Ексклюзиви
Субота, 17 липня 2021 17:00

Пропаганда ламала волю, тепер – вбиває бажання

МИ СТАЛИ ІДІОТАМИ, КОЛИ ВІДЧУЛИ СВОЮ БЕЗПОРАДНІСТЬ

  Валентин БУШАНСЬКИЙ, політолог
Валентин БУШАНСЬКИЙ, політолог

"На замовлення міністерства народної освіти та пропаганди Німецької імперії. Фільм Фріца Гіпплера – "Вічний жид". Ці титри 28 листопада 1940 року прочитали відвідувачі німецьких кінотеатрів.

Свого часу, переглянувши стрічку, я скинув посилання колезі-політологу. Уже була ніч, але він зателефонував. Замість вітання промовив одне слово:

– Подивився.

– І як враження?

Він помовчав, а потім сказав:

– Я єврей, але наприкінці фільму почав ненавидіти їх.

Я засміявся, але колега, попри властиву йому емпатію, похмуро сопів у смартфон. А невдовзі докинув сумним голосом:

– Почав ненавидіти нас.

Наголос на останньому слові збив мій веселий настрій. Далі ми тільки пригнічено перекидалися фразами.

Зараз цієї псевдодокументальної стрічки немає у вільному доступі. Принаймні мені знайти не вдалося. Та певен, що фільм можна вичепити на файлообмінниках. Раджу переглянути його – всім, хто пишається ерудицією, хто впевнений у незаангажованості свого сприйняття, хто відточив навички критичного мислення. Подивіться. А на епізоді про кошерний забій худоби поставте плеєр на паузу й зазирніть у себе – відстежте емоції. І ви за­уважите, що ваше критичне мислення б'ється в конвульсіях, наче знекровлена тварина. Ви засумніваєтеся в собі – власній людяності та моральності. Іноді такі ін'єкції отрути бувають корисні.

Мені неодноразово доводилося писати в аналітичних записках про доцільність розвитку політико-правової культури й, зокрема, критичного мислення. Але правда в тому, що маніпуляція каменя на камені не залишає від інтелектуальних дамб, покликаних зупиняти повені пропаганди. Маніпуляція не ­аргументує, не вибудовує силогізмів. А мов електрошокер, б'є по нервах. Звертається до найкращого в людині – гідності та доброти, чуття справедливості та краси. У цьому й парадокс. Жодних закликів до ненависті, а лише апеляції до виправданого обурення. Ніякої апології насилля, а тільки зітхання з приводу несправедливості цього світу. А отже й підводки до запитання, яке ставить собі кожна людина, котра не змирилася з кривдою: на що я можу сподіватися, знаючи правду, і що повинен робити?

  ”Найсильніша влада – непомітна. Маніпуляція роз’їдає свідомість. На зміну страхам прийшла байдужість. На місце ненависті – толерантність. Сексуальну революцію замістила асексуальність. Чого хоче сучасна людина? Щоб її не чіпали”, – пише політолог Валентин Бушанський. Художник Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ втілює цю думку в такому образі
”Найсильніша влада – непомітна. Маніпуляція роз’їдає свідомість. На зміну страхам прийшла байдужість. На місце ненависті – толерантність. Сексуальну революцію замістила асексуальність. Чого хоче сучасна людина? Щоб її не чіпали”, – пише політолог Валентин Бушанський. Художник Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ втілює цю думку в такому образі

"Вічний жид" сподобався Адольфу Гітлеру. А Йозеф Ґеббельс поставився до нього зневажливо: занадто прямолінійно. Інша справа – "Єврей Зюсс" за мотивами роману Ліона Фейхтванґера. Це фільм того ж таки 1940 року – лавсторі з елементами політичної драми. Достеменна ілюстрація до 66-го сонета Вільяма Шекспіра, в якому автор "кличе смерть", бо вже втомився дивитися "на приниження чеснот", "фальшиві почесті" та "зганьблену дівочу вроду". "Єврей Зюсс" веде до прозріння через біль. Чітке відтворення трагічного канону, вочевидь, і вабило Ґеббельса. Все, як у тому ж таки шекспірівському сонеті, який завершується сентиментальною нотою: помер би радо я, та як, моя любове, тебе полишу в самоті? Шекспір не тільки чулий, а й іронічний. Чого не скажеш про фільм, який сподобався Ґеббельсу.

Патологічна серйозність – ознака пропаганди. Вона може маскуватися під мистецтво, просвіту чи журналістику. Але її завше виказує нескліпний погляд на "ворога". Фокус – "тысячью биноклей на оси". І певної миті можна завважити, як на скляному тлі цього фокусу з'являється хрестовина снайперського прицілу.

Мистецтво ускладнює світ. 66-й сонет викликає смуток і усмішку. Євреї, як, зрештою, й інші персонажі, на сторінках Фейхтванґера – хоробрі та малодушні, вдумливі та наївні – люди, одне слово. Але це чуття поліфонії зрадило Фейхтванґеру, коли він писав есей "Москва. 1937" – блюзнірську апологетику сталінського терору.

В одній із радянських кіноагіток, присвяченій процесу над троцькістами, камера бере великим планом жінку, яка під час судового процесу, майже вириваючись із розхристаного кожуха, волає: "Смерть ворогам народу!" Гість Радянського Союзу, письменник-антифашист Ліон Фейхтванґер був на тому процесі. Він міг на власні очі бачити всі особливості правосуддя по-сталінському. Але на сторінках "Москви. 1937" вдумливості й елементарної порядності навіть менше, ніж у лементі жінки, котра вдавала на камеру народне обурення.

Як сталося, що письменник опинився в лавах "корисних ідіотів"? Ані в ерудиції, ані в гуманізмі йому не відмовиш. Вочевидь, раціо та добрих намірів замало, щоб не піддатися пропагандистському чару. Засторог, утім, не знайшлося. Забракло їх і Ромену Роллану – "другові СРСР". Загадкою залишається й мотивація Бориса Пастернака, який 1 січня 1936 року, по суті, започаткував сталініану.

Не відмовлю собі в задоволенні процитувати, безперечно, талановиті рядки:

"А в те же дни на расстоянии за древней каменной стеной

Живет не человек – деяние: поступок ростом с шар земной".

Це вам не шлягери "Такого, как Путин" та "А Вова рулит". Щоб написати такі рядки – потрібне натхнення. Поему "Лейтенант Шмідт" Пастернак вимучив. Єдиний фрагмент у ній, який хочеться перечитувати, – "Приедается все. Лишь тебе не дано примелькаться" – слова про море. Решта – фальш. А от вірш про Сталіна – нагромадження спонтанних метафор. Такий текст неможливо написати, пригвинтивши дупу до стільця. Потрібні порив, чуття предмета й екзальтація. Які витоки цього поетичного потьмарення?

Що я повинен робити, знаючи правду?

Російський поет Дмитро Биков стверджує, що митці та диктатори – за визначенням, тирани. І тому розуміють одне одного. Перші нещадні до всього, що не відповідає естетичному канону. ­Другі – в зародку знищують зазіхання на їхнє всевладдя. Теза Бикова доволі елегантна. Однак не пояснює, чому митці, стикаючись з одними й тими ж фактами, займають протилежні світоглядні позиції. Чому, на відміну од Фейхтванґера та Роллана, Андре Жід, попри симпатії до комуністичної доктрини, все ж написав 1936 року "Повернення з СРСР" – різку критику радянських реалій. А Джордж Орвелл – інтернаціоналіст, учасник громадянської війни в Іспанії – "Данину Каталонії" та роман "1984".

Борис Пастернак – людина сильних емоцій. У революційні дні він пише про звірства і "матросский блев". Але минає небагато часу й Ленін у його текстах – це вже "выпад на рапире" та "шаровая молния". Кілька років і Сталін – "то, что снилось самым смелым, но до него никто не смел". Але емоції вичахли. Політика вже не заводить поета. У повному зібранні творів, скажімо, – лічені тексти про Другу світову. Однак вони не сягають рівня поезій у збірках "Сестра моя жизнь" і "На ранних поездах". Пастернак – індикатор. Радянський проєкт для нього вже, мов обридлий об'єкт згаслої пристрасті: "О стыд, ты в тягость мне!" Проєкт можна було закривати.

1920 роки – злет комуністичної пропаганди. Маяковський і Пастернак, Бабель і Платонов, Ейзенштейн і Довженко створюють і візуалізують марення. Теперішність і майбуття зображуються такими, якими їх хочеться бачити. Радянська пропаганда вбирає всі здобутки модернізму. А згодом скурвлюється.

Раціо та добрих намірів замало, щоб не піддатися чару

1973 рік. На замовлення ідео­логічного відділу ЦК КПРС знімається "документальний" фільм "Таємне і явне" – зривання масок зі світового сіонізму. Автори відверто смакують фрагменти з "Вічного жида". Але це не плагіат. А кажучи мовою кінокритиків, омаж на адресу Ґеббельса.

Те, що нині згодовують аудиторії російські телеканали, – не пропаганда. А пригадуючи фразу з вульгарного анекдоту про онаніста – "нікчемна подоба лівої руки". Пропаганда – це "Тріумф волі" й "Олімпія" Лені Ріфеншталь. Це "Двенадцать" Олександра Блока – поема, в якій революційний патруль веде сам Ісус Христос. Це плакати Олександра Родченка, з яких Ліля Брік випромінює радість і ентузіазм. Пропаганда – це естетизація. Цієї пропаганди вже немає. І не буде.

Пропаганда стала іншою. Вона завжди відображає єство влади. З легкої руки Барака Обами набуло популярності поняття "м'яка сила". Сучасна пропаганда теж "м'яка". Усі відтінки "м'якості" – "інклюзія", "толерантність" і невимушений "позитив" – достеменні ознаки сьогочасся. А іноді, в нападі мізантропії, закрадається думка, що ця "м'якість" відображає незворотне розм'якшення головного мозку теперішньої людини. Втім недооцінювати і зневажати "м'яку силу" було би помилкою. Найсильніша влада – непомітна. Найефективніша пропаганда – недирективна. Її прихованість – проникнення до мікропор повсякдення – надає їй особливої токсичності.

Страшніша за недосяжність мети може бути тільки її відсутність

У книжці "Анатомія людської деструктивності" Еріх Фромм звертає увагу, як змінилася реалізація влади навіть на побутовому рівні. Раніше, пише він, спілкуючись із донькою, мати могла сказати: я забороняю тобі йти на цю вечірку. Нині ж батьки говорять: насправді ти не хочеш іти на цю вечірку. Обидві фрази – реалізація влади. Але в першому випадку це відкрите встановлення меж дозволеного. У другому ж – приховане.

Маніпулятивна влада небезпечніша. Вона роз'їдає свідомість. Зникає не тільки уявлення про дозволене й недозволене. Нівелюється розуміння того, а чого, власне, я хочу? Сучасна влада ламає не волю, а трансформує бажання. Раніше люди усвідомлювали свої прагнення. Бачили перепони, які стоять на шляху. Могли волі обставин протиставити власну волю. Нині ж, коли предметом маніпулювання стали бажання, прийшла дез­орієнтація. Втрата не тільки рішучості в реалізації цілей, а й самих бажань. Страшніша за недосяжність мети може бути тільки відсутність мети.

"Я не знаю, чого хочу" – цю фразу можна почути на кожному кроці. На зміну страхам прийшла байдужість. На місце ненависті – толерантність. Сексуальну революцію замістила асексуальність. Людям уже навіть в лом трахатися. Сенсорний голод долається кліповим сприйняттям. Миготять новини, які забуваються. Лунають мелодії, які не стають улюбленими. Емоційний голод долається за допомогою стимуляторів: канабісовий спокій, кокаїновий ентузіазм, героїнова ейфорія. У фільмі Даррена Аранофскі "Реквієм за ­мрією" є епізод: ліжко, великим планом обличчя двох молодих людей – хлопця та дівчини. Вони тихо усміхнені. Але кінорежисер розділяє екран. Вдавшись до цього візуального прийому, показує, що їхнє щастя – це не магія близькості, а лише хімічні сполуки в крові. З погляду географії, вони поряд; а з погляду психології – далеко.

  ”Старий рибалка Ернеста Гемінґвея витягує на прибережний пісок тільки скелет узятої на гачок велетенської риби. Це історія не про морський промисел, а про принципи. І про те, що підсумком твого життя залишиться голий кістяк – і від тебе, і від твоїх зусиль. Але – чорт забирай! – коли риба була в тебе на гачку – ти був щасливий”, – пише політолог Валентин Бушанський. Художник Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ бачить це так
”Старий рибалка Ернеста Гемінґвея витягує на прибережний пісок тільки скелет узятої на гачок велетенської риби. Це історія не про морський промисел, а про принципи. І про те, що підсумком твого життя залишиться голий кістяк – і від тебе, і від твоїх зусиль. Але – чорт забирай! – коли риба була в тебе на гачку – ти був щасливий”, – пише політолог Валентин Бушанський. Художник Володимир КАЗАНЕВСЬКИЙ бачить це так

Століття тому росіяни будували комунізм. Німці – тисячолітній рейх. Британці захищали ліберальну демократію. Американці робили бізнес. А євреї-репатріанти – повертали до життя Ерец-Ісраель. Усі ці люди були фанатиками. Частина з них – ще й кровопивцями. Але в них була мета! Вони йшли за покликом свого міражу і, мов герої Квентіна Тарантіно, наліво й направо рубали всіх на шляху. А чого хоче сучасна людина? Щоб її не чіпали.

Нині бестселером на ринку психологічної ­літератури є праця професора Гарвардської медичної школи Рональда Зіґеля The mindfulness solution – "Усвідомлене рішення", приблизно так можна перекласти її назву. Головна ідея – ми занадто переймаємося з приводу майбутнього й забагато картаємо себе за помилки. Варто попуститися. Відгородитися од зовнішніх подразників. Кохання завжди завершується болем, тож треба спокійніше ставитися до стосунків. Пошуки щастя – полювання на примару. Прагнення успіху – виснажує. А бути "занадто розумним" – взагалі шкідливо: думки спричиняють невроз, а там і до психосоматики рукою подати. Надіюся, професор Зіґель житиме довго й помре здоровеньким.

Центральний текст американської літератури – "Мобі Дік" Германа Мелвілла. Ідея-фікс капітана Ахава – вполювати білого кита. І він того загарпунив. Кит іде в океанські глибини, а навіжений моряк – на дно. Але не відпускає линви.

Старий рибалка Ернеста Гемінґвея витягує на прибережний пісок тільки скелет узятої на гачок велетенської риби. Це історія не про морський промисел, а про принципи. І про те, що підсумком твого життя залишиться голий кістяк – і від тебе, і від твоїх зусиль. Але – чорт забирай! – коли риба була в тебе на гачку – ти був щасливий.

Вже немає ні Бога, ні Диявола. Ні правди, ні брехні. Ні вроди, ні потворності

Злидар зустрів красуню. Й пообіцяв собі: вдруге він прийде до неї багатієм, якому заздритиме світ. І дотримав слова. А за мить до втілення мрії загинув через підле непорозуміння. Це лоґлайн роману Френсіса Фіцджеральда "Величний Ґетсбі". Ви живі й щасливі, каже персонаж, од імені якого ведеться розповідь, а Ґетсбі – мертвий. Але ви були та залишитеся нікчемами. А Ґетсбі був і назавжди зостанеться величним.

Цієї літератури вже нема. І не буде.

Щось змінилося в західній культурі. Хлопчина, який в оповіданні Гемінґвея не ви­йшов у море зі старим рибалкою, подорослішав, перебрався до Флориди і став клерком. Але щоночі йому сниться клятий старий, який кличе в море. А ще – скелет на піску навпроти пивниці. Дивиться на нього живим оком і не моргає. У цих снах він завжди підліток. Блукає сільськими провулками, але весь час, хоч би куди йшов, натикається на риб'ячий погляд. А однієї ночі наснився жах – іржавий гачок, який вп'явся йому в губу. Зірвався з ліжка. Тихо, щоб нікого не розбудити, пішов до ванної кімнати, довго дивився у дзеркало, відкопилював губу й роззявляв рот, але не знайшов навіть подряпини. Психоаналітик вислухав і подумав: "О, ні. Тільки цього мені бракувало! Крива залізяка в роті. Іще один латентний гомосексуал". І порадив написати листа покійному батькові, щиро зізнатися, що любить його. "Поц", подумав хлопчина, але листа написав. І навіть розчулився.

Щось пішло не так. Надломилися всі вертикалі. Вже немає ні Бога, ні Диявола. Ні правди, ні брехні. Ні вроди, ні потворності. Ні краси, ні несмаку. Є лише ображені підлітки, які скаржаться, що їх недостатньо люблять. Ображені жінки, які вигадують фемінітиви. Ображені чоловіки, які посилають усе й усіх на*ер. Але ніхто не йде. І вони йдуть самі.

Закрадається думка, що вся ця історія з пандемією не про медицину, а про бізнес

Ми вмикаємо телевізор. Репортаж про війну в Сирії. І пригадуємо, що вона триває 10 років. Хто з ким воює? Ісламісти проти Башара Асада. Коаліція західних держав проти ісламістів і Асада. За 10 років ніхто не переміг. І закрадається думка, що, можливо, мета цієї війни – не перемога, а сама війна – перетворення Сирії на гору потрощеної цегли.

Пандемія. Тотальна вакцинація. Новий штам. Знов тотальна вакцинація. Усі довкола давно перехворіли й забули. Але щеплення зробити треба. І закрадається думка, що, можливо, вся ця історія не про медицину, а бізнес. Про те, як змусити всю планету скористатися послугою, яка нікому не потрібна.

Думки закрадаються, але висловлювати їх не варто. Бо говорити про речі, які неможливо змінити, – лише наражатися на роздратування. Треба просто вдавати, що віриш: міграційна криза – на користь економіці; передмістя європейських столиць, які живуть за законами шаріату, – культурне різноманіття; санкції проти Росії – не профанація, а всерйоз і надовго; а Мінським домовленостям немає альтернативи.

Щоб розвіятися, заходиш в інтернет і дивишся оскароносний фільм Хлої Чжао "Земля кочівників". Немолода жінка втратила роботу. Завела автофургон і поїхала нескінченними дорогами Америки. Одна локація змінює іншу. Скелясті гори, океанське узбережжя, тиха річка, ліс. Пори року. Героїня Френсіс Макдорманд ходить на відро, готує нехитрий сніданок, заводить розмови з такими самими подорожніми й милується краєвидами. І так майже 2 години. Під час перегляду не забувайте, що це мистецтво.

У мене лише одне запитання: коли ми стали ідіотами? Мабуть, тоді, коли відчули безпорадність.

Знаєте, до біса "Вічного жида"! Подивіться "Землю кочівників". Це про людину, яка нікому не потрібна. І поневіряється, мов неприкаяна душа небіжчика.

Зараз ви читаєте новину «Пропаганда ламала волю, тепер – вбиває бажання». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі