Україна опинилася між двох сил 100 років тому і зараз
1919 року Володимир Винниченко написав драму "Між двох сил". За сюжетом, у велике провінційне українське місто на початку 1918-го прийшли московські більшовики. Атмосферу російського шовінізму важко переживає Панас Антонович, чоловік сестри місцевої більшовички Софії. Панас Антонович зумисне російською мовою обурюється діями нової влади: "Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы – и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не… божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий".
У колишній українській установі розмістився червоногвардійський штаб. Побачивши на стіні портрет Тараса Шевченка, більшовицький командир Подкопаєв репетує: "А почему эта контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту отсюда! (Рушницею б'є по рамі й збиває портрет. Протикає багнетом лице, настромлює, крутить і одкидає в куток). Эта хохлацкая морда мне надоела. Везде торчит. Я заявляю откровенно, что с национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно".
Цю думку продовжує більшовицький комісар Сорокін у розмові із Софією. Вона запитує: "Школы и учебники вы называете национализмом?"
Сорокін: "Я называю национализмом все, что разъединяет один народ. Никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это буржуазно-интеллигентная сентиментальная чепуха, с которой я буду бороться беспощадно".
Ще один діалог:
"Сємянніков: Да говорите вы, товарищ, по человечески, ей-Богу…
Софія: Вчіться розуміть. Ви живете в Україні й повинні знать її мову.
Сємянніков: Да на какого дьявола она мне нужна, ежели меня везде и я всех отлично понимаем и по-русски? Зачем этот национализм, разъединение, не понимаю? Когда вы отделаетесь от этого буржуазного национального фетишизма".
Винниченко нічого не вигадав. Правда життя була ще трагічнішою. Своєрідним документом тієї епохи служать щоденникові записи письменника Валер'яна Поліщука: "Я був за більшовиками, чи лучше, за Совітом українських народних секретарів, бо не знав, що вони не українські, а грабіжницькі, борці проти українського всього. Закриття українських газет, театрів і т. ін. – це мене дуже обурило і тепер я зненавидів оту "красную гвардію", що не питає – хто ти, може, по міркуваннях більшовик, а тільки український – зараз розстрілює".
Підтвердженням цим нотаткам є замітка від 14 лютого 1919 року в газеті "Червоний прапор" – органі Організаційного комітету фракції Української соціал-демократичної робітничої партії: "На практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову. Ми добре пам'ятаємо плакати з написом: "Смерть буржуям и украинцам". Ми маємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе учителів українознавства в середніх школах і звинувачували їх у тому, що вони викладають "контрреволюционную дисциплину". Ми не забули тієї російської шовіністичної свистопляски, яку торік пережила українська нація".
Так 100 років тому почалося завоювання України більшовицькою Московією, яке вилилося в мільйонні жертви українського народу. Рівно 100 років тому, одразу після більшовицького заколоту в Петрограді 7 листопада 1917-го Центральна Рада Третім Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки у федеративному союзі з Росією.
На пропозицію Бунду (загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії – єврейська соціалістична організація. – Країна) і під тиском козачого фронтового з'їзду, що проходив у Києві, Центральна Рада засудила переворот: "Визнаючи, що влада як у державі, так і в кожнім окремім краю повинна перейти до рук усієї революційної демократії, вважаючи неприпустимим перехід усієї влади винятково до рук Рад робітничих і солдатських депутатів, які є тільки частиною зорганізованої революційної демократії, Українська Центральна Рада через це висловлюється проти повстання в Петрограді".
Відтак 4 грудня Раднарком РРФСР надіслав на адресу Центральної Ради ультиматум за підписами Володимира Леніна і Льва Троцького: "Мы обвиняем Раду в том, что, прикрываясь национальными фразами, она ведет двусмысленную буржуазную политику, которая давно уже выражается в непризнании Радой Советов и Советской власти на Украине".
Центральну Раду звинуватили в дезорганізації фронту, у роззброєнні совєтських військ, які перебували в Україні, що Рада "оказывает поддержку кадетско-калединскому заговору и восстанию против Советской власти". На завершення прозвучала відверта погроза: "В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение 48 часов, Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине".
Генеральний Секретаріат Центральної Ради відповів: "Нельзя одновременно признавать право на самоопределение вплоть до отделения и в то же время грубо покушаться на это право навязыванием своих форм политического устройства самоопределившегося государства, как это делает Совет Народных Комиссаров Великороссии по отношению к Народной Украинской Республике. Генеральный Секретариат решительно отвергает всякие попытки вмешательства Народных Комиссаров в дело устроения государственной и политической жизни в Народной Украинской Республике. Центральной Радой не удовлетворены великороссийские элементы черносотенного, кадетского и большевистского направления, но Генеральный Секретариат предоставляет полную возможность указанным злементам выехать из территории Украины в Великороссию, где их национальное чувство будет удовлетворено. С этой целью украинскими солдатами были разоружены анархически настроенные великороссийские солдаты, составившие заговор на власть украинского народа и угрожавшие внести в жизнь Украины кровавую братоубийственную войну, анархию и всю ту разгнузданность, которая царит на территории Народных Комиссаров".
1 грудня газета "Козацька думка" (вісник Української Військової Ради Південно-Західного фронту) відзначила: "Захвативши у Великоросії владу, більшовики, будучи по своїх переконаннях ярими централістами, самодержавниками, не можуть спокійно дивитись на національне самовизначення українського народу, на широке народоправство. За се об'явили вони Центральну Раду контрреволюційною, назвали ворогом робочого люду, стали звати до боротьби з нею. Для здійснення сього, з одного боку, визиваються до Києва більшовицькі полки, з другого, скликається з'їзд солдатських, робітничих та селянських депутатів".
4 грудня в Києві розпочав роботу I Всеукраїнський з'їзд Рад. Орган російських меншовиків газета "Киевская мысль" цитує голову Генерального Секретаріату Володимира Винниченка: "Борьба, которую теперь ведут с нами большевики, борьба национальная. Не генеральный секретариат, а Совет народных комиссаров затеял братоубийственную войну".
Після промови Винниченка більшовики на знак протесту полишили зал засідань.
6 грудня з'їзд більшістю голосів ухвалив резолюцію: "Вважаючи ультиматум Ради Народних Комісарів замахом проти Української Народної Республіки і виходячи з того, що заявлені в нім домагання нарушають право українського народу на самовизначення та на вільне будування форм свого державного життя, Всеукраїнський з'їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів стверджує: централістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною та Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких простує українська демократія".
Ультиматум Раднаркому став предметом дискусії на обласному з'їзді РСДРП (більшовиків), який в ці ж дні проходив у Києві.
"Затонский: Если бы дело касалось пропуска только войск на Дон, я бы ничего не имел против ультиматума. Но если приказ о Советах исходит сверху, извне, то получается иностранное вмешательство в местные дела, получается национальная борьба. На деле же мы идем к международной борьбе. Пока еще среди украинцев раскола нет и он не предвидится, а потому приходится вести войну с украинским народом, а большевиков лишь небольшая кучка.
Зайцев: Война неизбежна. Мы должны поддержать народных комиссаров. Нужно здесь же, на Украине, образовать военный центр, а то Питеру неудобно вести войну".
Зайцев сказав про майбутні плани більшовиків – створити плацдарм (згодом ним став Харків) для наступу російських військ на Україну. Чому Харків? Народний секретар Радянського уряду України Георг Лапчинський у спогадах напише: "Обивательщина Харкова цілком зрусифікована й зоологічно ворожа до всього українського".
7 грудня з Раднаркому РРФСР надійшла ультимативна вимога: "Соглашение с Радой возможно только при условии категорического заявления Рады об ее готовности немедленно отказаться от какой бы то ни было поддержки калединского мятежа и контрреволюционного заговора кадетской буржуазии".
28 грудня на засіданні Малої Ради Володимир Винниченко заявив: "Перепущення через Україну військ тих націй, що тепер самовизначаються, ми будемо допускати. Але, стоячи на грунті строгої нейтральності, не будемо пропускати більшовицьких військ для братовбивчої війни на Дону".
15 січня 1918 року Ленін звертається до Морського революційного комітету з вимогою: "Прошу принять экстренные меры, чтобы дать немедленно в распоряжение тов. Тер-Арутюнянца 2000 матросов для военных действий против буржуазной Рады". У ці ж дні він шле телеграми в Харків Антонову-Овсієнку й Орджонікідзе: "Ради бога, принимайте самые энергичные и революционные меры для посылки хлеба, хлеба и хлеба!!! Иначе Питер может околеть. Особые поезда и отряды. Сбор и ссыпка. Провожать поезда. Извещать ежедневно. Ради бога! Ленин".
Зі звернення Радянського уряду України, що засідав у Харкові, до робітників, селян і солдатів: "Революционные войска, посланные рабоче-крестьянским правительством Российской республики, сегодня подошли к Киеву".
Зі спогадів більшовика Василя Аверіна: "В ноябре 1917 года из Екатеринослава в Москву к тов. Муралову был командирован тов. Борис Ройзман с просьбой о выдаче оружия. Было получено 10 000 винтовок, 100 000 патронов, 10 пулеметов и несколько сот наганов. Утром 28 декабря стало известно, что к нам идут на помощь красногвардейские отряды из Советской России. Победоносный исход восстания был ускорен помощью, какую оказал ему московский отряд под командованием Егорова".
На початку лютого 1918-го більшовицьке військо під командуванням Михайла Муравйова підійшло до Києва. П'ять днів не вщухав артилерійський обстріл міста. Муравйов закликав "винищувати всіх офіцерів, гайдамаків, монархістів та всіх ворогів революції". З приходом червоних у Київ у місті запанував терор. "Солдати забивали кожного офіцера або юнкера, якого попадали на вулиці, – згадував секретар Радянського уряду України Георг Лапчинський. – Далеко гірше стояла справа з переслідуванням прихильників Центральної Ради, бо наші вояки не завжди вміли добре розбиратися в цій справі і під час масового терору могли потерпіти замість радовців просто українські національні елементи, навіть прихильні до радянської влади".
Часопис "Малая Русь", редактором якого був російський монархіст Василь Шульгін, 1918 року надрукував спогади Костянтина Бельговського: "Смерть носилась по Киеву в эти кошмарные дни. В 2 часа ночи с 25 на 26 января украинцы начали оставлять Киев. Глаза первых смельчаков, рискнувших выйти на улицы, увидели лежащие во многих местах неубранные трупы. Навстречу прохожим стали попадаться вооруженные до зубов дикого вида субъекты. Это были новые властители Киева – красногвардейцы".
"Вояки армії Муравйова являли собою химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, увішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, всіх систем револьверами та бомбами, – згадував Георг Лапчинський. – Між окремими командирами весь час виникали сварки й сутички".
"Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято, – писав Володимир Затонський. – Страшне, кошмарне видовище. Розстріляно українських есерів, по суті гарних хлопців. У них були квитки членів Центральної Ради. Я сам мало не загинув. Ображатися не випадало – стан червоноармійців був зрозумілий. Гірше те, що командні їхні верхи: Ремньов, Муравйов та компанія, ці пройдисвіти й авантюристи, спекулювали на чуттях маси, граючи на її розгнузданості, свідомо ту розгнузданість підтримуючи".
Російський люмпен і місцеві "ватники" горлали:
"Эх, яблочко, сбоку красное.
Что Украине конец – Дело ясное…"
Минуло 100 літ відтоді. Можна лише уявити, що було б, якби 2014 року зайди з північного сходу вкупі з місцевими "ватниками-тітушками" заполонили вулиці Києва.
Як і 100 літ тому, інформаційна "шовіністична свистопляска", розпочата Кремлем наприкінці 2013-го, швидко перетворилась на гібридну війну проти Української держави.
Як і 100 років тому, Україна опинилась між двох сил: внутрішньою колаборацією і зовнішньою агресією. Майже як у драмі Володимира Винниченка
P.S.
22 листопада у програмі "Время покажет" на пропагандистському телевізійному "Первом канале" віце-спікер Державної думи Росії Петро Толстой заявив, що "Украина была, есть и будет наша". А перед тим назвав українську "телячьей мовой".
Мусимо робити висновки.
2 
35413
Коментарі