Наскільки повно українська спільнота скористалася шансами здобутої незалежності?

Наближається річниця 24 серпня 1991 року – пам'ятної години відновлення незалежної Української держави, переломної та визначальної події для подальшого буття українського народу. Наголошу одразу: сама собою цінність цієї події є абсолютом. Як формула виживання для волелюбної пташки, яка тривалий час перебувала у клітці, але нарешті вирвалася. Щоправда, й досі в Україні є люди, які блюзнірствують із цього приводу. Це насамперед малоосвічена люмпенізована маса, яка не мислить категоріями цінності, оскільки її свідомість забита шлаками імперської пропаганди. По-друге, це самі колонізатори та їхні ментальні нащадки, організатори московського імперського панування в Україні. По-третє, це прибічники усунутого з президентського крісла президента-зрадника Віктора Януковича: його різноманітні подєльніки й рекетири, безнаціональні, як і він сам, виродки.

 

Адекватно поставлене питання має стояти так: наскільки повно українська спільнота скористалася шансами здобутої незалежності? Розпочнімо з нагадування результатів історичного референдуму 1 грудня 1991 року, який підтвердив Акт проголошення незалежності України. Ця інформація стала геополітичною сенсацією: 90,32 відсотка учасників референдуму підтримали документ. У Криму "так" сказали 54,19 відсотка громадян. На Донбасі, Харківщині й Одещині підтвердили Акт про незалежність понад 80 відсотків виборців.

Ці цифри змушують шукати відповіді на запитання: чому ж тоді на парламентських виборах 1994-го ті ж виборці завели до парламенту реанімовану відверто проросійську Комуністичну партію, депутати якої утворили найбільшу парламентську фракцію? Перші заяви та дії "нової" Компартії давали всі підстави, щоб її не реєструвати. Однак президент Леонід Кравчук злякався державного перевороту, яким погрожували російськоментальні промислові еліти східних областей. Цей ультиматум ставився під тиском єльцинської "демократичної Росії", яка вже тоді активно через російське телебачення та пресу насаджувала Україні імперські ідеї.

Опосередкованим наслідком кравчуківського "компромісу" 1993 року з реєстрацією "оновленої" Комуністичної партії України було те, що й на парламентських виборах 1998-го комуністи зайняли четверту частину місць у парламенті. А згодом разом із такою ж промосковською Партією регіонів, колишніми комуністами та кримінальниками, які пішли у великий бізнес, сформували агресивну проросійську більшість. Ця більшість за прямими вказівками Кремля призначала на ключові посади осіб, які втілювали промосковський політичний курс: провадили демонтаж Збройних сил України та їх технічного оснащення, перешкоджали європейській та євроатлантичній інтеграції України, сприяли проникненню в економіку російського капіталу. Перебування при владі в Донецькій області Партії регіонів та її пахана Віктора Януковича супроводжувалося лютою українофобською пропагандою.

Харківськими угодами з Росією у квітні 2010-го на 25 років продовжувалося перебування російського флоту у Криму, російським олігархам передано стратегічно важливі промислові підприємства, провадилося зросійщення культурної сфери й інформаційного простору. Ці та інші антинаціональні дії активізували протестний рух, який привів до Революції гідності й усунення від влади зрадницького режиму Януковича. Але цей режим був (і нині є присутні в українській політиці його метастази) прямим наслідком волевиявлення виборців на кількох парламентських і президентських виборах.

Активізація суспільно-політичного життя в Україні наприкінці 1980-х зачепила передовсім три галицькі області, певною мірою Волинську, Рівненську, Житомирську області та Київ, решта населення перебувала ще під впливом комуністичної пропаганди, яка вдавалася до брехні й терору страхом, і потужних інформаційних потоків із Росії. Московський телеканал був Перший не тільки за силою сигналів, а й за силою впливу. Обласні та районні комуністичні газети щоденно й невтомно шельмували Народний рух України, звинувачували його в націоналізмі, ворожості до Росії й антирадянщині. 1989-го й на початку 1990 року газети Руху, товариства "Меморіал", Української Гельсінської спілки, Спілки незалежної української молоді друкували здебільшого в Литві невеликими накладами. Так само й у політичних мітингах, які, розпочавшись у Львові та Києві, були спрямовані на критику комуністичної системи, брала участь відносно невелика, хоча й найдинамічніша частина населення. Але з часом усе більше українського люду прокидалося зі стану політичної байдужості. У 1990–1991 роках усі найважливіші ухвали Верховної Ради супроводжувалися присутністю на вулицях Києва сотень тисяч людей, які бурхливо реагували на результати голосування й тиснули на Верховну Раду.

Цей сектор суспільства представляв тенденцію, корені якої вели до визвольних змагань часів Української революції 1917–1922 років, відчайдушної боротьби Української повстанської армії, політичних акцій кількамільйонної української діаспори, дисидентського руху, діяльності товариства "Меморіал", Товариства української мови імені Тараса Шевченка, які наприкінці 1980-х діяли суголосно з Народним рухом України. Довкола НРУ гуртувалася найактивніша частина української спільноти. Під проводом Руху та солідарних із ним громадських і політичних спілок на виборах до Верховної Ради в боротьбі з компартійно-гебістським табором обрали активних, інтелектуально наснажених представників свідомої частини українських виборців, які згуртувалися, маючи на меті проведення демократичних перетворень, ліквідацію комуністичного всевладдя та утвердження суверенності України.

Однак, повернувшись додому, особливо у східних і центральних областях, національні активісти натрапляли на стіну байдужості, нерозуміння, а подеколи й ворожості. Обивателі Української Радянської Соціалістичної Республіки ще були далекі від того, щоб стати громадянами незалежної України. "Їх не пробудив навіть Чорнобиль", – із гіркотою казав інший лідер Руху Іван Драч. Як зазначає сучасний промотор деколонізації України, публіцист і громадський діяч Тиміш Мартиненко-Кушлянський: "Су­спільство було таке, яке було. Іншого суспільства в нас не було. Станом на 1991 рік, українці були бездержавним народом, суттєво маргіналізованим, національно пригніченим, без уявлення про громадянські права і свободи, і тим паче без уявлень про те, як ними користуватися… З урахуванням нашої вихідної точки в серпні 1991-го наш народ за 30 років зробив еволюційний стрибок, який інші народи в минулі часи робили століттями".

Отже, можемо підкреслити найперше: за 32 роки незалежності український народ зробив еволюційний стрибок, трансформувавшись із переважно інертної байдужої до свого минулого та майбутнього маси до згуртованої спільноти, яка, вирвавшись із страшного колоніального минулого, нині боронить не тільки себе, а й без перебільшення всю європейську цивілізацію.

Але цей шлях іще треба було пройти, бо значна частина жителів України становила тоді темну, малорухливу, а не раз і реакційну масу, на яку насамперед розраховували російські колонізатори та пропагандистський компартійний апарат. Ідеологеми "дружба народов" і на противагу їй "националисты", "солдаты-освободители" і на противагу їм "бендеровцы", "исторически сложившиеся связи", а на противагу їм "хотят развалить нашу советскую Родину", "интернационализм", а на противагу йому "петлюровщина" і "фашизм" залишалися ключовими в арсеналі російської та компартійної пропаганди не лише в часи довгого лихоліття Путіна. Має вона коріння від сумнозвісної, по суті фашистської, "Памяти" кінця 1980-х.

Однак маси, звиклі до повчань обкомівських пропагандистів, підтримали в грудні 1991 року Акт про проголошення незалежності України, ймовірніше саме тому, що за нього ратував Леонід Кравчук. Він зумів переконати керівників обласних державних адміністрацій, якими стали здебільшого перші фігури колишньої партрадянської номенклатури, що незалежність дасть змогу не тільки зберегти за ними владу, але й відкриє можливості до освоєння державної власності.

 

Більшість українських обивателів голосувала в грудні 1991-го за незалежність із Леонідом Кравчуком і його супряжниками у владі, голосувала за звичкою: так, як скаже влада. Свідомо ж, як за ідею, голосували ті виборці, які підтримали В'ячеслава Чорновола, Левка Лук'яненка, Ігоря Юхновського, які разом отримали 29,5 відсотка суспільної підтримки.

… Невдовзі після початку засідань Верховної Ради Української РСР ХІІ скликання, того самого скликання, яке 16 червня 1990 року ухвалило історичну Декларацію про державний суверенітет України, а за рік проголосувало Акт проголошення незалежності України. Народний депутат Ігор Юхновський, виступаючи на сесії, заявив, що блок демократичних сил прагне утворення парламентської опозиції під назвою "Народна Рада". Він наголосив, що у програмі є три принципові позиції: державний суверенітет, багатопартійність парламенту, різні форми власности. Ще діяла одіозна шоста стаття Конституції Радянського Союзу, яка забезпечувала Комуністичній партії неподільне право на владу. На практиці це означало, що лише члени Комуністичної партії Радянського Союзу мали можливість робити кар'єру в адміністративній, господарській, військовій, освітній, науковій сферах, в управлінні культурними процесами тощо. Навіть у формально відокремленій від держави Церкві стати єпископом чи навіть і священником можна було лише лояльним до режиму особам, щодо яких КГБ і партія не мали заперечень.

Завдяки політичній активності, інтелектуальній перевазі депутатів – членів "Народної Ради" Верховна Рада першого скликання схвалила низку фундаментального значення законів, завдяки яким і сформували інституційні засади держави: створено незалежні від Москви Генеральну прокуратуру, Верховний суд України. Також нові інститути, яких не було за часів Радянського Союзу, – Збройні сили України, Конституційний суд України, Національний банк України та банківську систему, ухвалено закон про економічну самостійність, підприємництво, зовнішньополітичну діяльність, освіту, систему судових кодексів, закладено основу для розробки Конституції України тощо.

Саме життя розкрило ідейно-політичну, економічну, технологічну неспроможність тоталітарної комуністичної системи та її злочинну практику. На міжнародній арені московський комуністичний режим продовжив і розширив імперські зазіхання: панування над затягнутими Москвою під свій вплив під час Другої світової війни країнами Центральної Європи (країни так званого соціалістичного табору), сателітні режими на Кубі, в Нікарагуа, В'єтнамі, Анголі, Афганістані, організовувані терористичні акти та воєнні заколоти на Близькому Сході. У ті військово-політичні авантюри російського імперіалізму втягнули й Україну, що робила важкий і брудний внесок не тільки продуктами харчування і промисловими виробами, але й людськими ресурсами. Проте, попри втрати убитими й пораненими, для свідомості багатьох учасників цих загарбницьких акцій Кремля характерним було відчуття причетності до кремлівської імперії. "Нас підняли по тривозі й кинули туди. Поставили завдання захопити летовища Кабула, Баграма… Я був першим комендантом Кабульського аеропорту. А потім воював, як усі…" – зазначав учасник вторгнення Радянського Союзу в Афганістан Сергій Червонописький родом із Черкас, випускник Рязанського вищого повітряно-десантного училища. Згодом, у часи перебудови, він став депутатом Верховного Совєта СРСР від Комсомолу.

І хоча Червонопиському довелося бачити сотні смертей шураві в горах і сам він втратив ноги, але запекло захищав комуністичну систему та виправдовував російську окупацію Афганістану. Він гостро атакував політичні викриття з трибуни Верховного Совєта фактів російських злочинів в Афганістані, оприлюднені відомим правозахисником і лідером антикомуністичної опозиції Андреєм Сахаровим.

Згодом, уже в незалежній Україні Червонописький входив до складу керівних органів Соціалістичної партії України, що виділилася з колишньої КПУ, незмінно посідав високі чиновницькі крісла. 1999 року отримав від Кучми генеральські зірки. За часів президента-зрадника Віктора Януковича Червонописького було удостоєно звання Героя України (2012 р.).

Приклад Сергія Червонописького є характерним проявом травмованої за часів комуністичного тоталітаризму свідомості. Із неї випливає його відданість цьому режимові, а з іншого – політична мімікрія: саме на такого типу персонажів орієнтувалися в кадровій політиці промосковські політичні режими Кучми та Януковича.

Хоча Сергій Червонописький народився на Черкащині, в серцевинному українському краї, на батьківщині Тараса Шевченка, проте він, імовірніше за все, відсував як малозначущі обставини тривале колгоспівське рабство, в яке вкинула його земляків більшовицька система, прірву Голодомору, в якій загинуло понад 300 тисяч жителів краю. Гадаємо, що він мало цікавився героями Холодного Яру, масштабними повстаннями проти більшовицького режиму на початку 1930 року. У нього не викликало протесту тотальне обмосковлення його рідних Черкас.

А тим часом у краї були й люди інших переконань. "Мені було не все одно, якою мовою розмовляти, і 30 років тому. Коли чув, що людина з продавчинею говорить українською, я хотів із нею познайомитися тільки тому, що вона говорила українською. Тоді це дивиною було. Коли просив закомпостувати талончик, весь тролейбус обертався. На розмову українською дивилися скоса, національний одяг і традиції сприймали з острахом", – так пригадує про 1990-ті український активіст черкащанин Олександр Решетило. Розповідає, що патріотичні заходи тоді проводили підпільно. Це був край "неляканих райкомів", як висловлювався відомий громадський діяч та один із чільних діячів Народного руху України Іван Заєць.

З іншого боку, саме шевченківська Черкащина дала Україні яскравого лідера боротьби за незалежність України, засновника дисидентського позацензурного, фактично рукописного видання "Український вісник", багаторічного політв'язня, борця проти національної дискримінації українського народу, провідника Народного руху України – В'ячеслава Чорновола. Червонописького та Чорновола можна вважати двома своєрідними символічними фігурами в політичній траєкторії України кінця ХХ – початку ХХІ століття. Одна з них означала збереження панування компартійної номенклатури, пов'язаного з нею червоного директорату та райкомівсько-колгоспно-комсомольської верхівки. Після 24 серпня 1991-го вона успішно перефарбувалася в барви української незалежності і згодом, провівши грабіжницьку приватизацію, у спілці з проросійським корпусом КГБ-СБУ й армійського офіцерства розпродавши арсенали колишньої совєтської армії, сформувала нову панівну верству. Інша символічна фігура була зорієнтована на те, щоб, вирвавши Україну з летаргічного сну, здобути їй гідну будущину.

Тим часом економічні, політико-адміністративні важелі й інформаційні потоки й далі перебували в руках компартійно-комсомольської та господарської номенклатури, яка сплавилася з кримінально-бандитськими угрупованнями. Економіку розділили між фінансово-промисловими групами, у структурах яких сформувалися олігархічні капітали, які стали визначати не тільки економічне, але й політичне обличчя країни. Відповідно до своїх інтересів створювали політичні партії, в назви яких неодмінно включалися гасла "народна", "демократична", "трудова", "соціалістична", "зелених", "прогресивна" тощо, які спекулювали на обмеженості політичного світогляду тубільного обивателя, обіцянках установити низькі ціни на товари, комунальні послуги й газ. Ці ж кишенькові партії заводили у Верховну Раду, яка з часів Кучми перетворилася на торжище голосами фракцій. Відомим організатором цієї торгівлі голосами наприкінці 1990-х був бізнесмен і організатор партії "Демократичний союз" Олександр Волков, якого називали директором парламенту. Він же був одним із організаторів виборчої кампанії на президентство Кучми 1999 року. Не менш прикметним було те, що ще 1995-го він разом з одіозним Вадимом Рабіновичем став фундатором Торговельно-промислової палати "Україна – Ізраїль", а ще прикметнішим стало заснування ними телеканалу "1+1", який і дотепер грає ключову роль в інформаційному просторі України.

У другій половині 1990-х відбувся поділ медійного простору: найвпливовіші олігархи засновують власні телевізійно-видавничі холдинги. Найпопулярнішими та найтиражнішими стали газети "Факти", "Сегодня", орієнтовані на невибагливі запити обивателя, підтримку совкових стереотипів і критичних трюїзмів стосовно українських культурних запитів. Відверто українофобськими були "Киевский телеграф", "Киевлянин", "2000". Ці засоби масової інформації сприяли поширенню і утвердженню просовєтських політичних понять, педалюванню настроїв ворожості щодо жителів заходу України і всілякої "бандерівщини", проведенню до парламенту проросійських політичних партій і президентських фігур. Торпедування української ідентичности й пропихання російського та російськомовного маскультурного продукту, тотальна підтримка Російської православної церкви, яка маскувалася назвою УПЦ, стали їхніми визначальними орієнтирами. Ці чинники і стали згодом основою для анексії Донбасу навесні 2014-го, а в лютому 2022-го – широкомасштабної агресії Росії проти України. Важливою складовою цієї гібридної війни була тривала інформаційна інвазія російських пропагандистів та їх медіасателітів в Україні. Застереження британського аналітика Пітера Померанцева про те, як за допомогою підконтрольних ЗМІ й агресивної цілеспрямованої пропаганди організовується взяття влади, залишається й досі гостро актуальним для українського суспільства.

Не маючи стабільної бізнесової підтримки та впливових засобів масової інформації, Народний рух України поступово втрачав політичні позиції. Іншою причиною занепаду Руху було загравання його керівництва з режимом Кучми, що само собою суперечило природі Руху: НРУ був дітищем демократичних процесів, йому був органічно притаманний парламентсько-представницький тип діяльності. Тим часом Кучма як парторг, а згодом генеральний директор підпорядкованого Москві мілітаризованого дніпропетровського Південмашу, був типовим представником командно-адміністративної системи. Він усіма способами намагався підпорядкувати парламент своїй волі. Свого часу Чорновіл із суто особистих спонук, негативно ставлячись до особи Леоніда Кравчука як представника партноменклатури, відмовився в лютому 1992 року прийняти його пропозицію очолити Уряд. Вважаю, що це стало фатальним його особистим промахом і втраченим шансом зробити НРУ потужною політичною силою. Зате згодом він став співпрацювати з Кучмою, сподіваючися, що той і надалі толеруватиме виділення місць для рухівських парламентських завсідників у Верховній Раді. Ця політична співпраця з Кучмою стала фатальною для Руху. Проте політична смерть партії великих українських сподівань – НРУ – не призвела до загибелі українського парламентаризму та політичного представництва у Верховній Раді українськоцентричного політикуму.

 

За якихось шість-сім років активна частина українського соціуму освоїла закони цього політичного театру й не дозволила б припинити його вистави. Навіть передвиборча купівля голосів, купівля парламентських фракцій і голосів народних депутатів, утворення олігархічних фракцій не перетворили Верховну Раду на лукашенківський квазіпарламент. Деякі політичні блоки, мімікруючи під роль опозиції, запрошували представників з яскраво проукраїнською позицією. Наприклад, Левко Лук'яненко, Віктор Терен, Юрій Гнаткевич, Степан Хмара у складі фракції "Батьківщина". Боротьба за розподіл власності, економічні та політичні інтереси олігархів спричиняли гострі дискусії в парламентській залі, їх учасники виходили в телевізійні студії, політичні суперечки виливалися на сторінках преси. Так було навіть у найпохмуріші часи автократії Віктора Януковича. Тому можна відзначити ще один фундаментальний набуток українського суспільства в добу незалежності: утвердження і збереження парламентаризму – засади державного устрою та парламентської демократії навіть за всіх її обмежень. Цим Україна разюче відрізняється від путінської Росії та лукашенківської Білорусі, де парламентаризм, як і опозиційна політична діяльність, фактично викорінені.

Ці 32 роки історії відновленої Української держави були по-своєму трудними, це був час виборювання власного шляху. Стало очевидним, що українці не потерплять утисків демократичних свобод та узурпаторів. Світ упізнає нас за волелюбними символами Майдану, в усіх його куточках давно знають мотив мотто харківських ультрас "… Ла-ла-ла-ла-ла", яким пришпилено до стовпа ганьби кривавого кремлівського карлика, скрізь по світах із неабиякою емпатією до боротьби України співають нашу "Червону калину". Ми скрізь є бажаними в цивілізованому світі. Усе сказане є свідченням того, що українці у важкій боротьбі ствердилися як модерна нація з модерною ідентичністю.

Утім, говорячи про потворність олігархічної системи, яка сформувалася за часів президентства Леоніда Кучми і закріпилася за часів паханату Віктора Януковича, слід мати на увазі, що економічне й інформаційно-­політичне всесилля олігархів не було всеохопним. Олігархи як специфічна суспільна верства опанували та боролися передовсім за ті галузі, які давали швидкий надприбуток: торгівля газом, металургія, електромережі, торгівля пальним і мережі бензоколонок. Попри це специфіка деяких галузей, які потребували тривалих організаційних зусиль і капіталовкладень, наприклад, агробізнес, олігархічних монстрів не цікавила. Тому ціла низка бізнесів у цій сфері нині функціонує як ефективні само­організовані системи.

Характерною рисою структури аграрного бізнесу в Україні є недостатня розвиненість фермерських господарств, наприклад, порівняно з польською аграрною системою. В Україні ж вони так і не одержали сподіваної підтримки з боку олігархічних урядів. Усупереч цьому особ­ливо відрадними є численні факти організації кооперативних господарств у Тернопільській, Вінницькій, Дніпропетровській областях, спеціалізованих на виробництві молочних продуктів, вирощуванні суниці, садовини, спілок пасічників, які постачають свою продукцію на європейський ринок.

Це ж стосується загалом усієї дрібної та найдрібнішої мережі ФОПів. Намагання олігархів, особливо за часів кримінального паханату Януковича, прибрати до своїх рук середній бізнес і спрямувати непомірний податковий прес на дрібний бізнес, викликали посилення протестних настроїв і розширили соціальну базу для опозиційних виступів. Зрадницький зовнішньополітичний курс Януковича додав до цього протесту яскраву політичну складову.

Про економічний поступ незалежної України свідчить розвинутий сектор ІТ-бізнесу, який не піддається олігархічній мобілізації й тому існує як самодостатня соціально-економічна складова сучасної економіки. Інтелектуальний потенціал організаторів і працівників, природна чутливість до технологічних інновацій висувають його на позиції провідної верстви суспільства. Відзначимо це як незаперечний економічно-інтелектуальний набуток доби незалежності. Українські фахівці в ІТ-галузі є затребуваними в багатьох країнах. Із цим пов'язаний і високий рівень цифровізації сфери послуг, зокрема й державних адміністративних послуг.

Безсумнівним державним успіхом України є створення і функціювання банківської системи, в чому слід віддати належне діяльності голів Національного банку Віктора Ющенка та Валерії Гонтарєвої. Завдяки успішному реформуванню банківської системи України, за версією впливового часопису "Файненшл Таймс", Гонтарєва увійшла до списку найвпливовіших жінок світу 2019 року.

Принагідно зазначимо, що безсумнівним здобутком України є фактичне визнання її членом європейської спільноти держав, свідченням чого є одержання для її громадян безвізового режиму перетину кордону з державами Євросоюзу.

І нарешті останнє за місцем, проте чи не найважливіше за значенням. В умовах російського вторгнення з 2014 року йде прискорений процес формування Збройних сил України, їхнього оснащення та системи забезпечення. Особливо ж важливо те, що все це відбувається за стандартами Північноатлантичного союзу. ЗСУ беруть для себе найкращий досвід і символіку українського війська минулих формацій – січового козацтва, Січових стрільців, воїнства УНР-ЗУНР, Української повстанської армії. У боях із московським окупантом формується відданий Україні офіцерський корпус, кадри розвідки, підрозділи спецпризначення, відбувається очищення СБУ від московських кротів. Кожен із нас уболіває за це і вкладається посильною допомогою – волонтерством, коштами, провізією, виготовленням маскувальних сіток. Усе це робить наші Збройні сили України надійним щитом України й усієї європейської цивілізації.

На завершення українське святково-урочисте: "Слава Україні!" – "Героям слава!", яке стає все поширенішим у прихильних до України та її боротьби з путінським рашизмом державах.

×