Новий світовий порядок залежить від результатів воєн в Україні й на Близькому Сході

Нам слід готуватися до життя у світі гібридних загроз. І правило виживання – сприймати його реально, – каже журналіст і публіцист Віталій Портников

Останні події у світі демонструють, що політичні механізми фактично не працюють і повернутися до міжнародного права можна лише за допомогою сили. Чи це так?

– Вони не працюють із 2014 року. Коли російський президент Володимир Путін ухвалив рішення про приєднання Кримського півострова до Російської Федерації. Це вже був чіткий сигнал, що про міжнародне право, встановлене після Другої світової війни, можна забути. До цього вже були тривожні дзвінки – територіальні конфлікти на пострадянському просторі, в колишній Югославії, визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії. Але анексія Криму стала найбільш руйнівним моментом.

У Росії часто кажуть, що приєднання півострова стало ударом по міжнародному праву у відповідь на проголошення незалежності Косова (проголошення незалежності Республіки Косово, що перебувала у складі Сербії й була компактно заселена албанцями, відбулося 17 лютого 2008 року. – Країна). Але там була дещо інша ситуація. Вона полягала в тому, що Захід утримував косовських албанців від ідеї об'єднання з Албанією, так само як перед тим утримував боснійських сербів від об'єднання із Сербією. Незалежність Косова була компромісом, який полягав у тому, що територія жодної європейської держави не може бути приєднана до іншої. І попри очевидне бажання косоварів бути в одній державі з Албанією їхні прагнення по суті обміняли на незалежність після геноциду. Дещо подібне відбулося в Північній Македонії під час заворушень етнічних албанців. Захід весь час намагався утримати кордони Європи хоча б у межах колишніх республік Югославії та Радянського Союзу. Росія ж ішла протилежним шляхом – і зрештою дійшла до Криму. Цим вона зруйнувала міжнародне право 2014 року, а 2022-й став кульмінацією цього руйнування.

 

Нині багато людей, зокрема й політична еліта, розглядає війну в Україні й інші сучасні конфлікти крізь призму повернення до міжнародного права, що було до 2014 року. Але так не буде. Ми перегорнули цю сторінку й тепер перебуваємо на чистому аркуші, який уже заляпано кров'ю, і нам доведеться написати на ньому щось зовсім нове.

Тобто окупація Криму 2014-го була закономірністю? До цього все йшло?

– З точки зору Росії з її прагненням ревізії міжнародного права, це був закономірний процес. Якщо подивитися на логіку російських реваншистів, це стане зрозумілим. 1975 року було підписано Гельсінський акт, що гарантував непорушність європейських кордонів. СРСР розглядав цей акт як гарантію його сфери впливу й недоторканності радянських кордонів. Але з того часу сфера впливу Радянського Союзу зникла – разом із ним самим. Це історичний процес, але російські реваншисти сприймають це як обман Заходу. Вони живуть минулим і хочуть не нового порядку, а прагнуть повернення до старого – того, який був до 1991 року. Його виписано у вимогах щодо гарантій безпеки Росії, які надало міністерство закордонних справ РФ західним зовнішньополітичним відомствам напередодні нападу на Україну (у грудні 2021-го МЗС Росії оприлюднило угоди з НАТО та США про так звані гарантії безпеки, які передбачали відмову від ­подальшого розширення Альянсу та вступу в нього України. – Країна). Там було чітко зазначено, що жодна колишня радянська республіка не має бути членом Північноатлантичного альянсу і новітнє озброєння треба вивести з територій країн, що стали членами Альянсу після початку його розширення. Ідеться про держави, що входили до Варшавського договору чи були республіками Югославії. Тобто Росія зазначила, що Захід порушив баланс у Європі і має сам його відновити. У разі відмови вона розпочне війну. Путін та його оточення не можуть повернутися в минуле й відновити радянську сферу впливу, але так само й ми не можемо повернутися в 2014 рік і відновити тодішній порядок. Це нереально. Ніхто не повертається в минуле.

Нинішні воєнні конфлікти набувають ознак глобальної війни. За ХАМАСом стоїть Іран, який є союзником Росії. Чи можна говорити про формування антизахідної осі Москва – Тегеран – Пекін? Світ знову стає біполярним?

– Навряд чи Пекін долучиться до такої осі. Швидше, це зробить Пхеньян. Світ уже поляризований. Вісь опору Заходу існує, це факт. Ставлення до її дій неоднакове в різних частинах світу. Головна відмінність від великих війн минулого, найперше обох світових: нового глобального конфлікту не буде. Будуть локальні зіткнення в різних точках світу. Світові війни були битвами гладіаторів, а нинішні конфлікти – точкові порізи, коли ворога намагаються поранити, але не за­вдати смертельного удару, через який він може завдати такого самого удару у відповідь, і тоді загинуть обоє. Треба боротися з ворогом так, щоб він лишався живим і не відчував смертельної небезпеки. Інакше ти відчуєш її так само. Кожен конфлікт має бути замкнений. Умовно кажучи, конфлікт у Секторі Гази далекий від України, а конфлікт на Далекому Сході далекий від Близького Сходу. Може бути багато гарячих точок, не пов'язаних між собою.

Але яким шляхом тоді треба рухатися?

– Шляхом встановлення нового світового порядку, як сказав президент США, 80-річний Джозеф Байден. А от який буде цей порядок, залежить від результатів війн в Україні, на Близькому Сході й інших конфліктів, які відбуватимуться найближчими роками. Цілком реально, що у зв'язку з неможливістю нової світової війни цей новий устрій буде гібридний. Суперечності між Заходом і РФ, Китаєм та частково арабським світом є такими глибокими, що політично їх вирішити неможливо. Так само було напередодні обох світових війн. Єдиним реальним вирішенням цієї ситуації, за політичною логікою, була б Третя світова війна. Але її не буде з тієї причини, що ці розбіжності існують між ядерними державами. А ядерна війна призведе лише до загибелі людства. Удар ядерної держави по неядерній – наприклад Росії по Україні – все одно не вирішив би всіх суперечностей, а лише підкреслив глибину цивілізаційного конфлікту. Тож є конфлікт, є суперечності і є нездатність їх вирішити – всі умови для великої війни. Але страх великої війни перевершує бажання її розпочати. І притому нема жодних можливостей політично домовитися. Який вихід із цього глухого кута? Тільки новий гібридний устрій. Призупинення одних конфліктів і початок інших, фіксація перемир'їв між сторонами, що ворогують, проміжні рішення, пошук механізмів обговорення й розв'язання конфліктних ситуацій. Не буде ніяких сталих домовленостей, ніякої нової Ялти. Отаким шляхом ми маємо рухатися. Цей шлях – повитий імлою, в якій ми проживемо наступні десятиріччя. Вихід із цієї імли можливий тоді, коли диктаторські режими програють економічне змагання і змушені будуть погодитися із встановленням світового порядку на засадах міжнародного права. Тоді відбудеться нова Гельсінська конференція, буде проведено нові кордони й ухвалено нові гарантії безпеки. Так почнеться мирне спів­існування. Але через скільки років це буде, ніхто не знає. Я вважаю, що років через 15–20. І це оптимістичний прогноз.

Публікація в журналі Time, присвячена президенту Зеленському, мала неоднозначні наслідки?

– Стаття в Time – це фотознімок реальності очима журналіста. За межами знімка завжди щось лишається. Це як фотографувати в картинній галереї: зняти три полотна і пропонувати глядачам оцінити роботу художника. Тоді як за межами об'єктива лишається низка картин, що можуть бути для когось значно важливішими за ці три. Тому не треба серйозно оцінювати статтю в Time – я не побачив у ній чогось не відомого нам. Є речі, про які ми не хочемо самі собі казати, але це проблема наша, а не конкретної статті. Люди часто живуть, не бажаючи дивитися в очі реальності, українцям це особливо притаманно. Матеріал у Time – це частина реальності, а не сама реальність. Багатьом вона не подобається. Я часто бачу під своїми текстами коментарі: "Не треба писати такі речі, в нас і так поганий настрій". Це облудне ставлення до реальності. Все одно що прийти до лікаря з бажанням замість правдивого діагнозу почути, що у вас не рак, а нежить. Потрібні діагноз і ліки. Ті, хто замість ліків хоче шоколад, – самогубці. Це саме стосується політики й війни.

Щодо наших партнерів – цілком очевидно, що в західних суспільствах починається втома від війни. Уже за кілька місяців після нападу Росії я казав, що, коли війна триватиме понад рік, вона, за історичною статистикою, перейде в багаторічну – й інтерес до неї за кордоном падатиме. Це прогнозовані наслідки, інакше й бути не може.

Як оцінюєте статтю та інтерв'ю Головнокомандувача ЗСУ 50-річного Валерія Залужного для британського видання The Economist та його наслідки? Воно стало холодним душем для суспільства чи викликає зневіру в перемозі?

– Стаття та інтерв'ю Валерія Залужного – це план військово-технічної допомоги Україні. Не більше й не менше. Там теж викладено речі, які будь-яка людина, що має перед очима карту воєнних дій останніх 15 місяців, чудово усвідомлює. Ми чомусь вважаємо великим відкриттям констатацію факту, що нам треба перевести позиційну війну в маневрену, коли українсько-російський фронт уже багато місяців не рухається. В інтерв'ю Залужний виклав, які можуть бути рецепти переходу до наступальної війни. Словами війни не виграють. Українське керівництво може говорити, що ситуація незабаром зміниться, але це залежить від воєнно-технічних та мобілізаційних можливостей. Те саме стосується російського керівництва. Війна – це факти, а не заяви. Ми звільнили Херсон – це факт. Росіяни не змогли взяти Одесу – факт. Решта не має значення. Отже, Залужний висловив план допомоги. Якщо союзники схвалять цей план і нададуть нам відповідне озброєння, це буде факт. Якщо озброєння зробить війну маневреною, це теж буде факт. Коментувати треба не слова, а факти.

Що стало причиною нападу ХАМАСу на Ізраїль? Яку мету переслідують терористичні лідери?

– ХАМАС має на меті продемонструвати державі Ізраїль, що вона не перебуває в безпеці. Жодної іншої політичної мети в нього немає з тої простої причини, що в ХАМАСу немає ідеї створення палестинської держави. Така мета є в Організації визволення Палестини. Програма ХАМАСу – знищення єврейської держави. Якщо він не демонструватиме готовності втілювати цю ідею, в нього не буде прихильників і спонсорів. Жодної іншої причини для існування ХАМАСу немає.

 

Ситуація в Ізраїлі подібна до української "блискавичної війни". В обох випадках нападник зазнав невдачі. Як надалі розвиватиметься ситуація в Ізраїлі та як вона вплине на світову політичну картину?

– Ідеєю Росії є знищення Української держави як такої. У ХАМАСу не було ідеї знищення Ізраїлю – вони розуміють, що їм це не до снаги. Можливо, вони хотіли завдати дошкульнішого удару по безпеці, але не змогли. Не можна сказати, що напад терористів зазнав невдачі. Вони вбили велику кількість людей і захопили заручників – саме це вони планували. Тому дії ХАМАСу якраз були успішні. Вони могли не планувати такого масштабного удару, що призвів до такої серйозної відповіді з боку Ізраїлю. Могли збільшити ставки до такого рівня, що викликав би у відповідь удар з боку Ізраїлю, що призвело б до знищення ХАМАСу. Чим реально закінчиться ізраїльська операція в Секторі Гази, покаже час. На міжнародній політиці ця ситуація позначиться негативно, бо множить конфлікти.

Дії ізраїльської влади українці ставлять як приклад для нашої. Який досвід Україна могла б запозичити в Ізраїлю?

– Насправді в ізраїльських громадян є серйозні претензії до дій їхнього керівництва під час атаки ХАМАСу. З'ясувалося, що систему безпеки країни було паралізовано нападом терористів, що спецслужби пропустили цей напад, що значна кількість армійських сил безпеки не доїхала до поселень, де тривали бої з нападниками. Тому не знаю, чого ми могли б навчитися в цій ситуації. Ізраїль кілька десятиліть поспіль перебуває у воєнному конфлікті з територіями, що нині становлять палестинську автономію. І це не міждержавний конфлікт, тому не можна його порівнювати з війною Росії проти України.

Режим Путіна підтримує тісні контакти з ХАМАСом і зацікавлений у війні на Близькому Сході. Напад на Ізраїль було сплановано у Кремлі? Яка його мета – відвернути увагу від подій в Україні та послабити її підтримку?

– Не треба перебільшувати можливості Кремля. Він зацікавлений у війні на Близькому Сході, але не планував її. ХАМАС певним чином узгоджує свої дії з Іраном, який може про щось інформувати Росію. Але рішення щодо дій терористів точно не ухвалюють у кремлівських кабінетах, хоча росіяни й могли про них знати. Зрештою, ХАМАС отримує гроші не з РФ, а з Ірану й Катару. Їхні контакти чітко простежувались і до, і після нападу. Росія ж долучилася до цих контактів уже після нападу. Об'єктивно, війна в Секторі Гази – в інтересах Москви. Але чи була та поінформована попередньо, чи намагається отримати дивіденди після нападу – невідомо.

Чи позначиться війна в Ізраїлі на нас? Так, позначиться. Усі конфлікти, що виникатимуть надалі, відвертатимуть увагу від України, викликатимуть проблеми з розподілом зброї. Те, що Росія вже 20 місяців веде проти нас війну, дестабілізує ситуацію у світі та створює можливості для нових конфліктів. Їй навіть не треба докладати якихось спеціальних зусиль для роздмухування нових збройних зіткнень.

Президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що ЄК рекомендує розпочати переговори про вступ України до Євросоюзу. Що це означає для України? Як довго триватиме її шлях до членства в ЄС?

– Це перший крок на довгому шляху. Рекомендація фон дер Ляєн, якщо її буде затверджено Європейською радою, дасть змогу розпочати переговори про наше членство в Євросоюзі, і цей процес рано чи пізно приведе Україну до ЄС. Коли і за яких обставин – невідомо. Важливо, що цей процес розпочався. Є приклади, коли значно розвиненіші країни вели переговори щодо членства від п'яти до десяти років. Також треба усвідомити, що до закінчення воєнних дій і чіткого політичного врегулювання кордонів Україна не зможе стати членом Євросоюзу. Можливо, на останньому етапі переговорів уже існуватиме той гібридний світовий порядок, про який вже казав, і він дасть ЄС змогу надавати членство країнам, що перебувають у такому стані. Але поки що це нереально. Тому якщо переговори розпочнуться 2024-го, то триватимуть від восьми до 15 років. І це оптимістичний варіант. Але сам початок процесу – безумовно позитивний. Раніше почнеш – раніше закінчиш.

До чого українцям слід готуватися в найближчі 5–10 років?

– До життя в новому світі гібридних загроз. Правило виживання в будь-якому світі одне – сприймати його реально. Слід розуміти: що швидший буде кінець війни, то болючішим стане він для українського суспільства. Це означатиме, що ми не досягли всіх цілей, які ставили перед собою на початку війни – відновлення нашої територіальної цілісності й встановлення справедливості. Досягти цього можна лише шляхом тривалої та виснажливої боротьби, яка точитиметься роками. Якщо ми закінчимо війну за кілька місяців, то не відновимо своїх міжнародних кордонів, а Росія залишиться одним із вагомих політичних та економічних гравців. І з такою державою нам доведеться співіснувати й рахуватися.

Можливо, Україна стане своєрідним європейським Ізраїлем, що живе в перманентному конфлікті?

– Щоб стати європейським Ізраїлем, треба пройти довгий шлях. У нас поки що шанс перетворитися на європейський Ліван. Ізраїль живе у складних відносинах із територіями, які контролює, – Сектором Гази, Західним берегом Йордану, – але перебуває у відносній безпеці. А ми живемо в небезпеці й маємо не опуститися до рівня Лівану, а прагнути до рівня Ізраїлю.

×