Київ після бомб натовської авіації. А такий сценарій був реальний. Сербія з Хорватією – такі ж сестри, як ми з Росією.

Коли повертаєтесь на малу батьківщину – які відчуття?

– Такі ж, коли з одного села приїздиш в інше. Україна й Росія – дві провінційні країни на узбіччі цивілізації, на ­окраїні європейського світу й білої культури. Це не надто перспективні дєрєвні.

Був у Нью-Йорку. Це столиця світу. Якщо чогось немає в Нью-Йорку – значить, це ­фігня. Америка каже: "Так, є десь хороші фізики? Ми забираємо всіх. А лікарі є ­хороші? Усіх беремо. А в кіно – є у вас розумні, ­талановиті люди, які роблять фільми з розумом, із душею? О, Роднянський. Ну, приїзди". А він їм: "Ні, я будуватиму нову, велику Україну". – "Ну, старий, ти втратиш 10 років – а потім усе одно приїдеш". ­Приїхав. Вони: "Ну що, все за**ісь у твоєму селі?" – "Не чіпайте моє село!" – "Ні-ні, ми не хотіли образити, ти що".

Вони забирають найкраще.

Чому тоді ви досі тут? Є ж стільки альтернатив.

– Я живу там, де краще мені. Не там, де кращі екологія, рівень життя чи ще щось. Кажуть, найкраще – в Австралії чи Норвегії. Я був і там, і там. Особисто мені це не підходить. Я людина дика, неполіткорект­на, можу в пику дати. А там із цим тяжко.

Ось, приміром, сільський парубок. ­Справи йдуть класно – риболовля, дівчата, свіже повітря. Але він розуміє, що є Київ, у якому всього більше і воно краще. Це об'єктивно так. Однак села ж не перетворюються на пустелі, а всі колгоспники не їдуть у столицю.

Був у мене приятель-однокурсник, зараз покійний. У 1990-х мені сказали: треба люди піднімати проект. Я: "Мені нецікаво, не хочу, але рекомендую солідну людину". Однокурсник заробив купу грошей, купив кілька квартир. Але почались проблеми. І він із сім'єю поїхав у США – пересидіти кілька років від гріха подалі. Потім повернувся. Дружина лишилась там, а син Пєтя, який щойно закінчив школу в Америці, приїжджає з татком до Москви.

І що каже?

– "Дядю Ігоре, зрозумій. Якби я пішов отримувати бізнес-освіту – треба було б лишатись у США. Але я вирішив вивчати філософію. Робити це в Америці безглуздо. Краще – в Росії". Не посперечаєшся. Він закінчив університет, працює в Інституті філософії. Ти чого смієшся?

Не зрозуміло – радіти за нього чи ні.

– Ну, доки він навчався – підпрацьовував, давав уроки англійської. Від батька квартира лишилась. Якісь люди заточені на матеріальні блага, а якісь – на інші речі. А ти думаєш, що в кого є мізки – ті йдуть бабки косити, а решта лузери й просто виконують чиїсь накази? Тоді треба запитати себе: і що ж, Христос був тупий? Чому він не пішов рубити бабки? І друге запитання: ось у мене бабла більше, ніж у Христа. Про що це каже – що я крутіший?

І взагалі. Якого біса конкретно ти маєш жити краще за інших? Хто ти такий? Якийсь сільський учитель чи фельдшерка рятують людей, заробляючи 15 доларів на місяць. Це вони мають отримувати твою зарплату, ходити у твоїй кофті з твоїм смартфоном. Це вони заслужили! А ти тільки ходиш і балакаєш. Ти людину врятував? Батьківщину захищав, ворога вбив? П'ятьох дітей народив? А вже маєш від життя більше, ніж ті, хто жертвує собою заради інших. В ідеальному світі кожен має те, на що заслуговує. В нас усе інакше. Які тоді претензії до того, що ми в болоті?

Зараз за три квартали звідси проходить черговий опозиційний мітинг. Частина пуб­ліки традиційно проплачена. ­Довкола – ­автобуси зі спецназівцями, які гріються на сонечку. Це найгучніша подія в українському суспільстві за кілька тижнів. Більше нічого не створюється – роками. Які минають. І особисте життя теж, так чи інакше, має слід цього болота.

– Не можна змінити устрій за лічені роки. Більшовики хотіли поміняти. Спершу нічого не виходило. Тоді сказали: ага, не хочете по-хорошому? Вбиватимемо всіх незгодних. Одних підірвали, інших розстріляли – кілька десятків мільйонів прибрали. Наплодили НКВС, ЧК, внутрішні війська. І подумали: "Ну ось тепер точно щось зміниться!" А тоді дивляться, що змінилося. ­Ну, збільшився відсоток людей, які стали державу "посилати". Держава каже: "Давайте тепер працювати". Люди їй: "А нащо? Все одно все заберете". "Ну, давайте по-чесному працювати". – "Але ж прийдете й розстріляєте". Комуністи сіли, чухають потилицю: х**ня вийшла. А зробили ж усе, щоб стрімко змінити ситуацію. Ні з чим не рахувалися.

Є приказка в російській культурі: "Дураку стеклянный х** до первого угла". Ну от, збудували новий світ, щасливий і сяючий, без влади грошей і всякої бридоти. "До первого угла" цей світ виявився. А чого? Бо комуністи по-своєму зрозуміли Чехова з його "90 відсотків – мудаки". Вони сказали: давайте уб'ємо 10 відсотків розумних, а решта нас слухатимуться і збудують новий світ. І вбили. І лишились самі мудаки.

Потихеньку якісь розумні з них кристалізувалися – але ж теперішні 10 відсотків розумних узяті з мудаків.

Років за 200 матимемо здорове суспільство?

– Що тобі 200 років, ти помреш за 50. ­П'ятьох дітей заведи.

І віддавати їх у сучасні українські школи?

– Хіба що туди, де викладають також англійську і, скажімо, французьку. От Нідерланди – не схоже, щоб Київ мав більше перспектив за Амстердам, правда ж? А там діти з першого класу посилено вчать англійську, французьку й німецьку. І будь-який двірник вільно ними відповість.

Лишаються вчителі з несучасним мисленням, закостенілі навчальні системи.

– Ну, що ж. Втратили ще одне покоління. Якби вигнали 1991-го чекістів і комуністів – сьогодні б щось мали. А тепер треба чекати, доки вони на пенсію повиходять.

Є в мене знайомий, суддя Сергій ­Пашин. Він відкрив мені очі на наш ­феодалізм. І додав: "Але йдемо у правильному напрямку. Нас врятує корупція". ­Феодалізм – це коли пан каже: хай буде так. І будь-який ідіотизм утілюватимуть. А корупція й хабарі збільшують роль грошей, зменшуючи ідіотську й авторитарну владу феодала. І коли люди за гроші вирішують певні проблеми – це елемент демократії. Бо демократія – коли домовляються.

Як Пашину ведеться?

– Він був заступником голови Московського міського суду. Писав проект судової реформи. Зараз теж десь щось робить. Він людина римської доблесті: роби, що треба, і хай буде що буде. По грошах, певно, не надто ­добре виходить, але в нього інша мета.

×