Маємо від шантажистської держави перейти до правової
12 років тому, невдовзі після тріумфальної помаранчевої революції, я опублікував статтю під назвою "Улюблений пістолет пані Сімпсон". А згодом – і цілу книжку з такою самою назвою, тільки вже з підзаголовком, який ту метафоричну назву дещо прояснював: "Хроніка помаранчевої поразки".
Писати сьогодні нову версію тої статті, а тим більше книжки, мені б не хотілося. Але й знайти нову, влучнішу метафору для опису післямайданних подій теж нелегко. Принаймні в усьому тому, що стосується суті нової-старої української влади й способу здійснення нею внутрішньої політики.
Та моя давня метафора походила з популярного на той час мультиплікаційного серіалу про родину Сімпсонів, а точніше – з одного телесюжету. В ньому Мардж Сімпсон переконує чоловіка позбутися непотрібного йому пістолета, котрий завдає їм обом лише зайві клопоти. Гомер Сімпсон урешті погоджується. Мардж забирає в нього пістолет і хоче викинути на смітник. Проте помічає раптом своє відображення з пістолетом, – виглядає ефектно. Вона позує з ним перед дзеркалом, тоді по-ковбойському підкидає в повітря й ховає до торбинки. Шкода розлучатися з такою гарною цяцькою.
Поведінка української влади після одного Майдану й другого виявилась, на жаль, до болю подібною до поведінки сердеги Мардж. Тільки що тим пістолетом, якого вони мали викинути на смітник, була успадкована від попередників так звана шантажистська держава. Тобто – специфічний спосіб здійснення влади, заснований не на верховенстві права й рівності всіх перед законом, а на складній системі патрон-клієнтелістських взаємин та використанні підкупу й шантажу для досягнення політичних цілей.
Суть такої держави, як її описав на початку 2000-х американський дослідник Кійт Дарден, полягає у систематичній і, по-своєму, ефективній "грі з правилами" – замість чесної й послідовної "гри за правилами". Публіцисти часто змальовують суть цієї системи принципом: друзям – усе, ворогам – закон, приписуючи цю крилату фразу найчастіше Франсиско Франко або Беніто Мусоліні. Хоча вислів, найімовірніше, походить від мексиканського президента Беніто Хуареса, котрий ще в ХІХ столітті сказав: "Моїм друзям будуть амністії, моїм ворогам – уся суворість закону". Його співвітчизник Плутарко Кальєс майже дослівно повторив цю фразу 1924 року, обіймаючи посаду президента: "Всю підтримку й розуміння – моїм друзям, усю суворість закону – моїм ворогам".
Шантажистська держава, за Дарденом, складається з трьох ключових елементів. Перший: корупція, яку уряд не лише толерує, а й заохочує. Другий елемент: накопичення компромату, бо ж корупція хоч і толерується, проте відстежується відповідними органами. І третій: вибіркове застосування права, де й спрацьовує принцип "друзям – усе, ворогам – закон". При цьому "друзями" вважаються всі, хто виявляє належну лояльність до влади, натомість "ворогом" стає кожен, хто прямо чи опосередковано підтримує опозицію.
Шантажистська держава, за своєю природою, корумпована й неефективна. Проте вона забезпечує принаймні якийсь порядок та мінімальну функціональність державних органів. І в цьому сенсі – м'який авторитаризм Кучми чи дедалі твердіший авторитаризм Януковича помітно відрізнялися від дисфункціональної "демократії" часів Кравчука чи інституційного хаосу періоду Ющенка.
Шантажистська держава потребує, однак, концентрації влади. Без цього її керівники не мають достатніх ресурсів для підкупу своїх клієнтів – не конче готівкою, можна й контрактами чи посадами. Не мають належного контролю за виборчим процесом. Не підпорядковують собі, як хотілося б, усіх силовиків, медійників і навіть суддів. Це не означає, що мас-медії чи суди за Кравчука або Ющенка були незалежні. Це означає, що вони були більш диверсифіковані і могли, за законами ринку, продавати свої послуги не лише провладним клієнтам, а й опозиційним.
Демократія без верховенства права – карикатурна. Тож не дивно, що стомлені хаосом і корупцією громадяни голосують урешт-решт на цілком демократичних виборах за кандидатів, які обіцяють їм "порядок" і "стабільність", хоч би й ціною обмеження їхніх прав і свобод. Кучма консолідував свій авторитаризм поступово, вибудовуючи досить складну систему патрон-клієнтелістських стримувань і противаг. І лише касетний скандал 2000 року перешкодив йому довести модель до задуманої досконалості.
Янукович узурпував владу стрімко, не утруднюючи себе складними механізмами імітаційної демократії й покладаючись більше на традиційну, добре випробувану в Донецькому регіоні мафійну модель із "хрещеним батьком" і його "родиною" на чолі.
Кожна революція на якийсь – переважно короткий – час ослаблює, делегітимізує або й демонтує механізми та інституції попередньої влади і тим самим витворює певний законодавчий вакуум та інституційний хаос. Так було не лише після помаранчевої революції чи Революції гідності, а й після революційного за своїм характером розпаду СССР чи, візьмімо давніший приклад, після лютневої 1917 року революції у Росії. Всі революціонери стикаються з тією самою дилемою: чи відновлювати "порядок" і функціональність держави твердою диктаторською рукою – як це зробили більшовики 1917-го, Лукашенко у 1994–1996-х, Путін у 2000-х. А чи спробувати вивести державу на якісно новий рівень функціонування та управління, запровадивши верховенство права й неухильно на всіх рівнях цього принципу дотримуючись. Як зробили це на межі 1980-х і 1990-х прибалти, поляки, чехи, словенці і навіть румуни – не без заохочення й допомоги євроатлантичних партнерів.
Україна в той час не була готова до такого прориву, оскільки ані еліти, ані населення загалом не усвідомлювали ще ваги й важливості кардинальних інституційних змін та запровадження верховенства права для виведення країни на принципово інший цивілізаційний рівень. Не було цього розуміння і в "помаранчевих" еліт у 2004–2005-х. Хоча тут ситуація була сприятливішою, бо в суспільстві з'явилося вже достатньо людей, зокрема експертів, котрі розуміли, що слід зробити насамперед, і котрі могли б за належного сприяння Заходу пролобіювати необхідні рішення на державному рівні, а відтак вивести Україну із постсовка якщо не шляхом Польщі, то принаймні дорогою Болгарії. А проте замість цього сприяння (з перспективою членства в ЄС), Україна отримала лише недолугу Європейську політику сусідства (ENP), підготовлену Євросоюзом ще для попереднього, тобто кучмівського уряду – в одній компанії з країнами Північної Африки та Близького Сходу. А згодом не менш ялову політику Східного партнерства (EaP) й невиразну обіцянку від НАТО "тримати двері відчиненими".
Майдан дав Україні реальний шанс на цивілізаційний прорив. По-перше, тому, що ця революція, на відміну від попередніх, виявилася кривавою. Застосувавши насильство до протестувальників, режим остаточно себе делегітимізував, відкривши шлях для радикальної люстрації старих кадрів і переформатування старих інституцій. По-друге, суспільний запит на радикальні зміни був незрівнянно вищий. Якщо в попередні роки головним імперативом і гарантом цих змін мала стати незалежність (1991-го) чи демократія (2004-го), то 2014-го йшлося про моральність влади, про нову якість держави та її взаємин із суспільством. І по-третє, російська агресія каталізувала суспільну мобілізацію, надавши революційним подіям ще й національно-визвольного характеру. Так само й окупація Криму та Донбасу обернулася для України парадоксальним політичним зиском: виключила з політичного процесу два найбільш совєтизовані регіони, що істотно гальмували протягом 20 попередніх років не лише українізацію, а й європеїзацію країни.
У травні 2014-го Петро Порошенко отримав у першому ж турі президентських виборів майже дві третини голосів, повторивши успіх Леоніда Кравчука з 1991 року. В обох випадках вибори відбивали специфіку ситуації, стаючи, на свій лад, референдумом: в одному випадку, про утвердження незалежності, у другому – про її захист. У травні 2014-го українці проголосували не так за конкретного кандидата, як за проголошене й уособлюване ним гасло – "Жити по-новому". Тоді здавалося, що нова влада зуміє налагодити це "нове" (моральніше, справедливіше, правове) життя, – почавши, зрозуміло, із себе.
Петро Порошенко розумів цей суспільний запит. Про це свідчила, зокрема, його апеляція до афоризму сингапурського прем'єра Лі Кван Ю, виголошена напівжартом як настанова новопризначеному прокурору до боротьби з корупцією: "Почніть із того, що посадіть трьох своїх друзів. Ви точно знаєте за що, вони знають за що – і народ вам повірить". У цьому ж ключі сприймалося і залучення багатьох "революціонерів" до владних структур та призначення низки іноземців на урядові посади. Ішлося, ймовірно, не лише про фаховий досвід, а й про відсутність у "легіонерів" непотичних зв'язків в Україні та будь-яких зобов'язань щодо колишніх соратників і партнерів. Це й самому президенту давало можливість дистанціюватися від "любих друзів", посилаючись на непоступливість чужинців і неможливість усунути їх – з огляду на тиск Заходу.
Проте було значно більше сигналів і знаків, які вказували на неготовність і небажання Порошенка "жити по-новому", привчаючи до цієї "новизни" насамперед себе. Чи не першим дзвіночком такого роду було збереження старого складу Конституційного суду. Дарма що новообраний президент мав і право, й підстави змінити в ньому суддів принаймні за власною квотою, не кажучи вже про те, що більшість із них заслуговували на кримінальне розслідування за низку прийнятих на догоду Януковичу беззаконних рішень. Збереження цих людей (дотепер!) на посадах може видатись дивним, із погляду правової держави. Але з погляду держави шантажистської, воно є логічним: усі вони безнадійно скомпрометовані і перебувають на правовому гачку, а отже, у їхній слухняності можна не сумніватися. На відміну від новопризначених суддів, котрі хоч би якими лояльними були нині, не конче лишатимуться безвідмовними у майбутньому.
З тієї ж причини глава держави не зробив нічого для оновлення Центральної виборчої комісії. Дарма що повноваження багатьох її членів, включно з головою, давно минули. Не згадав президент ані разу й про ухвалення нового виборчого закону – перехід до суто пропорційної системи з відкритими партійними списками. Дарма що цей закон був частиною передвиборчих обіцянок його партії.
Перелік усіх тих ділянок, галузей та ситуацій, у яких Петро Порошенко так і не зміг розпочати "нове життя" із самого себе, зайняв би занадто багато місця: починаючи з небажання швидко і недвозначно розпрощатися зі своїм шоколадним та іншим бізнесом і закінчуючи позбавленням громадянства Міхеіла Саакашвілі – у традиціях вибіркового правосуддя часів Кучми та Януковича. Сподіватися, що за два роки, після переможних виборів, побачимо "нового Порошенка" (як на це натякають його прибічники), нема жодних підстав. Бо людина, яка не наважилась розпочати "нове життя", маючи від виборців колосальний мандат довіри після переможної революції, тим більш не наважиться цього зробити з багажем недовіри й розчарування, накопиченим українцями за п'ять років.
Виграти вибори в неправовій державі можна навіть із мізерним рейтингом, якщо мати достатній адмінресурс, слухняних суддів, силовиків, фіскалів і дружніх медіа-олігархів. Леонід Кучма показав це 1999-го, хоч ціну тієї його "перемоги" ми відчули трохи пізніше, на початку 2000-х, і до певної міри відчуваємо досі. Розпочати "нове життя" зі скелетами в шафі – неможливо. Після революції ми всі, включно з президентом, мали шанс їх позбутися і почати життя з чистого аркуша. Після п'яти років сумнівного врядування і ще сумнівніших виборів доведеться жити й далі з накопиченими скелетами. Політики, які творять і підтримують шантажистську державу, самі стають її жертвами і заручниками. Досвід Леоніда Кучми тут показовий.
Не зробивши вчасно й рішуче належних кроків у бік правової держави, Петро Порошенко неминуче й дедалі активніше мусить користуватися механізмами держави неправової, тобто шантажистської. Бо інакше, як показує досвід Ющенка, вона взагалі перестане бути керованою. Шантажистська держава потребує концентрації влади. Цей процес – накопичення повноважень і підпорядкування собі всіх структур, усіх "клієнтів" – не залежить від примх президента. Такою є загальна логіка обраного ним способу врядування. Не наважившись від самого початку чітко і послідовно, без жодних винятків грати за правилами, він мусить тепер дедалі ширше і винахідливіше гратися з правилами – не лише для збереження особистої влади, а й для утримання країни у більш-менш функціональному стані.
Сьогодні можемо мріяти про "нове життя" у віддаленому майбутньому, але для цього мусимо не допустити відновлення "старого життя" В найближчі два роки. А принагідно маємо подбати і про селекцію й кастинг нових лідерів – без скелетів у шафах та інфантильної (або й цинічної) обіцянки "нового життя" для народу, але не для себе.
3 
1
Коментарі